Без мови немає нації · slovo.prosvita.com.ua · с. 1сторінка оригіналу ↗
ПЕРШИМ РУКУ ПОДАСТЬ РОЗУМНІШИЙ...
Слово Просвіти, №20 за 2005 рік
Минулого четверга, 12 травня 2005 року, сталася подія, яка, без перебільшення, сколихнула всю Україну: Президент Ющенко говорив з усім народом. Випадок безпрецедентний, посвоєму знаковий: не тільки за 14 років Незалежності, а й за всю історію такого не було — у прямому ефірі на трьох загальнонаціональних телеканалах тривало це двогодинне, далеко не просте спілкування. Тисячі й тисячі людей різної політичної орієнтації — прихильники та опоненти — взяли в ньому участь. Запитання надходили на телефонні номери та через Інтернет-мережу. На кожне відводилося по 20 секунд, кожні 5 секунд надходило по 10 дзвінків. Тільки студія телеканалу СТБ, наприклад, закінчуючи приймати дзвінки, повідомила: за дві години ефіру зателефонувало 26 тисяч глядачів, а Новий канал зафіксував, що надійшло більше 4 тисяч запитань через мережу Інтернет. Однак унікальність цієї акції полягає не тільки в масовому охопленні населення — для порівняння: передвиборні теледебати викликали не менш масовий інтерес, — а й у кількох яскраво виражених особливостях. Вони полягають у наступному: По-перше, це було справді двостороннє спілкування, своєрідне колективне інтерв’ю на вільну тему, де кожен громадянин міг поставити — і ставив — будь-яке запитання Президентові країни. По-друге, це був захід, який продемонстрував демократизм, відкритість і доступність нової влади, її конкретні кроки наближення до народу. По-третє, це був абсолютно новий стиль спілкування лідера нації з масами, започаткований революційним Майданом: навіть соловей-Кравчук, не кажучи вже про недорікуватого Кучму,
не наважувався постати перед такою масою народу сам на сам і вести мову експромтом. По-четверте, цей багатоканальний прямий ефір продемонстрував високі моральні якості, знання справи, ерудицію, зрештою, звичайну мужність Віктора Ющенка, який вийшов на люди і з усією відвертістю, не ховаючись за хитромудрими фразами, відповідав на найгостріші запитання. А вони, запитання, були не завжди приємними, швидше, гострими й проблемними, давно наболілими, а той відверто ворожими. Людей цікавило все: соціальна політика, кадрові промахи, зростання цін, недавнє святкування 60-річчя перемоги у Другій світовій війні (яка ще й досі для багатьох за компартійно-радянськими ідеологічними стереотипами є Вітчизняною), економіка й податки, розбазарювання землі та вступ до НАТО, орієнтація на Росію чи на Європу і багато іншого. Однак виокремимо три найважливіші, загальнонаціонального значення, проблеми, які нині є найболючішими точками суспільного організму: 1) мовна політика та спроби певних політичних сил надати статус офіційної (читай — державної) російській мові; 2) галас “нової опозиції” про нібито політичні репресії, розв’язані владою вкраїні; 3) примирення ветеранів минулої війни, які воювали в лавах Радянської Армії, та вояків ОУН-УПА. На ці надзвичайно гострі нині теми сипалися найколючіші, найрадикальніші та найворожіші запитання, лунали з майданів і вулиць вигуки “Ющенка геть!” та “Ющенко так!” І це — Україна. Те, що на перше місце поставлено мовне питання, зовсім не означає недооцінку економічної, соціальної чи зов-
ПОГЛЯД нішньополітичної проблематики. Це тільки означає, що проблема української мови впродовж усіх 14 років Незалежності відсувалася на задній план: мовляв, головними є соціально-економічні питання, а мовні — то другорядне. Більше того, кожних президентських чи парламентських виборів розігрувалася мовна карта, велося спекулятивне загравання з так званим російськомовним населенням. Згадаймо: ще за першої каденції Кучма обіцяв надати російській статус другої державної. І претендент-суперник Ющенка запустив цю спекулятивну ідею минулих перегонів. Та й нині у Верховній Раді напередодні парламентських виборів- 2006 знову витягується ця засмальцьована карта у вигляді доброго десятка різних “мовних” законопроектів. Така недолуга й ворожа для титульної нації політика, на жаль, призвела до негативних наслідків: зросійщення населення набрало тотальних масштабів. Чому питання національної мови в національній державі — наріжне? Бо мова — основна ознака нації. Вона не тільки засіб спілкування, вона — генетичний код розвитку спільноти, психології нації, її науки й культури, у ній спресований історичний досвід багатьох поколінь. Є мова — є нація, немає мови — немає нації. Ось чому будь-який завойовник намагався нищити мову підкореного народу — адже саме мова є консолідуючим чинником при організації опору. Саме тут криються корені полонізації, романізації, змадярщення, а найбільше — зросійщення, які наш народ переживав на різних етапах своєї історії.
Закінчення на с. 6
Стор. 8—9
Уряд на прямому зв’язку
Стор. 3
Екстрім для туристів
Стор. 11
с. 6 · сторінка оригіналу ↗
ПОГЛЯД
Продовження. Початок на с. 1
Ось чому такі держави, як Франція, Польща та інші, мовам яких ніщо і ніхто безпосередньо не загрожує, подбали про законодавчий захист національних мов. Росія ж розробила концепцію зміцнення й утвердження російської мови не тільки на терені Федерації, а й у країнах СНД загалом. У нас же знаходяться мудрагелі, які безсоромно висувають безглузду й надуману проблему — надання російській мові статусу державної. Практично це означає за-упокій для мови титульної нації. Галас про якісь нібито мовні утиски “рускоязичного насєлєнія” не витримує жодної критики: ніяких утисків не існує. Навпаки, виникла реальна загроза мові корінного населення, титульної нації через агресивне зросійщення. Мовні запитання для Ющенка досить складні: українці справедливо вимагають захисту національної мови, “рускоязичниє”, яких, на жаль, немало, неправедно хочуть для російської статусу другої державної мови. І це — Україна. Президент правильно наголосив: ми живемо в українській державі, де державною мовою за Конституцією є українська. Але тут же зробив
ІСТОРИЧНИЙ РАКУРС
Найжорсткіший і нахабний наступ на українську мову мав місце у містах півдня України, де русифікація була набагато глибшою, руйнівнішою. Ось як проходив процес українізації внз у колишній Одеській губернії. У той час, як по Україні в середньому серед міщан українці складали 47 %, росіяни 25 %, євреї 22 %, в Одесі, як стверджує сучасний український історик Петро Соболь, українців було зовсім мало — 4 %, а переважали росіяни, яких було 45,6 % та євреї — 44 %. З них і формувалися основні кадри викладачів та студентів в Одесі. У 1922—23 навчальному році в Одеській губернії було лише 4 % українських закладів професійної освіти, хоча відсоток учнів української національності складав 22,2 %. Отже, вже з цього видно, що для опору українізації тут був сприятливий етнічний ґрунт. Впровадження української мови увнз залежало від того, наскільки українською мовою володів викладацький склад. Ця справа краще вирішувалася у тих містах півдня, де цьому сприяв національний склад. Так, у Херсонському окрузі, де проживало 75 % українців, на 1 жовтня 1924 року налічувалося 60 % педагогів, які добре володіли українською мовою. А в Миколаєві стан був цілком протилежним: у Миколаївському інституті народної освіти на початку 1923—24 навчального року українською викладали тільки два викладачі. Один — українську мову та літературу, інший — українську мову та історію України. Керівництво вищого навчального закладу займалося формальним адмініструванням, неодноразово приймаючи рішення про необхідність вільного володіння рідною мовою абітурієнтами та випускниками. Періодично виходили розпорядження про заборону видавати випускникам свідоцтва про закінчення інституту без знання українреверанс у бік російськомовних: мовляв, обидві сторони мають витримувати толерантність і взаємне розуміння, “не треба взаємно виключати вимоги”. А чому, власне? Чому титульна нація має миритися з упослідженням своєї рідної мови і не виключати неправомірних вимог однієї, хоча й найчисленнішої, але меншини? Українців у Росії — також мільйони, але як поставилися б росіяни, якби ті почали вимагати державного статусу для своєї мови? Або якби хоча б один думець заговорив у російському парламенті українською? На жаль, наш Президент усупереч своїй українській душі, у чому сумнівів не виникає, потрапив під вплив свого оточення й готовий іти на компроміс у принциповому національному питанні, де не може бути місця компромісам. Інакше чим пояснити, що саме з надр президентського оточення виплив проект указу про обов’язковість для чиновників знати російську мову? Та вони й так її знають, на відміну від української, якою навіть окремі міністри (нового уряду!) не володіють. Інакше, чим пояснити, що, коментуючи мовну проблему в прямому ефірі, Президент знову поступається “рускоязичію” за рахунок національного, наголошуючи, що “ми будемо проти запровадження будь-яких пільг до українськомовних видавництв. Ми виходимо з того, що фіскальна політика, податки для всіх рівні, а державна підтримка має бути чітко задекларована в бюджеті”?! Суперечність тут очевидна: чітко — проти пільг українськомовній літературі й розпливчатозагально — про її бюджетну підтримку. Підтримка — не подачка, а створення пріоритетних умов для розвитку національної мови в національній державі, в тому числі й податкових послаблень. Як у Франції, Польщі, у тій же Росії... Це давно час збагнути нашим владоможцям. У питаннях щодо галасу “нової опозиції” про репресії Ющенко набагато чіткіший, твердіший і послідовніший: “Я думаю, що жулікам і бандитам у політиці немає чого робити. Не побудуєш своєї політики на брехні, на грабунках, на мільярдах втрачених коштів; для мене, повірте, це не опозиція”. І наводить просто-таки убивчі факти: торік украдено з бюджету 4 мільярди грн. з відшкодування податку на додану вартість; 2 мільярди грн. украдено на залізниці — за телефонною командою їх переказано на виборчу кампанію провладного кандидата; 1 мільярд поцуплено через ДУСю (Державне управління справами); півтора мільйона торік пішло тільки на букети, які дарував президент України; 100 мільйонів украдено під маркою заохочення олімпійців; 300 тисяч сухих пайків забрано з військових складів для харчування прихильників Януковича... Факти вражаючі: про які репресії можна говорити? Говорити можна і треба про невідворотність покарання за вчинені злочини, якщо ми хочемо будувати правову державу. Тому з розумінням сприймаються цифри: за 1,5 місяці викрито 19 262 злочинів, кожний 3-ій злочин — це або хабар, або зловживання владою; серед злочинців, на жаль, керівники облі райдержадміністрацій, управлінь і відділів держструктур та інші. У питаннях примирення ветеранів Віктор Ющенко був на висоті. Він першим із провідників нації публічно висунув це животрепетне питання. І воїни Радянської армії, і вояки Української Повстанської, хоч і билися в різних загонах, воювали за волю єдиного українського
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
