Мова в Інтернеті · “Словник, виданий на папері, ще не втративши запаху фарби, морально старіє”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
КОЛИ КРАЇНА ЗАГОВОРИТЬ СВОЄЮ…
Слово Просвіти, №20 за 2009 рік
Мова — основна етнічна ознака народу, але чи зберігаємо ми, українці, свою неповторність і самобутність? Чи послуговуємося мовою, за збереження якої наші предки боролися сотні років? Як розмовляють сучасники, і чи має цей словесний коктейль щось спільне з мовою класиків української літератури?
туацію можна спостерегти й у ВНЗ. Зважаючи на такі обставини, робимо висновок, що для столичної молоді українська — мова офіціозу і вже точно не засіб спілкування.
ХТО ВИНЕН? Така вже українська ментальність, що якщо хтось і винен, то обов’язково сусід. Відомо, що Наддніпрянщина з 1654 року перебувала під владою Росії, тому прийнято вважати, що Східна Україна більш зросійщена через політику щодо української мови, яку провадили всі — від царя до першого секретаря. Звичайно, говорити, що ця політика не мала впливу чи такого явища в українській історії не було, — абсурд. Усі заходи, застосовані для того, щоб стерти українську мову з ужитку і з народної свідомості, годі перелічити. Можна вважати дивиною вже те, що попри все ми сьогодні не ставимось до української як до “нарєчія вєлікого і могучєво руского язика”. Проте погляньмо на ці речі з іншого боку. Західна Україна так само піддавалась політиці полонізації, мадяризації тощо. Більш того, якщо Наддніпрянщина монолітно була складовою однієї держави, то захід був розшматований між різними державами, що також не йшло на користь українському народові. Однак для мешканця Закарпаття, Галичини чи Волині розмовляти рідною мовою — справа честі, на відміну від пересічного мешканця столиці. Судячи з цього, можна зробити висновок, що мова, яку обираємо для спілкування, — питання не залежності від зовнішніх факторів, а лише національної свідомості. Саме її брак маскують відмовками на кшталт “не модно” чи “безперспективно”.
ВІД МИНУЛОГО ДО СУЧАСНОСТІ Важко назвати сучасний період сприятливим для розквіту державної мови. Судячи з асортименту книжкового магазину або газетного кіоска, можна подумати, що державна мова — не українська. Для прикладу, пересічний газетний кіоск налічує майже 400 видань, з яких українськомовних — близько 30. Сюди належать і двомовні видання, які відповідно, спочатку видавали російською, а вже згодом — українською. Молодіжних видань українською мовою майже немає, тому доводиться “насолоджуватися” підростаючим космополітам чимось на кшталт “Юная леди” або “Мадмуазель”, які, до всього, виходять російською. Тож якщо для найменшеньких ще є видання рідною мовою, то підліткам нічого не лишається, як читати російською. З телебаченням і радіо ситуація інша. У зв’язку з Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про телебачення і радіомовлення” телета радіостанції тепер змушені не менше 75 % трансляції вести українською мовою, але те, як вони це роблять, викликає співчуття до нещасних діджеїв, які недолуго намагаються імітувати українську. Когось дратує дублюван-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
