Про8читання · с. 13сторінка оригіналу ↗
«БУТИ РЕДАКТОРОМ ДИТЯЧОГО ЖУРНАЛУ В НАШ ЧАС — ЦЕ ДІАГНОЗ»
Слово Просвіти, №20 за 2005 рік
ГІСТЬ НОМЕРА
— Пані Лесю, таке банальне за/ питання: коли почали писати для ді/ тей і чому? — Я вам банально й відповім: почала писати, коли в мене народився син. Він зовсім не хотів засинати ввечері, тому я годинами розповідала йому гостросюжетні історії. Вони мали бути цікавими, — інакше він не хотів слухати. Це тривало місяцями. А взагалі книжки в моєму житті завжди були дуже важливими, у них я ховалася від різних труднощів і кривд свого дитячого життя. Там був прекрасний, фантастичний світ, цілком інакший, ніж суворі шкільні будні. Це була така собі книжкова хвороба. Знаю, що багато людей замінюють книжками реальність. У мене так не сталося, бо я була досить діяльною, допитливою й непосидючою дитиною. Але до книги ставилася дуже побожно. Коли 1991 року я прийшла працювати до дитячого журналу “Соняшник”, у мене вже було кілька пригодницьких оповідань і фантастичних повістей. Усі ми тоді в редакції були молоді й геніальні, тому вирішили відмовитися від тих авторів, котрі за радянських часів активно писали “ідейно витриману” прозу та вірші для дітей. Пригадую навіть таку кумедну ситуацію: один письменник, який усе життя писав про піонерів-героїв, приніс нам твір... про діток-бандерівців. Отака дитяча безпосередність і наївність. Але ж найсвятішу ідею можна знецінити, коли говорити про неї нещиро. — А чому Ви звернулися саме до гостросюжетних творів? Адже, здається, до Вас в українській дитячій літературі ніхто не писав дитячих, та ще й іронічних, детективів? — Мені завжди хотілося створити українського супер-героя — відважного, справедливого, доброго й непереможного. Спершу я втілила свою ідею у сценаріях коміксів. Це мали бути українські “соняшникові” комікси — без жахіть, лякачок, потворності, якими так часто годують юних читачів. А потім, коли писала “Суперагента 000”, зробила це у формі пародії, — щоб герой моєї повісті не перетворився на пам’ятник самому собі. Крім того, у наш час із похмурих накачаних дядьків, які б’ють, стріляють і шматують одне одного, зробили якийсь культ. А мені хотілося показати щось живе й кумедне. Зі зла треба сміятися, тоді воно перестає бути злом. — Чи важко бути редактором дитячого журналу в наш час? Які проблеми найчастіше виникають? — Бути редактором дитячого журналу в наш час — це діагноз. Зовсім недавно, на другий день після Великодня, я своїми редакторсько-головними руками пакувала весь наклад “Соняшника”, а потім сама ловила машину, вмовляла пузатого дядечка-водія, щоб він допоміг завантажити цілий наклад до свого “Рафіка”, а тоді везла “Соняшник” у цех, звідки розсилають журнал передплатникам, і думала, що все це треба неймовірно любити. Я можу пригадати, як ми з відомою письменницею Галею Кирпою вкладали в кожний номер “Соняшника” маленькі аркуші з рекламою пригодницької серії видавництва “Тезис”. А потім нам повернули весь наклад, бо, мовляв, за правилами “Укрпошти”, не можна робити до журналу “окремих вкладень”. І тоді я покликала на допомогу вже іншу не менш віддану “Соняшникові” письменницю Зірку Мензатюк, і ми витягували ці листочки в холодному цеху №3. Так от, відповідаючи на Ваше запитання, — чому ми все це робимо? Бо кожен журнал — живий. Я, наприклад, біжу в друкарню ще до того, як виходить наклад, щоб побачити свіже число. Коли ще не розрізані, тепленькі аркуші, що пахнуть друкарською фарбою. Я впізнаю таких же редакторів-шаленців за фанатичним блиском в очах. У мене на радіо на каналі “Культура” є така програма: “Журнали-журналикижурнальчики”, де намагаюся популяризувати гарні українськомовні журнали. І мені здається, що ті журнали, які залишилися в Україні, зараз виживають саме завдяки таким редакторам, котрі знають кожну літеру в своєму журналі. — “Соняшник” відрізняється від багатьох журналів ексклюзивністю текстів, оригінальністю малюнків. Ніколи не виникало бажання роби/ ти, як більшість, — просто “переви/ давати”? Так простіше й дешевше… — Найпростіше було зробити те, до чого нас не раз схиляли: “заливати текст” у готові шаблони. Або видавати журнал паралельно ще й російською. Але це абсолютно хибний шлях — дітей не можна привчити любити українську мову, культуру, історію, пишучи про це російською мовою. Такого не буває. Буває навпаки: якщо дитина, яка розмовляє російською, закохається в український журнал, вона захоче вивчати українську мову. У нас немає грошей, щоб рекламувати “Соняшник”, і тому багато з тих батьків, котрі хочуть, аби їхні діти читали гарні, повноцінні українські оповідання, казки, вірші, історичні оповіді, просто не знають про існування “Соняшника”. А в нас тепер склалася ситуація, коли навіть неякісний товар, яким є більшість клонованих журналів, провадить агресивну рекламу й нав’язує себе читачам. Це такі собі копії з російських копій, які, в свою чергу, скопійовані з американських журналів. Виходить недолуго. Дітки, звичайно, це з’їдять, як жуйку з фруктовим смаком, але від такого харчового сурогату часом псуються зуби й шлунки, а від неякісного чтива псуються голови... Головне наше завдання — спонукати дитину думати, щоб вона хотіла творити, фантазувати. Читання журналу має бути роботою, від якої дитина отримує насолоду. — Ваш журнал спілкується з чи/ тачами лише на сторінках видання. Колись порушувалося це правило? — Так, ця наша заява досить жорстока, але вимушена. Ось зараз у мене лежить лист від хлопчика Ромчика, якому я обов’язково відповім. Колись він прислав нам малюнок,
взагалі молодий і працьовитий колектив. А знайомство Володі зі мною почалося з того, що його син дуже любив, аби йому перед сном читали вголос мого “Суперагента”. — А Ви любите пригодницьку лі/ тературу? — Дуже люблю. У дитинстві прочитала цілу купу фантастичнопригодницько-детективних історій. Хоча, звичайно, формували мене твори українських і світових класиків. На щастя, у нас удома була величезна бібліотека. — Захоплення пригодницькою лі/ тературою, створення “сильного героя” — все це вказує на бойовий ха/ рактер. Ви така?
Фото Г. Оборської
Мене вчили, що журналіста в інтерв’ю “не має бути”, але я вирішила “вигулькнути” і сказати, що дуже люблю журнал “Соняшник”. Не так, як колись любила “Барвінок” і “Малятко”, передплату яких моя мама вважала патріотичним обов’язком. На цих журналах я виростала. Я люблю “Соняшник”, бо, читаючи його зі своєю донечкою, відчуваю себе дитиною. Розмова з редактором “Соняшника”, дитячою письменницею й чарівною жінкою Лесею Ворониною — спроба розгадати таємницю цього відчуття.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
