Письменники і час · “Такий розкішний переклад! Знаєте, це не переклад, це щось вище за переклад”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Невідчинені двері та запасний ключ Незабутні зустрічі з Євгенією Горевою
Слово Просвіти, №19 за 2024 рік
Галина КИРПА Фото Дмитра ЧЕРЕДНИЧЕНКА
Євгенія Горева належить до знакового покоління наших майстрів художнього перекладу. Настільки знакового, що ніхто, на жаль, не помітив, коли її не стало. А 15 травня виповнилося вже два роки відтоді. Для нашої родини Євгенія Горева була не лише знаковою постаттю, а й близькою приятелькою. Останні два роки її життя нам випало спілкуватися майже щотижня, і я після відвідин Євгенії Антонівни намагалася записувати наші розмови. Оприлюднюю тільки дещо зі своїх записів.
16 грудня 2020 Мені пощастило! Одне київське видавництво зголосилося перевидати “Момо” Міхаеля Енде в перекладі Євгенії Горевої. Прислали угоду, попросили сходити до неї й підписати. Рада-радісінька, сідаю вранці на тролейбус, сходжу на шостій зупинці, йду знайомою стежиною на Тимошенка, 1 (тепер Левка Лук’яненка). Чекаю біля першого під’їзду довгого, як потяг, будинку, коли хтось зайде чи вийде, аби увійти. Підіймаюся на восьмий поверх. Дзвоню в квартиру № 45. Раз... Другий... Третій... Дзвоню, не відпускаючи кнопки. Чекаю. 10 хвилин. 20 хвилин. Не знаю, що думати. Їду ліфтом униз. Біля поштових скриньок пишу записку, мовляв, приходила підписати угоду і непокоюся, де ви, Євгеніє Антонівно. Пишу номер свого мобільного і прошу зателефонувати. Виходжу з під’їзду, ще трохи тиняюся під будинком, на щось сподіваюся. Вертаюся додому. Десь о четвертій розгулявся сніг – перший сніг зими! Заразом зі снігом озивається мій мобільний слабеньким голосом Євгенії Антонівни: “Я вдома”. Кидаю все, їду. Відчиняє двері. Не бачилися ми від літа 2019, коли я привозила “Літні віршики” з надрукованим її віршем і гонорар. Обіймаємося. Відчуваю руками гострі лопатки й ребра. Худесенька, мов скіпка. Плачемо. Заходимо в квартиру. Я кажу їй: “Уже думала, що вас забрала до себе сестра”. – Ні, сестра померла. Мобільний не працює. Телевізор поламався. Годинник стоїть. Радіо давно нема. Яке сьогодні число? У мене стискається серце. Вже знаю, що передусім треба зробити: куплю їй приймачик, такий, як собі купила, щоб слухати Радіо “Культура”, будильник і мобільний телефон. Правда, вона й сама просить: купіть новий мобільний. Питаю: а що з їжі? Вона й сама розуміє, що не вийде з хати в завірюху. – Купіть пряженого молока. Я п’ю чай з молоком і їм хіба що картоплю з яблуком... Випитую, що іще може їсти, дізнаюся: сир, гарбуз, кабачкова ікра, печиво, яблука... Помічаю, що на кухні в коробці ще є кілька картоплин. Підписує угоду, хоч сили порадіти вже обмаль. Підписує тому, що я прошу. (Тоді я ще не знаю, що видавництво угоди не дотримається, і всі зусилля марні). Випрошую в неї рукопис завершених перекладів Скотта О’Делла “Острів Голубих Дельфінів” і “Королівська частка скарбу” – вони в єдиному примірнику машинопису. Їх конче треба передрукувати, щоб пропонувати-показувати видавцям. (Хоч і сама не знаю – кому?) Нарешті згоджується. Раніше, хоч скільки я просила, не давала. Мовляв, не витрачайте часу на мене, перекладайте своє. Звичайно, розмови про літературу. Драча, Вінграновського, Ліну – для неї це Висота і Україна. Любов до Вінграновського – особлива сторінка, вона була в нього улюбленим редактором його книжок для дітей. До слова, саме Вінграновський писав їй рекомендацію до Спілки письменників. Читає його “Гайявату”. Ох уже ця безцінна пам’ять Горевої! Кажу: прийду через тиждень, в наступну середу. – Боже, як довго ждати! – каже вона. – Ви мене не покинете? – Ні, – кажу, – навіть не сподівайтеся.
23 грудня 2020 Приношу мобільний, приймачик, годинник. Продуктів: моркви, цибулі, печива, молока, ряжанки. Каже: – Я ночами про вас думаю. Мені ж вас Бог послав, розумієте? Відповідаю: – А вас мені Бог послав іще раніше – ще тоді, як підтримали мою “Флорентіну”. Хтозна, куди б мене завело, якби не ви... Прощаємося до наступної середи.
30 грудня 2020 Прошу розповісти про родину. Найбільше згадує покійного брата Тома, жива ще його дружина Зоя в Городищі на Черкащині. Їхні дочки Валя та Євгенія (названа в її честь) навіть приїздили сюди, думалося, що вона лишить у спадок їм квартиру, але ті відштовхнули своєю байдужістю. Ніколи не телефонують і не цікавляться. Сестра Марія, що жила в Броварах, померла, сестра Галя, що жила в Городищі, померла, в живих лише її син Костя (в Городищі), і йому вже 69. Сестра Надя теж померла, хтозна, чи жива Люба (та, що давно замужем у Москві). Розповідає про довколишні села Старосілля, Вербівку, Вільшану. Кажу, що прийду 6 січня – це її день народження. – Прийдете? – в очах блищить сльоза. Добре пам’ятаю, що це день і Петра Сороки. Та й Стуса. Святвечір. І недужий Дмитро вдома…
6 січня 2021 Євгенії Антонівні – 91. Приношу холодцю – задля неї його й зварила на Різдво, бо, мабуть, вона вже й забула, що таке холодець. Переглядаю її телефон. Кажу: чого ж ви не відповідали? Тут ось хтось дзвонив. А то дзвонив небіж Костя з Городища. Допомагаю набрати його номер. Євгенія Антонівна каже йому: “Передзвони мені, будь ласка, до мене саме прийшли”. І чути, як їй приємно це казати: до мене прийшли. Адже ніхто не ходить. І ніхто не дзвонить! Вона майже нічого не чує – мені доводиться щосили кричати на вухо. І бачить тільки через дві пари окулярів одним оком. Згадуємо Євгена Сверстюка. Вона завжди говорить про нього з болем і теплотою: Женя... І розказує, як давно, коли Сверстюк приїхав до Києва з дружиною і маленьким сином, не маючи прописки, без якої не можна було влаштуватися на роботу, Євгенія Антонівна повезла Євгена в Бровари й попросила сестру Марію приписати в себе. Так у Сверстюка з’явилася майже київська прописка і можливість влаштуватися на роботу. І обоє вони вчилися в аспірантурі. Євген відповідав за аспірантів – організовував їхні уроки в школах. Євгенія Антонівна давала уроки в 9 класі. Тему дисертації призначили “Панас Мирний і народна творчість”, керівником – не того, кого хотілося б. То було все одно, що не мати ніякого керівника. У декого ж був Білецький! Та й тема – писано-переписано. Але в Полтаву в архіви їздила. Тепер мені стало зрозуміліше, чому Євген завжди так добре ставився до Євгенії Антонівни: мав уроджене вміння бути вдячним – коли після “Веселки” взяв її до себе в газету “Наша віра”. Йому не стільки потрібна була її присутність у газеті, як він мав можливість платити їй бодай щось (починалися тяжкі 90-ті, а брати гроші просто так вона відмовлялася). Приношу їй “Острів Голубих Дельфінів” і кажу: це вже не в єдиному примірнику. Тепер є набір і будемо думати, що робити далі, як наберу ще другу повість. Поки говоримо – тримаю її закоцюблі руки в своїх. У квартирі холодно. Згодом кажу: – О, вже ваші руки теплі, а мої холодні. Мені пора йти, Дмитро чекає. – Це ви мені все тепло віддали, – каже вона. – Я розумію, вам уже пора йти. А я ніяк не можу вас відпустити... Та ні, йдіть. Вітайте Дмитра.
15 січня 2021 Я мала піти 13-го, в середу, а не пішла. Необачно чогось відклала на п’ятницю. Тепер картаю себе. Бо сьогодні – 15-го – мені ніхто не відчинив дверей. Дуже перелякалася. Дзвонила в двері довго. Мовчання. Не знаю, що думати. Поблукала тими стежками, що вона прогулюється. Може, таки вийшла надвір? Звісно, ніде нікого не побачила... Кидалася до кожної старенької жінки, що силуетом схожа була на Євгенію Антонівну. Нахвилювалася…
16 січня 2021 Виявилося, вона просто не чула телефону. Кажу, що невдовзі наберу й другу повість. Загалом – я набираю, мовби читаю, і щаслива від того: яка ж то мова перекладу! Це справжній художній переклад! Так уже не перекладають. Бо ніхто не вчиться у Майстрів. Здебільшого заробляють гроші – аби швидше, книжка за книжкою... Конвеєр. Якось торік вона мені зізналася, що передмову до “Білої ворони” Генріха Белля написала насправді не вона, а Василь Стус. Підписали її прізвищем, щоб урятувати статтю, бо про Стуса вже заборонили навіть згадку. – Галочко, але поки я жива, не оприлюднюйте цього. Я не хочу, щоб думали, ніби я хизуюся іменем Стуса. Про це знав лише Сверстюк і ті, що готували видання Белля.
20 січня 2021 Питаю: що читали? – О, я прочитала переклад Івана Рильського. Такий розкішний переклад! Знаєте, це не переклад, це щось вище за переклад. Не знаю, хто ще так сказав би! Ішлося про новелу “Гарріет” Мопассана. Ми трохи говоримо про Івана Рильського. Про його коротке творче життя (53 роки, помер 1933). Прощаюся до наступної середи.
– Як же мені дожити? – зітхає вона. – Час пролетить швидко, – відповідаю я, аби не мовчати, бо вона не вірить мені й сумно каже: – Час не летить. І ночі довгі. І так тяжко на серці якось. І я зрозуміла, чого. Місяць міняється. Дивлюсь я на нього вночі і кажу йому: що я проти тебе? Ти – пан неба, ти все й вирішуєш... Записую одразу, щоб нічого не забути. Я так боюся невідчинених дверей...
27 січня 2021 Розповідає Горева: – Навчилася читати дуже рано. Коли записували в школу й питали, які я книжки вже читала, відповідала: “Ріпка” й “Королева Марго”. У батька (Антон Павлович) були книжки. Мати – Одарка. Дітей багато. Бідність страшна. Вигонили прополювати колгоспні буряки, і ми ту гичечку додому несли й суп варили… Батько працював у пекарні, навіть завідував пекарнею. Сякий-такий інтелігент. У роки війни пропав. Насправді я народилася десь на Дніпропетровщині, потім переїхали в Старосілля (Канівщина). Неподалік Городища. Де воно взялося це прізвище – Горева – не знаю, мало бути Горова. Ніколи не мали своєї хати, малою підходила до якоїсь старої халупи в селі й молилася на неї: от би нам мати свою таку хату! Просто марила своєю хатою! Перед очима – кущ шипшини біля хати. – Тоді, як виходив Белль у “Дніпрі”, – там же такі люди працювали! Чого вартий тільки Олекса Синиченко! Одне за одного – горою. І Стуса підтримували, і Перепадю. Всіх, кого не дозволяли друкувати. Люди були справжні. Як усе перевелося...
3 лютого 2021 Розмова про Скотта О’Делла. Я вже половину набрала. Скоро й наберу. І куди далі? Що робити далі?
10 лютого 2021 – Боже, така хуртовина, а ви прийшли! Я хотіла вже вам дзвонити, щоб не йшли, але не знаю, як набрати. Це називається — є мобільний телефон!.. Дивлюся – ніхто не дзвонив...
17 лютого 2021 Переглянула телефон – небога Леся з-під Городища дзвонила 15 разів! Євгенія Антонівна не чула! Кажу: подзвонимо Лесі? Не захотіла. Надто вразлива була на байдужість і нещирість. Роздивлялися фотоальбом. Уперше бачу Євгенію Антонівну молодою. Студенткою. Аспіранткою. Красуня! Показує фото Сергія, з яким три роки дружила, і коли він запропонував “виходь за мене”, відмовила. Мовляв, не мала певності, чи кохає його. Багато фотографій брата Тома, як був в Англії, служив на флоті. Листівка – Копенгаген. Ратуша. Очевидно, від Тома. Євгенія Антонівна каже: – Беріть собі. Раз це Копенгаген, то він ваш.
7 березня 2021 Весь час питає: – Ви не покинете мене? – Ні, не покину. Може, спробуємо вийти надвір? Сонечко. – Ходімо. Ви мене відгодували, тупати можна. Гуляли надворі. Попідруч. Набрали в бюветі води. На восьмий поверх дибали пішки. Знов ліфт не працював.
13 березня 2021 Згадала Євгенія Антонівна одну прикру презентацію свого перекладу Пауля Маара в Українському Домі. Забути її справді неможливо. На помості за столом сидять двоє ведучих – видавець і дитяча письменниця. Говорять про видання. Ось, мовляв, нова книжка, переклала її “он та жінка в синій кофтині”. Згодом і прізвище назвали. Ну й добре – назвали, мабуть, зараз
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
