“Вивчаючи загадковий народ мінаро, можемо прослідкувати взаємозв’язок з прадавнім населенням України”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
НАЩАДКІВ ТРИПІЛЬСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ ТРЕБА ШУКАТИ У ТИБЕТІ
Слово Просвіти, №20 за 2008 рік
Чому саме в Тибеті? Чи можливо, щоб і досі у високогірному районі Гімалаїв жили носії праукраїнської культури? Чи має право на існування таке припущення, чи не віє від нього шароварщиною та твердженням, що Україна — “батьківщина слонів”?
ковцям він відомий як ардеркаро, дарди, мінаро. Згадують про нього батько історії Геродот та пізніші античні автори. Перший, хто зацікавився можливим зв’язком між Тибетом та Європою — Микола Реріх. Він знайшов у районі Заскара кілька прадавніх поховань з останками людей, що мали видовжену форму черепа. Реріх вважав, що поховання належать представникам скіфських племен з Північного Причорномор’я. Згідно зі свідченнями іншого дослідника Ф. Франке, загадковий народ мінаро, знайдений у Тибетських горах, має європеоїдне обличчя, русяве волосся та блакитні очі. 1976 року дослідження загадкового народу зробив французький учений-етнограф Мішель Пессель. Його опис зовнішнього вигляду мінаро дуже нагадував опис середньостатичного українця: “У них (мінаро) було світле волосся, європейський тип обличчя, подовжений прямий ніс. Чоловіки прикрашали голову квітами, що надавало їм вигляду старіючих хіпі. Жінки на вигляд дуже гарні: світла шкіра, сірі очі, тонкий ніс, гарні коси”. Це одна з відповідей, чому у статуеток, які знайдено у поселеннях трипільської археологічної культури, такі подовжені та гарні прямі носи. Це доводить зв’язок трипільців з індоєвропейською спільнотою народів і Тибетом. Не довіряти французькому дослідникові нема жодних підстав. М. Пессель навчався в Сорбонні й Оксфорді, вивчив тибетську мову, організовував та брав участь у численних наукових розвідках у найвіддаленіші куточки Гімалайських гір. Тибет і досі не достатньо вивчений археологами, а загадкові мінаро — один із малодосліджених народів світу. М. Пессель зараховував мінаро до протоаріїв, виводячи прабатьківщину всіх європейських народів з Гімалаїв. У книзі “Золото мурах” дослідник писав, що у мінаро він бачить “наших” предків, які спустилися з вершин Гімалайських гір і саме з цієї “святої землі” прийшли в Європу. Я майже переконаний, що ми маємо справу не з власне аріями, а з останньої гілкою протоаріїв — “останніх могікан” Гімалаїв” (М. Пессель). Схожу версію щодо батьківщини європейців у Гімалаях розвиває і сучасний дослідник, учений-офтальмолог Ернст Мулдашев. Але якби французький науковець знав, що саме відкрили українські археологи у 70-ті роки XX століття під мальовничим українським містечком Уманню, висновки власних досліджень, мабуть, довелося б переглянути. Відомо, що Ладакх, де і мешкають сучасні мінаро, до приходу тибетців був густо заселений індоєвропейцями. На думку вчених, проникнення давньоіндійських, арійських племен на північно-західні території Індії датується другою половиною II тисячоліття до н. е. Саме тоді й занепала та зникла трипільська цивілізація. До речі, досі на новий рік (час зимового сонцестояння) у мінаро є звичай одягатися у козині шкури: “…двох хлопчиків одягають у козині шкури і до заходу сонця виганяють із селища. Вважають, що так виганяють гріхи всіх мешканців поселення, які накопичилися за рік”. Цей звичай дуже нагадує українську Коляду. Науковцям добре відомо, що знайдені під час археологічних розкопок роги й черепи цапів, так само, як і роги і черепи баранів
Варіанти зображення кози на посудині часів Трипілля (3—5 тис. до н. е.)
— одні з прадавніх “символів віри”. Пригадаймо і прадавній український вислів про місяць і зорі: “То цап з цапенятами ходить”. Мінаро священною і чистою вважають тільки свійську козу. Численні зображення кіз є у багатьох місцях на скелях Тибетських гір, у районі розселення мінаро. Коли в їхньому поселенні розпочинається епідемія, то біля будинків мешканців водять чорного цапа, якого потім виганяють з поселення. Вважали, що саме чорний цап забирає із собою хворобу. На жаль, ми можемо тільки здогадуватися, яка саме мета була у наших далеких пращурів, які зображали чорну козу або цапа на своїй кераміці. Такі ж зображення кіз і навіть глиняні статуетки знаходимо серед великої історичної спадщини, яку залишила нам трипільська культура. Про культ поклоніння козі в українській традиції написано багато (Сосенко, Знойко).
Зображення кози у Західному Тибеті
Батьківщиною грецького героя, непереможного Геракла, вважали Гіперборею (Україну). Саме козиному молоку й сиру, яким годувала мати, він має завдячувати своїй незвичайній силі. Коза вигодувала і Перуна (Зевса), від якого, за Геродотом, походили скіфи. Ось що пише у книжці дослідник міфів Київської землі О. Знойко: “За міфами українців, Перун (Ілля) або його атрибут — цап ховається на межі, коли дожинають жито, тому останній сніп збіжжя зветься коза. Сніп, який ставлять на покуті на Різдво, символізує Дідуха (предка народу), одночасно це Місяць (Коляда)”. Дослідник зазначає, що для протослов’ян щорічне свято Молодика було особливо урочистим, бо Місяць вва-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
