“Актор відданий на поталу долі і непостійну публіку”. С. Моем · с. 14сторінка оригіналу ↗
НІБИ МИТЕЦЬ МОЖЕ НА ВСІХ РОЗДІЛИТИ ХЛІБИНУ…
Слово Просвіти, №20 за 2007 рік
Уляна ГЛІБЧУК
Даруйте, у цьому випадку дуже кортить написати щось емоційно сентиментальне… Люблю, люблю, усім серцем люблю Міжнародний фестиваль моновистав “Відлуння”… Нехай це не дуже личить, бо не дуже професійно, але маю в запасі кілька аргументів. “По-перше”, “по-друге”, “по-третє”… Не хочеться займатися канцелярщиною… Фестиваль прагне розкутості й свободи. Навіть якщо його організатори намагаються загнати “Відлуння” у темний чехівський футляр. Про всяк випадок, “как би чєво нє вишло”… Основна програма фестивалю проходила у театрі “Колесо”, що на Андріївському узвозі. У невеличкому камерному залі в кілька десятків глядацьких місць не зав-
Маріус Донкін у моновиставі “Пан Ібрагім та квіти Корана”
жди перетікали вінця. Про що це свідчить? Вочевидь про нашу особливу “любов” до некомерційного театру, в якому немає розкручених серіалами та підхоплених пресою “зірок”. Про нашу залежність від пафосу імені. Табаков, Калягін, Волчєк… Ці імена не сходять зі шпальт українських газет. Зрештою, не хочу, аби підтекстом моїх слів було голе огульництво: це ж бо все улюбленці публіки. На кожен їхній “гіг” народ регоче не согірше ніж на концерті Міши Задорнова. Але публіка публікою… За всю історію театру вона мало змінилася. Сомерсет Моем писав: якщо за інтелектуальну шкалу глядацького залу взяти абетку, то відштовхнувшись від грудастої продавщиці пиріжків із лівером, завершимо професійним театральним критиком. Це крайнощі, перша й остання букви. Середній інтелектуальний рівень глядача зупиниться десь на літері “о”. Дивно тільки, що на Міжнародному театральному фестивалі моновистав я не помітила нікого з українських акторів. Перефразовуючи улюбленого Моема, вони мали б прикривати інтелектуальний тил глядацького залу, бути його останньою літерою в алфавіті… Бог із ним, із “м’яким знаком”… Панове, невже не цікаво бути літерою “я”? А спілкування, обмін досвідом? Солідарність… Бодай честолюбство мало б викинути якесь колінце… Відсутність реклами? У театральному світі, відкритому і надчутливому до пліток і подій, це не аргумент. Усе значно банальніше: небажання й байдужість… Кому ж
Олександр Форманчук у моновиставі “Голодний гріх”
тоді любити цю камерність, ілюзію співучасті? Програма фестивалю насичена. Вистави — тричі на день. Спочатку муляв мовний бар’єр. Актори зверталися до глядачів польською, болгарською, німецькою, англійською, російською… Згодом починаєш “в’їжджати”, що театр одного актора — це особливе мистецтво, яке не потребує перекладу. Звичайно, за умови таланту. Бездарність вимагає тлумача. У перерві між виставами мала радість спілкування з одним із членів журі “Відлуння” Вєславом Гера-сом. Уже багато років у Польщі він організовує фестивалі моновистав. “За фахом я журналіст, а театр — моє хобі”. Пан Вєслав зізнався, що в цьому є свої переваги. Такий погляд “збоку” дає можливість більш адекватно, точно і тонко сприймати акторську гру. “Основна риса моновистави — безстрашність актора. Адже він виходить до глядача сам на сам. У нього немає підстраховки, як це в повномасштабних театральних постановках.
На кін він мусить виходити лише в разі крайньої необхідності: коли йому є що сказати… Інакше немає смислу…” У тому, як виходили на сцену болгарин Маріус Донкін, німкеня Габі Шелле, англієць Пітер Тейт, литовець Александрас Рубіновас, полька Олена Цикуй, українець Олександр Форманчук, був смисл. Були грані смислу. Кожен із глядачів знаходив своє. Відчуття дива, ніби митець може на всіх розділити хлібину. Глобалізований світ пожирає індивідуальність. А якщо у майбутньому оригінальність асоціюватиметься лише з відбитками пальців? Моторошно… Театр одного актора — це виклик поняттям кліше і технологія. Театр одного актора — це однина, оригінал, чітка монохронна лінія, яка виділяє
Батько й син Рубіновас та Вєслав Герас (у центрі)
індивідуальне “я” з густого потоку “ми”. У координатах мистецтва голос окремої персони цінується. Його поважають, йому воля й свобода… Ось тільки питання, наскільки координати мистецтва співпадають із реальним життям? А якщо це паралельні світи? Небезпечно втратити відчуття реальності. Це на кшталт, як знехтувати золотою серединою й античний афоризм “людина людині — вовк” сприймати буквально… Начебто ефектне закінчення і можна поставити крапку… Якби не гра Олександра Форманчука. Постановку Олександра Білозуба “Голодний гріх” за новелою Василя Стефаника “Новина” якось важко чи недоречно назвати ефектною. Все-таки це слово заховує щось від салютування й поверховості. Бризки шампана… Тоді як Олександр Форманчук вражав. Він дуже тонко втілив помежове, ту грань божевілля, коли людина вже потойбік реальності — в полоні чудовиськ розуму, — але ще з любов’ю оглядається на рідну кров.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
