“Художні шедеври таємничій величні, мов космічні тіла”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
МИТЦІ Й ДІТИ В СУМІЖНИХ КУЛЬТУРАХ
Слово Просвіти, №20 за 2007 рік
Італійський інститут культури в Україні та Музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків презентували виставку давньоримської скульптури з музеїв Італії під назвою “PUERITIA/ ДИ* ТИНСТВО”. Проект відбувається в рамках заходів, приурочених до 15*ої річниці встановлення дипломатичних відносин між Італією та Україною. У ньому взяли участь Міністерство культури і туризму України, Міністерство культурної діяльності й спадщини Італії, Генеральна дирекція ар* хеологічної спадщини, Міністерство закордонних справ Італії, Посольство Італії в Україні.
Кентавр Хірон, який навчає юного Ахіллеса гри на лірі — один із універсальних сюжетів старовинних фресок, який виразно передає ідею домінуючого аспекту у вихованні дітей у давньоримські часи — здобуття освіти. За це в родині відповідав саме батько, на нього покладалася визначальна роль у вихованні дитини. Можливо, це пояснюється жорсткими правилами життя в ту давню епоху, тому до входження в дорослий соціум дітей готували серйозно і заздалегідь. Не зайве згадати найдавніші звичаї в давньоримському суспільстві. Новонародженого, ретельно викупаного у посудині овальної форми, клали того самого дня до ніг батька для проведення ритуалу визнання. Якщо батько брав на руки малюка, дитина вважалася визнаною, якщо ні — покинутою, її зазвичай виносили на вулицю і клали біля так званої Молочної колони у сподіванні, що маля заберуть чужі люди. Звичай виносити небажаних дітей існував у всіх суспільних класах, особливо це стосувалося новонароджених із фізичними вадами чи через моральні аспекти у поведінці матері. Імператор Август (63 р. до н. е. — 14 р. н. е.) наказав винести на вулицю дитину своєї онуки, яку звинуватив в аморальності. Визнані ж батьком новонароджені проходили ритуал очищення за допомогою води. Цього дня родичі й друзі сім’ї приносили подарунки, а дитині давали ім’я. Їй дарували буллу — амулет на щастя у вигляді золотого медальйона, який одягався на шию. Він був також символом вільного народження, і залежно від соціального стану дитина носила буллу із золота чи шкіри. На відкритті виставки Анна Марія Реджоні, Генеральний директор із питань археологічної спадщини Міністерства культурної діяльності й спадщини Італії, звернула увагу на виховання дітей через ігри, римляни вважали це цілком природним, незважаючи на суворі принципи введення підлітків у світ дорослих. Як і сучасні діти, вони гралися з домашніми тваринами,
У картинах, віршах і спогадах залишив свій неповторний почерк народний художник України, учасник Великої Вітчизняної війни Михайло Ряснянський. Перша велика виставка його пейзажів відкрилася у київській галереї “Шарм”. Ще за життя цього знаного майстра численні учні цінували його щирість почуттів у мистецтві й людську доброту. Сімнадцятирічним він потрапив на фронт, коли війна вже закінчувалася. У своїх спогадах напише про це стисло: “Потрапив у 108 гвардійську стрілецьку дивізію. Воював недовго. Був тяжко поранений і контужений”. Після госпіталю зі ще свіжою ракаталися у візку, який тягнули самі діти або кози. Була в них і дзиґа, й дерев’яне колесо, і навіть щось на кшталт триколісного велосипеда. Грали в бабки, орла і решку, парні-непарні числа, в горіхи, які збирали в купки так, щоб вони падали певним чином. Поширене уявлення про італійців як чадолюбиву націю має корені й у давньоримському світі. Через свою прив’язаність до дітей батьки з патриціанських родин часто брали їх із собою на офіційні зібрання чи обряди. Діти декламували панегірики на честь своїх видатних родичів, брали участь у офіційних церемоніях. На гранях Вівтаря Миру, спорудженого у 9 р. до н. е. імператором Августом, є зображення дітей і жінок із родини й оточення імператора. Персонажі вишикувані згідно з суворою ієрархічною послідовністю. Серед дітей можна розпізнати Гая Цезаря, який тримається за складки тоги свого батька Агріппи, обернувшись обличчям до матері — Юлії. Дуже багато засад сучасної освіти закладалися ще в стародавньому Римі, досить згадати Вергілія. Всі античні твори, представлені на виставці, це 10 оригінальних скульптур: мармурові портрети юних римлян, вотивні (присвятні) теракотові скульптури, а також фотоекспозиція барельєфів — із зарубіжних колекцій, музеїв Риму, Капуї, Парми. Найбільш ранній експонат, датований IV століттям до н. е. і знайдений під час розкопок стародавнього святилища в Капуї — велична статуя жінки з двома немовлятами на руках, яка сидить на розкішному троні. Це священний образ давньоіталійської богині Mater Matuta — покровительки жінок. Античні художники, звертаючись до образу дитини, передають її настрій через гру чи середовище. Такими є статуї ною поїхав до батька. Демобілізований із інвалідністю другої групи. Потім через роки він писатиме портрети таких само юних бійців-однополчан, які потрапили в нещадне колесо війни, і ця тема, єдина із “замовних”, буде в його полотнах завжди сповнена щирості й правди. Ця внутрішня щирість позначить і його творчу манеру, вільне висловлювання почуттів, його палітру, багату барвами і напівтонами. Творчу спадщину Михайла Олексійовича Ряснянського вивчає історик мистецтва з Одеси Анна Глазова, яка вважає, що на розвиток українського живопису “ряснянська імпресіоніс-
“Хлопчика, що вдягає театральну маску”(І—ІІ ст. н. е.), яка з 1733 року зберігалася в колекції Папи Римського Климента ХІІ, “Хлопчика з ліхтарем”, “Статуя хлопчика, одягненого в тогу”(І ст. н. е.), яка, швидше за все, зображає юного імператора Нерона. У давньоримському суспільстві хлопчика з дитинства оточувала атмосфера святості, пов’язана із Сенатом, законами та владою, про що свідчить використання тоги, отороченої пурпуром. Історико-соціальна концепція, покладена в основу виставки, — дитинство в давньоримському суспільстві, підказана ідеєю фільму, який знімали 2006 року кілька відомих європейських режисерів, зокрема, Кустуріца — він був присвячений втраченому дитинству, — зазначила Анна Марія Реджоні. “Мова про дітей, які мешкають на територіях, де здійснюються бойові операції. Діти, які втратили батьків, без догляду, голодують. Тож нам хотілося представити дитинство таким, яким воно було в Давньому Римі за тією ж концепцією, бо воно бувало щасливим, грайливим і водночас нещасним навіть рабським, практично до минулого століття в багатьох країнах. Тож основним девізом виставки є спокій і щастя дитинства”. Міністр культури і туризму України Юрій Богуцький висловив припущення, що, очевидно, в італійців історично виробилася примітна риса менталітету — любов до дітей як відчуття майбутнього, нащадків, які понесуть науку, просвіту, мистецтво в наступні століття. Тож важливість культурного обміну він означив таким чином: “Якщо мій італійський друг має пісню і я маю свою, то коли ми обміняємося, співатимемо кожен уже дві. Тож і завдяки цій виставці українці дутична манера” справила відчутний вплив. — Михайло Ряснянський жив у різних областях України. Навчався у Києві, створив школу в Миколаєві, працював у Одесі. Тому він увібрав різні традиції. Звичайно, школа, яка панує на півдні України, вплинула на нього найбільше. Але він також вплинув на неї. А головне, він створив архетип води в мистецтві України. Це унікальне явище, вода — обов’язковий елемент у всіх його творах, навіть замовних, навіть тих, де її могло б і не бути. Вода в повітрі, краплинки роси на листі, це те, що є життям для нього. Одне з полотен має назву “Над тихою рікою”. Широка і спокійна вода, як ріка життя художника, якою він плив, пізнаючи її таємниці й розкриваючи їх глядачеві. Вивчення архетипу води є навіть для світового мистецтва окремим напрямком, тому що вода — стихія, до якої звертаються всі художники. Нинішня ж виставка приурочена до 60-річчя діяльності Михайла Ряснянського, цього року йому б виповнився 81 рік. У 21 рік він уперше виставив свої твори і де — у Києві, та ще й з роботою, де вже була вода. Велика виставка Михайла Ряснянського відбулася 2004 року, де були портрети діячів культури, зокрема, відомих українських письменників. — Художник народився да* леко від України, переїжджав у різні місця, і як змінюється ко*
ховно збагатяться, зрозуміють, що є вічним, до чого слід докладати зусилля”. Директор Італійського інституту культури Нікола Франко Баллоні відзначив, що у стінах Музею Богдана і Варвари Ханенків уже проводилося чимало проектів спільно з італійським представництвом: це і виставка майоліки, Муранського скла від епохи Відродження до наших днів, у цьому допомогла Галерея античного мистецтва, а ще виставка високої моди “Голлівуд на Тибрі”, яка проходила в 90-ті роки і мала велику популярність. Він висловив сподівання на нові зустрічі з італійським мистецтвом в Україні й українським в Італії. Остання теза мені здалася актуальною в розмові з директором Інституту археології України академіком Петром ТОЛОЧКОМ. — Оцінюючи значення цієї виставки, чи ми можемо пред* ставити подібну в Італії? — Ми постійно обмінюємося експозиціями, виставками, і на Ваше запитання у мене є гарна відповідь, бо 29 травня в місті Тренті відкриється прекрасна археологічна виставка із шедеврів, знайдених у землі України. Це експонати часів Трипільської культури, скіфської доби, знамениті піраміди скіфських степів, де знаходиться золото, срібло, це також речі античної епохи, оскільки Україна колись входила в зону впливу римської і раніше грецької культури, у нас знайдено прекрасні пам’ятки на півдні України в Причорноморських містах-колоніях, Ольвії, Херсонесі. Будуть також експонати нашої знаменитої Черняхівської культури, що побутувала на території України в межах II—V століть нашої ери і має ще назву культури античних впливів, бо виразно забарвлена пізньоримською культурою, є лорит картин, як впливала на нього природа України? — Колорит змінювався від спокійних тонів, якими пройнятий його живопис у 50—60-ті роки, до більш буйних барв у наступні часи. Я це пояснюю тим, що починаючи з 80- х років, він відходить від замовного живопису, який був обов’язковим для його статусу, і переходить до творчих робіт. Там і вилилася вся експресія його душі, буяння барв української природи. — Він був людиною дуже емоційною, енергетичною? — Його учні говорять насамперед про доброту цього художника. Він любив тварин міських, підгодовував їх, був справжнім любителем природи, не тільки говорив про неї, а зображав її, наповнював твори тим високим сенсом, який вона в собі несе. Він учасник війни вже останнього року, бо народився у 1926 році. Однак це важливий етап і основна частина його творчості в 50—70-ті роки була пов’язана з цією темою, і не тільки портрети однополчан, яких близько 160, а й війни, як єдино правдивої події серед “замовних” тем. Це була тема, на яку він завжди погоджувався. За спогадами його колег, учнів, він зображував тільки тих військових діячів, які не заплямували себе. Або ж це були бійці, які оточували його, він закінчив війну лейтенантом. 1983 року виник музей у Миколаєві і тут головна заслуга Михайла
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
