До джерел · с. 12сторінка оригіналу ↗
ТАК ЗВУЧАТЬ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ...
Слово Просвіти, №20 за 2005 рік
ТАЛАНОВИТА ЗЕМЛЯ
Великої Середи, що принесла столиці та її меломанам потепління, в Українському домі господарювали чорноморці й чорноморочки — студентський народний хор ім. М. Аркаса Миколаївського філіалу Київського національного університету культури і мистецтв, під керуванням та диригентством заслуженого працівника культури
ЗОЛОТІ КЛЮЧІ
Той відтинок часу, який вкладається у партитури Національного оркестру народних інструментів України, є мовби прозорим джерелом оживлення музичного образу нашої країни, і ми певні — без нього історія національної музичної культури не була б правдивою... У цьому пересвідчуємося, заглиблюючись у книгу “Музичні війни або Талан Віктора Гуцала” Богдана Жолдака (Київ, “Криниця”. — 2004. — 412 с.). Вона вийшла в світ до 60-річчя з дня народження Віктора Гуцала — лауреата Національної Шевченківської премії, подвижника української музичної культури, найяскравішою зіркою з відзнак і високих титулів у “табелі про ранги” якого, як на мене, є подарований українському народові в роки національного безправ’я “Запорізький марш”, переданий від незрячого кобзаря Євгена Адамцевича в аранжуванні Віктора Гуцала Київським оркестром народних інструментів... Але про цю перлину згадаємо далі. Автор книги, знаний стиліст, “нестандартно мислячий” письменник і культуролог Богдан Жолдак обрав для розповіді про непересічну особистість чи не найефективніший стиль збереження достовірності думки головного героя, — дбайливо передавши слово Віктора Гуцала. З автобіографічними розповідями цього нескореного таланту, цього віртуоза національної автентичної “оркестрової пекторалі” у ваш світ увіходить диво самоідентифікації україніки! Судіть самі: проста селянська родина, трударі — мудрий батько й матиBгероїня зберегли у пеклі воєнно-голодоморно-колоніального лихоліття когорту дітей, суцвіття, з якого постав наділений чаром материнської й батьківської пісні хлопчисько, закоханий у рідне національно-музичне єство нашого духу. Так було велено долею, і припис її юний музикант-“народник”, майбутній відомий маестро, виконав із честю! Уже школярем здібний учень знаної 1-ої Музичної школи у Львові, в якій навчалися Богодар Которович, Олег Криса, Богдан Янівський та інші нинішні значні постаті музичного овиду, стає музикантом-домристом у професійному оркестрі... Цьому, безперечно, сприяло успішне навчання в талановитих педагогів. Неможливо переповісти свої враження від документально зафіксованих у книзі мистецьких булицю Пушкінську, 32, до Товариства, до його музею українських народних інструментів, де були зібрані раритети геніальних безіменних майстрів, та й до видавництва “Музична Україна”, розташованого тут-таки, йшли всі, хто повірив у безкарність нашого національного відродження. Не так сталося, як гадалося!.. І Сергієві Козаку, і Олександрові Чумаку, і Вікторові Гуцалу пильні васали московської метрополії на початку сімдесятих перекрили кисень... У розділі “Марш і марші” йдеться про створення Віктором Гуцалом оркестрової версії “Запорізького маршу”, почутого від згаданого бояна-кобзаря. Цей твір уперше виконано оркестром під орудою Якова Орлова в Київській опері. Мені ж запам’яталося виконання його в 1970-му, здається, році, в Колонному залі ім. Миколи Лисенка у Філармонії. Як чарівна флейта, заворожила всіх своїм закликом-вступом сурма, і — переповнений зал був настільки наелектризований маршем, цим шедевром козацького поступу, що чотири рази вибухав оваціями, викликаючи знову й знову “орловців” на “біс”. Бачили б ви, дорогі нащадки, як заметушилася добре знана нами рать “соглядатаїв”! Переполох докотився до місцевих цековських “верхів”, що возсідали на нинішній вулиці Банковій... У книзі знаходимо гіркі зізнання п. Віктора, — які приниження довелося зносити в силових структурах, пояснюючи, — що ото за січова пісня вчувається анаганною автентичністю, чистотою ансамблювання і зовсім не аматорською досконалістю звучання заволоділи серцями присутніх, і — закономірність! — зал усе більше заповнювався шанувальниками краси… Тут і “Щедрий вечір” в обробці Омеляна Шпачинського, як і ще цілий вінок обробок, і “Веснянки та весняні ігри”, і козацький репертуар, і історична дума — автор О. Шпачинський — “Ой над Бугом, над рікою”, і в обробці Анатолія Авдієвського “Думи мої” Шевченкові, і “Чорна рілля ізорана”, та як же без чорноморської — Омелян Шпачинський аранжував народну “Чорноморець іде”, й ще багато чого подарував нам із хоровими групами, оркестром, солістами, яким сміливо можна балотуватися на найпрестижніші столичні сцени… Надзвичайно припала всім до серця тричастинна перлина Ю. Алжнєва “Дівич-сон”, завдяки якій ми пересвідчуємося в неперервності української праісторичної вокально-обрядової традиції, — адже її так вправно й доладно літикам у погонах, коли прокочується піднесена хвиля “Запорізького маршу”? Як сучасник тих подій, підтверджу: а таки звучить! І чують її перш за все ті, хто стоїть по різні боки політичного брустверу. Одні, — не відкриваючи обличчя, інші — з гордо піднятою головою, як, скажімо, Григір Тютюнник. На конверті подарованої мені платівки з записом “Запорізького маршу” він своїм гарним почерком зазначив: “Борю! Від давніх-давен ця музика — наша!” А в нещадності “пильновухих”, які чатували на найменший прояв національної свідомості, я мав нагоду пересвідчитися на собі, коли в 1989 році, 11-го квітня, провів перший у Палаці “Україна” концерт кобзарів, і львів’янин Остап Стахів кинув у переповнений зал із цієї просовіцької сцени січову пісню “Повіяв вітер степовий, Трава сі похилила, Впав в бою молодий стрілець, Дівчина затужила...” На Фонд культури, від якого я організував це історичне свято кобзарства, посипалися грізні запитання з цековських кабінетів: чому і як до програми концерту потрапили січові стрільці? І що це за дезінформацію про нашу дійсність чути в баладі Василя Литвина — “Народе мій, розорений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу...”. Тож мене терміново взялися перевиховувати: пані Наталка Охмакевич, завідувачка відділу інформації у Фонді, ініціювала цю акцію. А як же: дружина голови Держтелерадіо по лінії телеслужб знала, що в ефір потрапили і стрільці, і народ-паралітик (не знала, що то з поеми “Мойсей”, яку писав Іван Франко ще до жовтневого шарварку...). Словом, становище керівників Музично-хорового товариства, “ощасливлених увагою” органів, мені легко зрозуміти, бо довелося нардепам Борисові Олійнику і Ростиславу Братуневі захищати мене перед цековськими ідеологами. Віктор Гуцал із пієтетом розповідає про побратима — Олександра Чумака, педагога, письменника, організатора мистецького роз-адаптувала релігійна думка до нових вимог часу! Хай буде ця тяглість на розбудову соборної нашої держави. Миколаївських самовідданих подвижників співочо-музичної україніки щиросердно вітали присутні державники, митці — Павло Мовчан, Віктор Шпортько, а Віктор вою в Україні, і про філософа, письменника-фантаста Олеся Бердника. Через два десятиліття після розгрому Музично-хорового товариства Олександр Чумак очолює мистецький осередок — Українську Духовну Республіку, яка “отаборилася” в безгоспних тоді будівлях колишньої спецустанови силовиків у провулку Горького. Мене Чумак запросив працювати відповідальним секретарем, завідувачем відділу культури. Ми роздобули кілька десятків бандур, які й досі прислуговуються вихованцям
Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва. Олександр Чумак запросив на роботу в УДР і оркестр Віктора Гуцала, і “Київську камерату” Валерія Матюхіна, і тріо “Золоті ключі” — Ніну Матвієнко, Марічку Миколайчук, Валентину Ковальську... Згадуючи про дворічну кобзарську студію, яка в Музично-хоровому товаристві випустила славетних майстрів бандурного мистецтва, В. Гуцал зазначає, що вже одного імені — Віктора Лісовола, автора “візитівки” українців — його “Пісні козацького коша” на вірші В. Крищенка було б досить, щоб студія прославилася на всіх континентах... Зауважу, що зараз цей твір називається “Наливаймо, браття, кришталеві чаші” і має світовий рейтинг. В УДР мені з О. Чумаком випало продовжити добру традицію, і ми створили кобзарську студію. З неї вийшов ряд обдаровань, серед яких бандурист Національної капели бандуристів Ярослав Чорногуз та інші. Мені пам’ятний ще один виступ Віктора Гуцала з оркестром — на Хортиці. Туди, до Запоріжжя, Чумак спорядив мистецькі колективи УДР за кілька днів до ГКЧП, мовби передчував, де передовий край боротьби за українську національну ідею. “Запорізький марш” у Запоріжжі, перетвореному червоною пропагандою на відстійник шовінізму, справив ефект дев’ятого валу. Власті підмінювали на міському транспорті номерні знаки, щоб нащадки січових козаків не потрапи-
Гуцал подарував Омеляну Шпачинському “літопис музичний”, як дехто вже називає книгу Богдана Жолдака “Музичні війни, або Талан Віктора Гуцала”. Приєднуємося до висловлених побажань щодо зустрічі на головній сцені України з юною, талановитою миколаївською мистецькою когортою.
ли на Хортицю, на концерт Віктора Гуцала... Зачинили велике підприємство й дали робітникам відгул, аби вони не почули в живому виконанні “Запорізького маршу”... Я переконаний, що книга Богдана Жолдака, також, до речі, активіста УДР (він завідував відділом кіномистецтва, коли кіностудія О. Чумака “Рось” випустила ряд українських кінофільмів: “Козаки йдуть”, “Вишневі ночі”, “Танго смерті” тощо), — уже стала рідкістю не лише через обмежений наклад, а й через її детективну гостросюжетну насиченість захоплюючою інформацією. А скільки тут професійних музичних тонкощів виконавства на різноманітних інструментах! Я вже не кажу про секрети оранжування, оркестрового звучання, про традиції троїстих музик, народних оркестрів, про українську язичницьку обрядовість і роботу вокалістів над звуком і артикуляцією, про живу воду української криниці в селі Парутин, згаданої Геродотом, і відродженої в наш час... І люди, люди, творчі особистості, велетні духу, державотворці засобами національної музичної культури. Книга про одного з них — Віктора Гуцала — є ровесницею Помаранчевої революції, певно ж, не випадково! “Завдання у сфері поширення народної музики перед нашою державою, всім українським суспільством нині стоять фундаментальні. Створити в усіх початкових, середніх і вищих навчальних закладах новий гуманітарний курс навчання, такий, як історія і література. Видати такий підручник і до нього компакт-диск. Це курс українського народного мелосу”. Важко не погодитися з Прометеєм вогненної диригентської палички, який віддає своє серце її величності Бандурі, як завідувач кафедри в КНУКіМ, і його величності Оркестру, як художній керівник Національного оркестру народних інструментів. Прислухаймося до запитання-завдання Маестро Віктора: “А чому б і не виступити нам, українцям, ініціаторами створення Всесвітньої асоціації оркестрів народних інструментів?.. Головною її метою була б розбудова світової музичної культури, духовності, народних гуманістичних традицій”. Віримо! Можемо. Зробимо, панове? І “девізом” її хай стане “Запорізький марш” Адамцевича-Гуцала.
z
Сторінку підготував Борис СПИСАРЕНКО, письменник, член Національної спілки кобзарів
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
