Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 20 (501), 21—27 травня 2009 МОВА В ІНТЕРНЕТІ
Слово Просвіти, №20 за 2009 рік
Фото Ксенії Гладишевої раїнської спільноти, включно з культурою політичною, релігійною, військовою, науковою. Саме такий курс дасть можливість побачити історію української культури у всій її багатобарвності та звивистості, окреслить зв’язки з європейським і світовим контекстом”. Судячи з цитати, наміри Міністерства — благородні. Однак, як кажуть, диявол ховається в деталях. Виявляється, що на вивчення “більш фундаментального курсу” “Історія української культури” виділено аж 72 години (2 кредити) (http://www.prav- da.com.ua/news/2009/4/27/93927.htm), тоді як на “вузько спрямований курс” “Історія України” нині припадає 144 години (4 кредити). Отже, питання про те, який із двох курсів є “більш фундаментальним”, а який — “вузько спрямованим”, залишається риторичним. До речі, чутки про вилучення з навчальних програм вищих навчальних закладів дисципліни “Історія України” ширяться у наукових та педагогічних колах вже не один рік. Попри брак офіційних підтверджень цієї версії, в деяких ВНЗ упродовж останніх років відчутне самодіяльне втручання в навчальні плани та скорочення годин на вивчення історії України. Якщо 1991 р. на цей курс відводили 72 години аудиторних занять, то в наступні роки їхня кількість почала скорочуватися: спочатку — до 54, а потім подекуди до 36 годин. Нині вже є випадки, коли історію України ліквідовують зовсім. Наприклад, у медичних університетах її вивчають лише на окремих факультетах. А чи потрібна Україні історія? А патріоти? Переконаний, абсолютна більшість українців відповість ствердно. Тим більш, що ці поняття взаємозалежні, без них будьякий народ приречений на небуття. Та, на жаль, такі, на перший погляд, банальні запитання постали чи не найпекучіше за останні роки. Складається враження, що певні кола в Україні й за її межами не хочуть, щоб український народ знав правду про своє минуле. Прикриваючись демагогічними фразами, зокрема про те, що історію України вивчають у середній школі, та по-своєму інтерпретуючи положення Болонської декларації, вони рекомендують різноманітним державним інституціям і окремим чиновникам вилучити цей предмет із навчальних програм вищої школи. Так, ректор одного з київських ВНЗ зазначає: “На початку 1990-х у ВНЗ ввели предмет — історію України. Правильно ввели — з урахуванням вимог часу. Тоді у школі цього предмета ще не викладали. А зараз уже добре поставлено шкільний курс, і тому у ВНЗ цього вже не повинно бути” (“День”. — 2005. — 3 серп.). Тут до уваги не беруть незіставність форм і методики навчання у вищій і загальноосвітній школах, а також те, що в курсі історії України у ВНЗ головне не фактологічне нагромадження, а концептуальні засади. Окрім історії України, в середній школі вивчають інші предмети, знання яких згодом удосконалюють у вищих навчальних закладах. Чому ж поглиблення знань з національної історії викликає такий завзятий спротив? Маніпулюючи положеннями Болонської декларації, українофоби свідомо ігнорують її національну складову, зокрема те, що, на відміну від усталених європейських демократій, які розвиваються століттями, українській новітній державі ще не виповнилося й 18 років. Невже для нас втратила актуальність стара істина: “Той, хто не знає свого минулого, не має майбутнього”? Чи, може, вже не звучать нам усім суворою пересторогою гіркі слова О. Довженка: “Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна”?
Учасники конкурсу “Шевченко в моєму серці” садять дерево, привезене з Шевченкового краю. Матеріал про конкурс читайте на стор. 9
ШЕВЧЕНКО В НАШИХ СЕРЦЯХ
ВАСИЛЬ КЛІЧАК. НОВІ ПОЕЗІЇ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
