“Як ми співали — про долю, про зорі”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Я ХОТІВ БИ ОБЕРНУТИСЬ В ДОЩ Анатолій БОРТНЯК
Слово Просвіти, №20 за 2008 рік
СЛОВА Просіваю мову, як зернини… Серед слів найбільша в тих потреба, що усе ж, за справами земними, поринають птицями до неба.
Вибираю з мовної скарбниці… Поміж слів найбільше ті приємлю, що, у небо злинувши, мов птиці, все-таки спускаються на землю.
ОКЛИК Зчудувавсь на безлюдді добряче: хтось зненацька гукнув його наче. Роззирнувся, тамуючи дух, — анікого не видно навкруг.
Ну, звичайно, причулось, здалося. Та чомусь по-біблійському: “Ось я!” — на той оклик запраглось йому обізватися в безвість саму.
ПІВЕНЬ Звіку сон досвітній не для нього. Поза стіни, в морок оповиті, треба вчасно з курника тісного світ збудити — з точністю до миті.
Має він, злетівши на бантину, проспівати гасло те світанне. Бо спізнися хоч на мить єдину, — день новий нізащо не настане.
*** Вже й ти міняєш, юна поетесо, на соромоту слово золоте? Не закликаю жити безтілесо. Я не за те і зовсім не про те.
Живи, твори без всякої принуки. В доборі слів сама не помились. У тебе ж діти будуть і онуки, вони тебе читатимуть колись.
Тепер замшіла на дубах кора. В кишенях вже пігулки чи пілюлі. Вже солов’я наслухались. Пора пильніше прислухатись до зозулі.
У БЕЗДОЩІВ’Я Все живе зачахло без дощу. Дух пустельний. Гіркота полинна. Я від спраги вас не захищу. В мене слово в’яне, як стеблина.
Та, коли стопчу свій ряст чи хвощ, і земна розвіється тривога, я хотів би обернутись в дощ, тільки не кислотний, ради Бога.
*** Ти зорею мені зазираєш у вічі. Лину в сяйво твоє залюбки. Не кажи, що кохати в поважному віці мовби якось уже не з руки.
Я чекаю тебе, наче берег прибою. Полощи мою душу, бентеж! Я шаную тебе і пишаюсь тобою (а в підтексті — кохаю усе ж).
*** Що ж позаду — життєдайна ярість. Дно міліє і всихає віть. Не кажіть зневажливо про старість. Ви самі до неї доживіть.
До її самотності у сквері, до гризот, що скрапнуть на письмо, до чуття, що у небесні двері серце вже постукує само.
Тебе шанують ще, бо ти вожак. Іще ведеш юрбу несамовиту. А що стомився та знеміг (о, жах!), то понад сили не показуй виду.
Держати віжки маєш до кінця. Пильнуй ватагу в хижій крутоверті. Адже й тебе тримає зграя ця: лиш оступись — і загризе до смерті.
*** Як ми співали — про долю, про зорі, в закут відклавши шаблі та серпи! М’якли серцями, відвіку суворі, — з нас, воріженьку, що хочеш, ліпи.
Хвацько зліпили із нашої ж волі того коня, що підступно ірже. Як заспівалися ми на роздоллі! …Рідні пісні проспівали уже.
ПРОЇЗДОМ Там ніхто не жде… Лише батіг споминань вицвьохкує адресу, — де Жабокрич стомлено приліг віддалік від рейок на Одесу.
Я ж його не бачу крізь гряду літ і літ: одна пітьма солона у вікні. Та серце на ходу мало що не вискочить з вагона.
ОБРАЗ МАТЕРІ Образ матері з вічного раю у дитинство своє повертаю: заболить щось, то мама дмухне й перестане боліти мене. Не люблю нарікати на долю, хоч буває, що корчусь від болю. От і знову вщухає мій біль. Видно, дмухає мама звідтіль.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
