Шевченкіана · “Світочів своїх людство ніколи не забуде!” · с. 8сторінка оригіналу ↗
22 травня — день перепоховання Т. Г. Шевченка на Чернечій горі поблизу Канева СЕРЕД СТЕПУ ШИРОКОГО НА ВКРАЇНІ МИЛІЙ
Слово Просвіти, №20 за 2009 рік
Анатолій РИЖЕНКО, м. Прилуки Чернігівської обл.
“Тарасову гору видно всій Украї+ ні! Видно її сьогодні всім континен+ там земної кулі. Ніколи стежки сюди не заростуть. Світочів своїх людство ніколи не забуде!” Олесь Гончар.
ригорій Миколайович Честахівський (1820—1893) — український художник. Познайомився з Т. Г. Шевченком 1858 р. в Петербурзі, часто бачився з ним в останній період життя поета. Завдяки Г. Честахівському збереглося чимало цікавих записів, які дають можливість глибше і повніше висвітлити окремі епізоди життя й творчості Великого Кобзаря. Так, зокрема, Честахівському належить запис розповіді Шевченка про його навчання в Академії мистецтв та дружбі з Штернбергом і Брюлловим, зроблений наприкінці життя поета. Точна дата запису невідома. Він не дослівний, зроблений з пам’яті невдовзі після розповіді Кобзаря. Уперше його було надруковано в журналі “Киевская старина” 1895 р. з приміткою редакції: “Цей запис знайшли у паперах померлого Г. М. Честахівського, які тепер перебувають у зібранні В. В. Тарновського”. Друкуючи запис Честахівського, редакція журналу в примітці характеризувала цього художника як одного “з невеликого гуртка приятелів Т. Г. Шевченка в останні два роки його життя”. Спогади Г. Честахівського про Т. Шевченка додають багато суттєвих штрихів до біографії Великого Кобзаря. У них ретельно зібрано й переказано факти, пов’язані з життям і працею поета. Петро Жур в книжці “Дума про огонь” навів цікаві подробиці, які записав Г. Честахівський, що передають розповідь самого Т. Шевченка: “Це було саме на Великодні свята у Яготині… Сиджу я, рисую. Аж чую, щось позаду мене шамотить. Я розслухав, що людська похідь. І промовило: “Простіть мене, будьте ласка, прошу вас від щирого серця, випийте чарочку”. Я оглянувся і бачу: стоїть з пляшечкою, й налило чарочку горілки, й частує мене. Та, видно, таке щире та добряче, й само вже, видно, під чарочкою. Я випив, подякував. А воно дістає з кишені паски: “Ось, будь ласка, заїжте святим хлібом”. Та налило й другу. Я випив і другу. А тут вийшла з хати й жіночка в намітці й теж благає на обід. Я пішов, а людці побачили тай посходились у хату чоловік з десяток. Я сів на покуті з чесним людом та й обідав. А потім мені поназносили і крашанок, і пасок, і всякої всячини. І кожне благає: “Будьте ласка, візьміть від мене”. А те собі, а те собі, й так, як у Божім раї. Пообідав я весело між тим чистим та щирим серцем простим нашим людом на третій день празника”. Про це розповів Т. Шевченко Г. Честахівському 1859 року. У доробку Шевченка є малюнок, який зареєстровано в першій книзі першого тому його “Мистецької спадщини” №111 — “Т. Г. Шевченко малює селянське подвір’я”. Г. М. Честахівський у списку творів, що залишилися по смерті Шевченка в його майстерні, зауважує, що тут Тарас Григорович зобразив себе. Хоч риси художника нерозбірливі, особливий ліризм малюнка, виконаного прозорою сепією на легкому олівцевому начерку, настрій, яким він пройнятий, змушують пристати на думку Честахівського. Атмосфера приязні, щирості розлита в цьому творові, яким Шевченко підкреслює свою спорідненість і непорушний зв’язок з народом, мовби поет хотів сказати: “Тут я своя людина, тут мене стрічають і приймають, як рідного”. Після смерті Тараса Шевченка Григорій Честахівський, відповідно до заповіту, був одним з організаторів поховання його на Чернечій горі біля Канева. Спочатку Шевченка поховали на Смоленському кладовищі в Петербурзі. 22 квітня 1861 р., напередодні перевезення праху Великого Кобзаря в Україну, Г. Честахівський змалював загальний вигляд могили Шевченка. 26 квітня на могилу Тараса Григоровича прибули його найближчі друзі й знайомі. Домовину викопали й поклали у свинцеву труну, поставили на жалобний віз. Друзі, знайомі попрощалися з прахом поета. Домовину покрили червоною китайкою
— “заслугою козацькою”, і жалобна процесія рушила через весь Петербург до вокзалу. Проводжати труну до нової могили від петербурзької громади було відряджено майбутнього історика О. Лазаревського (тоді він щойно закінчив Петербурзький університет) та художника Г. Честахівського. Протягом усього шляху Честахівський робив зарисовки зустрічей і проводів праху Шевченка. Ці зарисовки зберігаються досі. На них бачимо жалобну колісницю, труну, вкриту китайкою, засмучені постаті селян. Згодом Г. Честахівський згадував: “Товариство українців у Петербурзі обрало мене для перевезення з Петербурга в Канівський повіт тіла померлого малоросійського поета Шевченка і для поховання його на місці, яке він сам вибрав за життя. З цієї нагоди я одержав від начальства дозвіл на двадцятивосьмиденну відпустку в Київську губернію і, прибувши в місто Київ, передав тіло поета в повне розпорядження його братам і сестрі, які поставили труну в церкві Різдва на Подолі 6 травня ввечері, а 7, відслуживши панахиду, перенесли на ніч на пароплав “Кременчуг”. 8 травня о сьомій годині ранку пароплав відійшов від пристані й поплив Дніпром до Канева”. Після того, як труну привезли до Канева, почалися жалобні заходи. “10 мая з Канева і з околиці зібралося стільки народу, — писав О. Кониський, — скільки, може, Канів і не бачив на своєму віку. Після торжественного богослуження всього соборного духовенства протопоп Мацкевич держав у церкві промову. Вказавши на великі заслуги і значення Шевченка яко народно-національного поета, оратор мовив: “Ти, стародавній Дніпре, що пишаєшся своїми хвилями сивими! Тобі судилося на своїх ребраххвилях привезти до нас Шевченкові останки; повідай же ти нам про дорогого для кожного українця чоловіка-кобзаря. Був час, що про нашу Україну думали, що сей край невдатний до високих чувств і думок; але Шевченко довів, що край сей, де забули про освіту народну, має душу і серце, приступне до всього високого та прекрасного. Так, померший брате! Світ твій просвітиться перед людьми: вони побачили твої діла добрі… Минуть віки, і далекі нащадки дітей України побачать і пізнають, хто був Тарас Шевченко! Бажав ти, брате, жити у Каневі: от і живи до кінця світу. А ти, Україно! Побожно шануй
Григорій Честахівський і Тарас Шевченко наше місто, бо у нас почивають кістки Тараса Шевченка…” Із собору похоронна процесія рушила на Чернечу гору, де студенти Київського університету, брати і родичі покійного та селяни, що знали поета за життя й шанували його пам’ять, вже викопали могилу. Григорій Честахівський у листі за 20 червня 1861 р. до Ф. І. Черненка (активного діяча української громади в Петербурзі, якому було передано на збереження бібліотеку Шевченка), розповідав: “…винесли гроб, поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, а замість волів впрягли люд хрещений, і повезли, як слід, діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому. Як рушили до церкви, то повезли парубоцтво, чоловіки й наша київська громада”. Незабаром приєдналися до них жінки й дівчата. “Любі канівські дівчата, — зазначає Г. Честахівський, — везли батька України добрих верств із вісім або й усіх десять, бо треба було далеко, далеко кругом об’їжджати лісом, бо такі гори усе, що з великим трудом зійдеш пішки, а їхать нема і в помині… Котрі дівчата не мали де притулитися до Кобзаревого воза, давай ламати віти й
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
