Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Найсправжніша і найцікавіша історія — та, що поруч”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

«ГЛОДОСЬКИЙ СКАРБ», ЩО ЗНАЙДЕНИЙ ЗНОВУ

Слово Просвіти, №20 за 2007 рік

Григорій ГУСЕЙНОВ, наш земляк (родом із Помічної), редактор журналу “Кур’єр Кривба* су”, краєзнавець і письменник відмовився від Шевченківської премії, одержаної минулого року за багатотомне видання “Господні зерна”. Не з якихось принципових політичних чи мо* ральних міркувань, — просто вирішив: те, що наростатиме щороку, як відсотки від покладе* ної у банк загальної суми Державної премії, може стати непоганим заохоченням і підтрим* кою для багатьох українських митців, які, можливо, ще не скоро дочекаються серйозного державного визнання, але які наділені талантом і Божою іскрою творчості. Наприкінці квітня у Києві, Кіровограді й Новоархангельську відбулося вручення літера* турно*мистецької премії “Глодоський скарб” її першому лауреату — кобзареві Тарасу Ком* паніченку та культурно*просвітницькі імпрези для громадськості Новоархангельська (цього року, коли виповнилося 110 років Євгену Маланюкові, засновники премії, члени журі, лау* реат побували на його батьківщині, такі візити до визначних місць нашого степового краю проводитимуться щороку) і Кіровограда. У приміщенні машинобудівного технікуму, а колись реального училища, де свого часу навчались і Євген Маланюк, і Юрій Яновський, і Микола Садовський, і Панас Саксаганський, і Євген Чикаленко, і Олександр Тар* ковський, відбулося представлення премії “Глодоський скарб” (про те, як саме він був знайдений, розповів пенсіонер, мешканець Глодос Воло* димир Чухрій, який юнаком і знайшов його) та її першого лауреата. Присут* ніх вразила не тільки надзвичайно ці* кава, гармонійна, а головне, практич* но не відома сучасному слухачеві му* зика Тараса та його колег, а його сві* дома духовна українська постава (музичні виступи він супроводжував своїми коментарями). Про нову премію, її особливості йне тільки — наша розмова з Григорієм ГУСЕЙНОВИМ. Світлана ОРЕЛ, м. Кіровоград — Григорію Джамаловичу, розкажіть, як з’явилася ідея по* яви нової премії? — Робота над багатотомним виданням “Господні зерна” — це 25 років моєї праці, це — зустрічі й розмови з багатьма людьми, це, врешті, три машини, які я розбив на степових дорогах Центральної України в пошуках матеріалу для цих книг. Із допомогою цієї премії я вирішив продовжити свій зв’язок з “Господніми зернами”, зробивши його публічним і залучаючи до нього дедалі більше людей, які несуть у собі духовність. До того ж і дружина підказала: “Гроші завжди потрібні, але якби ти не став лауреатом, їх би однак не було, тож давай не просто витратимо, а зробимо щось таке, щоб залишилося й для інших”. — То це була ідея Вашої дру* жини? Жінки, як правило, нав* паки — меркантильніші, і до цьо* го схиляють чоловіків… — Моя дружина зі шляхетського польського роду, з Поділля. У них у сім’ї четверо дітей, і найпримітнішою рисою її характеру я назвав би мінімум егоїзму. — Вам пощастило з дружи* ною. Але як Ви розвивали цю ідею? — Я зв’язався з Володимиром Базилевським, ми ще раз все обговорили і дійшли висновку, що з допомогою Михайла Слабошпицького і його Ліги українських меценатів зможемо дуже добре залагодити всі формальності: підготувати положення, склад журі, виписати процедуру вручення. А вона має бути особливою. У Києві вручатиметься диплом, відбуватиметься екскурсія у музей, де нині зберігається скарб, знайдений у Глодосах, проходитимуть зустрічі з пресою. Саму премію, точніше, банківську картку (а це має бути близько 15 тисяч гривень, враховуючи те, які відсотки сьогодні виплачують банки), слід вручати у Кіровограді, після чого лауреати, члени журі, якщо забажають, та представники громадськості відвідають якесь із визначних місць, на які дуже багата Кіровоградщина. Я у цьому переконувався протягом не одного року, коли готував багатотомник “Господні зерна”. Інша річ, ми звикли проявляти надзвичайну скромність, що, на мою думку, ментально характерна для степовиків. Але якщо взяти історію кінця ХІХ — початку ХХ століття, то майже всі визначні постаті, які творили її, народилися саме тут — на теренах нинішньої Кіровоградщини і навколишніх степів. — Але чому Ви обрали саме Кіровоградщину, адже немало літ уже мешкаєте на Дніпропет* ровщині? — Бо це моя Батьківщина, тут я народився, тут сформувався як особистість і письменник. І хоч уже 25 років живу в Кривому Розі, але все звідси, де мої корені. Пригадую, як уперше, ще школярем, потрапив на хутір Надія. Ми жили на станції Помічна, через яку проходило чимало потягів. Я знав, що хутір Надія поряд зі станцією Шостаківка. Якогось весняного ранку сів на потяг і поїхав. Від станції мені довелося ще довгенько добиратися до хутора. Там я зустрів Андрія Юровича, це вже пізніше я дізнався, що він — онук Івана Карпенка-Карого, що саме завдяки його колосальним зусиллям хутір і зберігся для наступних поколінь як музей. А тоді я нічого цього не знав. І сприйняв господаря хутора як звичайного сільського дядька. Ми з ним тоді цілий день провели на хуторі, тягали якісь дрова, їли хліб із салом. Пізніше я вже цілком усвідомлено приїздив на хутір, ми з Андрієм Юровичем листувалися до самої його смерті. А перше моє знайомство із скарбами рідного краю було дуже простим, без зайвого пієтету. Найбільшим відкриттям, пов’язаним із хутором, яке мене вразило, було те, що там певний час перебували січові стрільці. — До речі, про скарби. Чому “Глодоський скарб”? — Село Глодоси легендарне у багатьох аспектах. Уперше я приїхав туди разом із Ларисою Терентіївною Масенко — дочкою відомого прекрасного поета Тереня Германовича Масенка, який народився у цьому селі. Це була дуже інтелігентна родина. Їхній дід керував церковним хором, хата стояла якраз біля сільського храму. На диво, вона досі збереглася, там зараз живе місцевий священик. Великим авторитетом і, можна сказати, першим учителем Терентія був його старший брат Степан, який закінчив Херсонську вчительську семінарію. Брат привозив із міста українські книжки, до яких Терентій ставився із захопленням. Він і вчитися пішов в українську гімназію (у Глодосах була одна з перших у краї українська гімназія). Степан, коли почалося повстання проти гетьмана, зібрав трохи людей і пішов на Помічну захищати Українську Народну Республіку. Там зустрілися різні сили, і Степан зблизився із Юрком Тютюнником, а той став заступником отамана Миколи Григор’єва. Степан був членом його штабу. Зберігся заповіт Григор’єва, який писав: якщо зі мною щось трапиться, мене мають заступити Юрко Тютюнник, а далі — Степан Масенко. Пізніше він, звичайно, змушений був емігрувати. Жив спочатку в Підкарпатській Україні, вчителював. Дружив на еміграції з Юрієм Горлісом-Горським, з Уласом Самчуком. Потім закінчив філософський факультет Карлового університету у Празі, довго жив у Америці. Так-от, коли ми вперше приїхали, то ходили фактично по руїнах — нічого ніде не збереглося, жодної пам’яті про цю унікальну родину. Але коли через деякий час уже відзначали 100-річчя Тереня Масенка, побачили іншу картину: біля меморіальної дошки квіти, все прибрано, виметено, у школі відбулася дуже гарна зустріч. Отож вручення премії саме таким чином — із поїздками у степову глибинку, я вважаю, привернуло б увагу влади до цих місць, і навіть без вкладання якихось серйозних коштів допомогло б упорядкувати їх, відновити і зміцнити усвідомлену пам’ять місцевого населення про своїх видатних земляків. — Село Глодоси у нашому краї відоме ще й тим, що за ча* сів УНР, після одного з мітингів, відрядило відразу мало не полк вояків в Українську армію. Такий рівень національної свідомості, хоч він і нищився нещадно в наступні роки, теж можна назва* ти свого роду скарбом. Але ж ідеться і про справжній скарб, знайдений тут? — Так, із цим селом пов’язана купа романтичних історій. Ще під час нашого першого приїзду я звернув увагу на пам’ятник, який стоїть біля одного з дворів. Голова сільради розповів, що 1905 року один селянин тут підняв повстання. Кількох людей після цього розстріляли, а його відправили в Херсон у тюрму. Це була тюрма, з якої ніхто не міг утекти, а глодосівець утік. Зберігся пам’ятник учасникам того повстання. А щодо справжнього скарбу, — десь на початку 60-х років у одній із балок хлопчина-пастушок знайшов камінь, під яким виявилося багато золотих речей. Їх було, кажуть, до кілограма. Я думаю, що хлопчак знайшов поховання якогось скіфського царя, здійснене спішно, під час бою. Тоді був закон, що людину треба поховати до заходу сонця. Мабуть, тому його так і поховали. Оскільки там не було ніякого кургану, то золоті речі не розграбували, і вони збереглися дуже гарно. Тепер цей скарб експонується у одному з музеїв Лаври. Добре було б, аби лауреати разом із дипломом і банківською карткою одержували і голограму якогось із предметів цього скарбу. — Самою ідеєю цієї премії Ви заперечуєте філософію міс* течкового провінціоналізму, яка дуже поширена серед нашого люду. — Я вже згадував про нашу так звану “скромність” — ми ніби боїмося усвідомлювати, якою духовною й енергетичною силою є наша спільнота, особливо якщо заглянути в історію. Маланюк наш земляк? Та не може бути! Тут народився Чижевський? Та хіба? А Винниченко, а Чикаленко? Це тільки найвідоміші імена, які в одну мить згадались. А скількох цікавих особистостей менш відомих, але які зробили для свого краю не менше, можна ще називати! На мене в дитинстві велике враження справила малесенька книжечка одеського краєзнавця Григорія Зленка “Нетлінне”. Я її купив у нашій сільській крамниці за 11 копійок. Там називалися місця, відомі мені з дитинства, але я доти не бачив, щоб про них було десь щось надруковане. Це справило на мене таке враження, що я, тоді школяр, написав авторові листа, на який той відгукнувся. Пізніше ми з ним багато спілкувалися, зустрічались. Але звідтоді у мене відчуття — найсправжніша і найцікавіша історія — та, що поруч.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин