Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Праця учасників “Петлюрівських читань”, працівників музею – це ще одна міцна цеглина у справжнє Велике Будівництво Української Душі”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

“Петлюрівські читання” в Полтаві

Слово Просвіти, №19 за 2024 рік

10 травня у дворику Краєзнавчого музею ім. Василя Кричевського відбулася 10-та науково-практична конференція “Петлюрівські читання”. Започаткована у 1992 полтавською “Просвітою”, яка й видала 8 випусків матеріалів “Петлюрівських читань” під загальною назвою “Полтавська Петлюріана”. Незмінним редактором усіх восьми випусків був Тарас Пустовіт, нині заступник директора обласного архіву та голова міської організації ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Ці випуски Петлюріани досі не втратили свого значення для пізнання Великої Української Революції 1917–1921 років, її учасників, зокрема, її найпослідовнішої постаті, мужнього і вірного сина України, творця Армії УНР Симона Петлюри. Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ, голова Полтавського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Організаторами нинішньої конференції виступили Краєзнавчий музей, директор Олександр Супруненко, з ініціативи якого та Тараса Пустовіта, отже, й “Просвіти”, відбулись ювілейні читання. У числі організаторів – Департамент культури Полтавської обласної військової адміністрації та кафедра історії Полтавського педагогічного університету. Дуже сильні були доповіді докторів історичних наук: нашої полтавки, завідувачки кафедри історії України ПДПУ Людмили Бабенко, київських професорів, видатних істориків Володимира Сергійчука та Ігоря Гирича. Неймовірно глибоке і точне розуміння надскладних історичних процесів, подій і постатей, зокрема Симона Петлюри під час Великої Української Революції! Моя доповідь називалася “Симон Петлюра та шістдесятництво”. У ній ішлося про спорідненість поглядів Петлюри на шлях визволення з московського ярма, утвердження і оборону здобутої держави від лютого історичного ворога – московського імперіалізму – та членів Руху Опору, зокрема Івана Світличного та В’ячеслава Чорновола. Іван Світличний прийшов із концентраційного табору серйозно хворий і вже не міг далі бути учасником боротьби за відновлення української державності, а В’ячеслав Чорновіл був, як на мене, найбільш послідовним серед українського політикуму у втіленні в життя демократичних та національних ідеалів Симона Петлюри. Іван Світличний, якого Михайло Горинь називає архітектом Руху Опору, і В’ячеслав Чорновіл, як і Симон Петлюра, глибоко розуміли природу російського імперіалізму і загрозу, яку він несе Україні та усьому світові. На жаль, українське суспільство практично не засвоїло ні досвіду Петлюри, ні досвіду УПА, ні ближчого до нас досвіду мужніх борців за свободу українців-шістдесятників, зокрема геніальних Івана Світличного та В’ячеслава Чорновола, і постійно продукує велику кількість політиків, далеких від національних і громадянських цінностей. Звучала ще доповідь Наталі Корнієнко, співробітниці музею, об’єктивна і точна історія чи швидше історія намірів влади – поставити в Полтаві пам’ятник Симону Петлюрі, відповідно до Указу Президента П. Порошенка. Після своєї доповіді я запропонував проголосувати написане мною звернення до громадян нашого краю, обласної та міської влад, але на його обговорення не було часу, бо для організаторів і в програмі конференції звернення не було передбачено. Окрім доповідей, мене страшенно розчулила прекрасна розповідь Наталі Корнієнко про Петлюру під час екскурсії музейною кімнатою Симона Петлюри в невеликому будиночку у дворі музею. Слухав і думав, що нарешті я дочекався правдивого і захопливого слова про вірного сина України, що ці слова чутимуть тепер школярі та студенти нашого славного міста. А чому нев музеї? Бо ж там ніби ремонт. Насправді ніякого ремонту немає. Обідрано все і не зроблено нічого. На нараді, яку проводила тодішня очільниця культури Катерина Рижиченко, я сидів і, слухаючи бравурні марші “зеленої” влади про те, яким прекрасним і сучасним стане музей, не вірив жодному слову, передчуваючи біду, сказав, що краще нічого не чіпати. Та що ж – “зелені” є “зелені”. Де можуть, там і тягнуть. Хто на “великому крадівництві”, хто на армії, хто збирає податі з бізнесу, хто на музеї. Плакат про “Велике будівництво” Президента вже знятий, а Катерина давно покинула Україну. Які ж тут етичні норми Петлюри чи шістдесятників, для яких, як пише блискуча художниця-шістдесятниця Людмила Семикіна, “не страшно було померти, страшно було стати підлою людиною”. Та все тече, все міняється, і діти, для яких прикладом будуть борці за волю України, як у минулому, зокрема Симон Петлюра і його лицарі-козаки та старшини Армії УНР, мученики за Україну – члени Руху Опору, так і сучасні Герої ЗСУ, нарешті виростуть без підлої брехні, стануть вірними й чесними синами і дочками, справжніми громадянами своєї матері України. Праця учасників “Петлюрівських читань”, працівників музею – це ще одна міцна цеглина у справжнє Велике Будівництво Української Душі. Чолом їм усім! Світлої пам’яті Володимира Сабадухи Просвітяни Луганщини, не з власної волі відтепер розкидані по всій Україні та зарубіжжі, з глибоким сумом повідомляють про передчасний відхід у засвіти активного члена правління Луганського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, знаного науковця й філософа Володимира Олексійовича Сабадухи (1953–2024), яка настала на світанку Великодня 5 травня 2024 року. Скосила невиліковна недуга. Хоча ми вірили до останнього, що все мине… Володимир Сабадуха був активним учасником Помаранчевої революції та Революції гідності на теренах Луганщини, виховав не одне покоління просвітян-науковців у Луганську, Івано-Франківську, Коломиї, Житомирі, Тернополі. За свою різнобічну подвижницьку працю на просвітянській ниві – удостоєний премії Марійки Підгірянки, просвітянської медалі “Будівничий України”. Він був членом НСКУ та НСЖУ. 8 травня його прийняла в свої обійми земля Івано-Франківського міського цвинтаря. Як науковець Володимир Олексійович відомий розробленням і вдосконаленням концепції рівнів розвитку творчих здібностей особистості, започаткованої в ХХ ст. луганським науковцем О. Ф. Гречаним. Попри значне нерозуміння та спротив, які викликала зазначена концепція серед колег, що мислили порадянському, учений домігся визнання своїх ідей у проукраїнському, передовсім просвітянському, середовищі. Закономірним результатом наукових досліджень і філософських пошуків Володимира Сабадухи став захист ним докторської дисертації. Більшу частину життя Володимир Олексійович жив і працював у Луганську, інтелектуально виборюючи його українське майбутнє. Після початку російсько-української війни та тимчасової окупації обласного центру він змушений був виїхати до Івано-Франківська, де продовжував активну наукову та громадську діяльність. Автор понад 160 праць із філософії, культурології, психології, педагогіки, серед яких 4 монографії: “Українська національна ідея та концепція особистісного буття”, “Філософія здібностей у контексті пріоритету духовного над матеріальним”, “Метафізика суспільного та особистісного буття”, “Філософія критичного мислення та прийняття рішень”. Керуючись почуттям любові до людини та світу, Володимир Олексійович у своїх філософських роздумах дійшов фундаментального висновку: особистість – це принцип буття, запропонувавши підійматися щаблями духовного розвитку – від залежного та посереднього до особистісного й геніального. Володимир Сабадуха був справжнім ученим, мислителем, патріотом рідної України, якій присвятив своє життя і діяльність. Світла пам’ять про Володимира Олексійовича назавжди збережеться в наших серцях. Правління Луганського обласного об’єд5 нання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин