“Який це благословенний народ! Який він численний! Як ревно він береже православну віру!” · с. 4сторінка оригіналу ↗
УКРАЇНСЬКИЙ ШЛЯХ
Слово Просвіти, №20 за 2007 рік
МАНДРІВКИ ІСТОРІЄЮ З ВОЛОДИМИРОМ ЯВОРІВСЬКИМ
Продовження. Початок у ч. 15, 16, 18 за 2007 р.
Отож, дорогі мої українці, продовжую знайомити вас із унікальним документом нашої історії — з подорожніми записами двадцятип’ятирічного архідиякона з Сирії Павла Халебського, який побачив Україну через півроку після Переяславської ради. Разом зі своїм батьком патріархом Макарієм Третім вони двічі пересікли Україну, — від південноподільського села Рашків до Путивля. Відвідавши Московію, знову повернулися через Україну в Молдову та Волощину, а з Констанци — до Сирії. Молоде, чіпке й допитливе око араба Павла Халебського побачило Україну середини ХVII століття зблизька, неупереджено зафіксувало тодішню високу українську цивілізацію, рівень нашої культури та духовності. І це після тривалої війни під проводом Богдана Хмельницького, у якій полягло більшість чоловіків, а сама Україна мусила б нагадувати моторошне румовище. А втім, слухаймо очевидця в українській версії прекрасного прозаїка з Вінниці Миколи Рябого. Павло Халебський в Умані. “Нас провели до величавої високої церкви з банею, вкритою пофарбованою в зелене бляхою. Збудовано її з дерева, і вона вельми простора, вся розмальована. Церкву осявають зсередини численні лампади з чудовими свічками зеленої барви. Над притвором милує зір дзвіниця. Хори прикрашено поручнями, за ними стоять півчі й співають за нотними книгами, голоси їхні відлунюють, наче грім. Умань — перше велике місто вкраїні козаків; будинки в ньому високі й ошатні, більшина належала ляхам, іудеям та вірменам, численні вікна з різнобарвного скла, всередині помешкання над ними висять ікони. Городяни дуже мальовничо убрані. У місті дев’ять церков, прегарних, з високими банями… За ляхів це місто було центральним, столичним, тут залишилося багато їхніх палаців, схожих на царські. Коли читають Євангелію, то на початку й наприкінці співають “Слава Тобі, Боже, слава Тобі!”, і той спів звучить так піднесено, музично, немовби його супроводить орган. Що ж до пречудового співу “Достойно є”, то всі присутні панотці з криласними хлопчиками сходяться посеред церкви й співають цю молитву хором, щиро й задушевно. Поминаючи Богородицю, усі доземно кланяються, чоловіки, навіть пастирі простоволосі. Вони приходили гуртами, випереджаючи одні одних, аби стати під патріарше благословення й поцілувати хрест у правиці нашого владики. Коли ми проїздили шляхом, то вони, загледівши хрест на тичині, полишали косовицю, поверталися обличчями до сходу з жінками й дітьми та творили хресне знамення; чоловіки й парубки полишали коси й наввипередки бігли, щоб патріарх поблагословив їх. Зустрічні подорожні зсідали з коней чи виходили з карет заздалегідь, ставали на узбіччі рядами, шапкували, поки не проїде попри них наш владика патріарх. Вони доземно кланялися, відтак підходили, цілували хрест, патріархові правицю й відходили.
За звичаєм, нам улаштували зустріч, бо щоразу, як ми виїздили з того чи іншого міста, один з верхівців, які нас супроводили, щодуху мчав уперед, везучи листа від пана полковника до всіх його підлеглих з наказом підготувати житло, страви й напої в достатній кількості для всіх мандрівників: нас з нашими служками, наших супутників — ігуменів монастирів та їхньої челяді, а також тримати напоготові коней для наших повозів та накосити для них свіжої трави, бо, як уже згадувалося, у цій країні всеньке літо, аж ген до жовтня, буяє зелень, і ми вельми дивувалися весняним квітам у таку пору”. Звісно, я зачитую лише окремі фраґменти з книги Павла Халебського “Україна — земля козаків”, хоча “якби ми вчились так, як треба”, то кожен українець мусив би мати цю книжку у себе вдома і щоденно читати бодай кілька рядків із неї. Для себе, для своїх дітей і внуків. Бо ж не так багато у нас таких дивовижних документів. Ось Павло вдивляється у Маньківку на Черкащині, прямуючи на зустріч із гетьманом Богданом Хмельницьким. “Нас усечасно зустрічали в передмісті, за їхнім звичаєм, з хлібом, аби він родив удосталь, коли ж ми сідали до столу, також передовсім подавали хліб. Мешканці міста з корогвами й хрестами ви-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
