Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Я так її, я так люблю Мою Україну убогу”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

ПРИЙТИ ДО КОБЗАРЯ

Слово Просвіти, №20 за 2007 рік

Гнат БІЖИК, м. Нова Каховка Тарас Шевченко. П’ятсот пам’ятників у світі нагадують людям, що колись жив і творив такий геній. Повідомляють і про те, що геній цей був і залишається сином України. І пишається Україна тим, що земля й народ її здатні народжувати посланців Правди, які своєю жертовною боротьбою за ту Правду освітлюють усі куточки планети. Тому й твори Шевченка перекладені майже всіма мовами народів світу. Один його “Кавказ” перекладений 80-ма мовами народів, які вважають Шевченка й своїм захисником. Тим більше ми, українці, вважаємо його не тільки генієм, а й пророком, учителем. І це істина. Тому з великим здивуванням і глибоким обуренням слухаємо повідомлення про те, що на зораній і засіяній Шевченком українській ниві продовжує проростати бур’ян із “табачним” насінням, який переплітається з усякою бузиною та іншим отруйним для українських душ зіллям. Бур’ян цей не до кінця виполотий і в нас — у Новій Каховці. Ще за часів спорудження пам’ятника Т. Шевченку в нашому місті були такі, що кричали: “Зачем нам этот дядька с усами!” Тепер ця табачно-бузинна братія хоче не тільки применшити роль Шевченка в національно-патріотичному відродженні України, а й обпаплюжити нашого генія, а з ним і всю Україну. Прикро, що подібне “дзявкання” зрідка вискакує з уст і т. зв. інтелігенції. Шевченко, мовляв, — це вже минуле, нецікаве ні для дорослих, ні для молоді, яку, на їхню думку, треба виховувати на нових засадах. А що засади Шевченка, на яких він жив, діяв, мучився, але не каявся, є найсучаснішими для виховання нинішнього покоління, вони до уваги не беруть. Вони десь вирвали чужу фразу й із позою знавців найвищих істин життя, як папуги, повторюють, що нам і другий Шевченко не потрібний, бо тепер суспільство стільки має високоінтелектуальних особистостей, що без додаткових геніїв здатне розв’язувати всі проблеми. Нам щось таке доводиться чути з уст представників педагогічних колективів, хоч ми таких особистостей зустрічаємо дуже мало. Тому просвітяни, прийшовши з мітингу, присвяченому дню народження Великого Кобзаря, де ми говорили про велич постаті Шевченка, зібралися в приміщенні нашого осередку, щоб обговорити питання, чи сучасний для українців Шевченко. Чого бракує нині нам і молодому поколінню? Безмежної любові до України. Тож чи не Шевченко закликав у ХІХ столітті й кличе нас сьогодні: “Свою Україну любіть, Любіть її… Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть”. Любов до України в серці Шевченка була на стільки пристрасною, що за неї він терпів муки на десятирічній каторзі (“Караюсь, мучусь, але не каюсь”), за неї він готовий був погубити й душу. Він готовий був терпіти й потойбічні муки, аби доля України була щасливою. Страшно читати такі рядки: “Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю!”. То якого сучаснішого матеріалу вам потрібно, щоб на ньому виховувати патріотів України? Та моліть разом із дітьми Бога, щоб простив йому ці слова й дав йому царство небесне, бо слова ці не з ненависті, а з любові. Він готовий був віддати себе в жертву не за багатство, як деякі теперішні “захисники” народу: “Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово”. То хто може взяти на себе гріх не сприйняти серцем Шевченкових слів, щоб передати їх молодшим синові й дочці України й не принижувати їхньої вулканічної сили впливу та ще й паплюжити мученицький шлях життя Великого учителя народу. Це може зробити явний грішник. Тарас Шевченко як Батько нації на відміну від теперішніх захисників мови сусідньої держави, добре розумів, що без мови не може бути української нації — отже, й держави. Тому й дав загальну оцінку слову: “Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива. Як їх почує!..” Він схвально ставиться до тих, хто не забував рідної мови, картав тих, хто її ігнорував. Згадуючи Григоровича Василя Івановича — конференц-секретаря Академії мистецтв, він у поемі “Гайдамаки” називає його “щирим батьком” і славить за те, що любить рідну мову: “Не одцуравсь того слова, Що мати співала, Як малого повивала, З малим розмовляла…” А тих, хто шукав іншого Дніпра, різко картав: “Усі мови слов’янського люду, всі знаєте, а своєї дастьбі”. Усі ми повинні пам’ятати заклик: “Свого не цураймось!”, нагадування: “Бо хто матір забуває, того Бог карає”. Під словом “мати” він розумів не тільки рідну матір, ай матір-Україну з її рідною мовою. І хоч нас, оборонців рідної мови, багато, але кого ж нам брати в союзники, йдучи в похід боронити

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин