“Наше село для мене було як центр Всесвіту”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
З РІДНИМ СВІТЛОМ
Слово Просвіти, №20 за 2008 рік
Василь ВОВК
У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим. Тарас Шевченко
У цьому елегійному всесвіті мого дитинства оживає у серці й рідна хата, і люба матусенька, що “ночей не доспала…” Подарувала життя. Мати і дитина — це вічне коло земного буття; вона — найжертовніша у світі людина. Спливають у думках односельці, друзі, наші козацькі села. Весна розчиняє вікна, бо сонце повернуло на тепло. Радію великому, круглому, як макітра, сонцю, яке щойно зійшло із-за хутора Оврами, що має тепер шість хат над широким і довгим, на кілька кілометрів з півночі на південь глибоким яром Бузовою. Влітку там ростуть чебрець, полин, молочай, деревій, безсмертник, цикорій, густі лугові трави. Взимку Бузова скидається на засніжені Карпати, де ростуть не смереки, а сосни й листяні гаї. Згадую цей сніговий рай узимку, коли віхола намітала аж під самісіньку стріху, іна лижах та санчатах дітвора долала ті круті схили. Тоді рідне село для мене було як центр Всесвіту. А до нього входили козацькі хутори: Дупляни, Вовки, Марки, Лихопої, Орендаренки, Вінтинці, Омельки, Гнідини, Оврами — серед неозорих полтавських ланів, гаїв, з маленькою річечкою Бакай, яка виходила з берегів, протікаючи ранньою весною через Бузову, Марки, Вінтинці, і впадала в багатоводний Псел. Село Малий Бакай має давню історію. Воно утворене у першій половині XVII століття з козацьких хуторів, розташоване в горбистій місцевості на лівому березі річки Псла. Невеличка річечка Бакай і дала назву селу. За переписом 1859 року, в ньому було 34 двори і 414 жителів. У селі відкрили школу, де навчалося 25 дітей. 1928 року розпочалося розкуркулювання заможніших селян.
Олена Євдокимівна Вовк із сином
І наші Бакаї втратили спокій: мобілізовують до колгоспної праці за палички-трудодні, вимітають до зернини все збіжжя з сільських обійсть, організовують періодичні голодомори. Єдине, що втішало мене і мого друга, сусіда Гришу тоді, — мальовнича українська природа, що немов прагнула пом’якшити страждання людей у ті скрутні часи. Це — безкраї поля, на яких густо колосились пшениці, жито, ячмінь, овес, просо. Налиті зерном колоски у вітряну погоду то нахилялися, то підіймалися на тонких стеблах, нагадуючи морські хвилі. Літні луки сповнювались медовими пахощами, а гаї — співом птахів. У заплавах річки Бакай та розлогих лозах зеленого масиву Берег, що біля хутора Омельки, у травні витьохкували солов’ї. Все нас цікавило, коли бували біля вітряного млина, високого й великого, зробленого з дерева. Він стояв біля хати баби Ганни Захарівни. Дідусь Кирило, їдучи до млина у вітряну погоду на санях, запряжених колгоспними кіньми, брав і мене з собою. Казковий мірошник, увесь білий, засипав зерно, яке миттєво перетворювалося на запашне борошно. Ось воно сиплеться в мішок із-під великих кам’яних жорен. Усі пекли рум’яний хліб у печах — хто чорний, хто білий. Баба Параска, сусідка дідуся Кирила, пекла чорний, аромат якого доносився аж до стежки, яка й сьогодні пролягає через луки. Цілую мамині натруджені руки і згадую, як із розфарбованого в зелений і синій кольори димаря нашої хати повільно підіймається в небо сірий дим: то моя люба мама розпалює піч і готує смачний гречаний суп на снідання, полтавський борщ із куркою. Ніде і ніколи я не смакував такого пахучого й цілющого борщу. Мамині лагідній натруджені руки, які ніколи не знали спочинку — ні в жахливому тридцять третьому, коли в свої неповні десять років залишилася круглою сиротою і лише одному Богові відомо, як вижила під час того страшного українського Го-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
