Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гаряча тема · “Історія — хребет нації”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Відкритий лист до міністра освіти і науки України професора Вакарчука Івана Олександровича

Слово Просвіти, №20 за 2009 рік

Закінчення. Поч. на стор. 1 Видається, що нашій країні, де століттями ретельно винищувалося все національне, зокрема і його носії, де досі триває знецінення традиційних моральних норм і цінностей, зберігається невизначеність в оцінці подій історичного минулого українського народу, як ніколи потрібна єдина державна політика щодо системи патріотичного виховання молоді — однієї з головних складових національної безпеки будь-якої держави. Не випадково відомий американський політолог З. Бжезинський з цього приводу кілька років тому наголошував: “Головна проблема, яка стоїть перед Україною, — брак глибоко вкоріненого національного усвідомлення громадянської відповідальності. Це стрижнева проблема, з якою країна опинилася вічна-віч” (“Голос України”. — 2003. — 24 жовт.). Але формування патріотичних почуттів і національної свідомості молодих громадян України повинно будуватися не на абстрактній ідеології, а на конкретних прикладах героїчної боротьби нашого народу за свободу і незалежність Батьківщини. Тому саме студентство, спираючись на шкільні знання, осмисливши вузлові етапи нашої минувшини у курсі “Історії України” у ВНЗ, здатне сприйняти історію як основу нашого подальшого поступу і як геополітичний фактор розвитку України. З огляду на це, враховуючи сучасний політичний стан України та зважаючи на неоголошену, але добре сплановану і підступну війну проти нашої держави, вияви якої, зокрема, бачимо у недавніх газовій кризі, лукавих затіях надати російській мові статус реґіональної у південно-східних областях країни, антиукраїнській інформаційній кампанії в російських ЗМІ, телеекранній пропаганді космополітичної антикультури, аморальності й розпусти, кафедра українознавства (нині кафедра документознавства, інформаційної діяльності та українознавства) Тернопільського національного економічного університету 2006 р. ініціювала “Відкритий лист викладачів вищих навчальних закладів м. Тернополя до Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, міністра освіти і науки України з приводу становища курсу “Історія України” у вузах України” (див. ж. “Мандрівець”. — 2006. — №3. — С. 3–8; г. “Нація і держава”. — 2006. — 23 травн.; “Гомін України”. — 2006. — 11 липня (Торонто, Канада); “Персонал плюс”. — 2006. — 7–13 червн.). “Ми, викладачі вищих навчальних закладів м. Тернополя, — йшлося в листі, — чітко усвідомлюємо, що нині у навчально-виховному процесі саме через вивчення історії України повинна широко пропагуватися українська національна та державницька ідея, особливості державотворчих процесів на українських землях. Ми переконані, що духовний вакуум, який нині панує в нашому суспільстві, можна заповнити лише через широке вивчення багатогранної історичної спадщини українського народу. Адже історія України є однією з небагатьох, а може, й єдиною дисципліною у вищих навчальних закладах негуманітарного профілю, яка формує у студентів почуття патріотизму, виховує в них інтерес і повагу до рідної країни, свого народу, допомагає їм зайняти чіткі державницькі позиції…” Якщо відповіді на “Відкритий лист…” з апаратів Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України були шаблонними — на кшталт “Ваше звернення одержано і відіслано на розгляд до МОН з проханням повідомити Вас про прийняте рішення”, то відповідь з Міністерства освіти і науки України (№41—21/1221 від 28. 04. 06) була значно розлогішою й оптимістичною. Серед іншого, там зазначено: “Поділяючи погляди авторів листа про значення вивчення історії України в формуванні у студентів почуття патріотизму, поваги до рідної країни і свого народу, вважаємо, що питання про можливе вилучення цієї дисципліни із навчальних планів і програм вищої школи є надуманим”. Здавалось би, ось вона — справедливість. Радійте. Однак, як виявилося, тішитися було зарано, оскільки у відповіді Міністерства освіти і науки України йшлося лише про 2005/2006 навчальний рік і нічого не говорилося про перспективи історії України у вищих навчальних закладах негуманітарного профілю. Ще сумнішим був той факт, що у проекті Галузевого стандарту вищої освіти цього предмета у вищих навчальних закладах негуманітарного профілю не передбачалося. Натомість фігурувала “Історія сучасного світу”. Яким мав бути новий курс, незрозуміло. Нині відомо дві концепції історії сучасного світу, й обидві орієнтовані на вивчення всесвітньої історії. Перша передбачає висвітлення суті політичних процесів світового розвитку на різних відрізках історії ХХ—початку ХХІ ст., їхньої логіки, причинних зв’язків і динаміки, еволюції ідей і політичних партій, змісту новітніх тенденцій суспільно-політичного розвитку. Згідно з другою концепцією, історія сучасного світу охоплює найважливіші події світової історії від початку індустріальної епохи до наших днів (ХV—ХХІ ст). Головний предмет її вивчення — суспільно-- політичні та соціально-економічні трансформації людських спільнот, їхній багатовіковий культурно-цивілізаційний поступ, міжнародні й Та, переступивши кордон Радянського Союзу, Червона армія почала воювати на територіях інших країн. За аналогією з вітчизняною війною 1812 року, це вже були закордонні походи Радянської армії. Хай визвольні, але ж за межами батьківщини. Правда, якщо Сталін і його послідовники вважали, що все завойоване (визволене) аж до Берліна — це територія великої імперії, то теза, що війна тривала 1941—1945, якоюсь мірою себе виправдовувала. Настав час відновити історичну справедливість. Не думаю, що хтось заперечуватиме, виходячи з політичних чи партійних інтересів. Адже 9 травня так і залишається Днем Перемоги над фашизмом. міждержавні відносини з їхніми зумовленістю та конкретними наслідками, етнонаціональні відносини. Напрошується висновок, що ті сили, які не змогли збити українську історичну науку зі шляху демократії й об’єктивного дослідження процесів становлення національної державності на антиукраїнські й тоталітарні манівці, вирішили хоч би у ВНЗ негуманітарного профілю руками Міносвіти організувати ліквідацію вивчення історії України шляхом заміни її історією сучасного світу. До речі, хочеться нагадати опонентам, що всесвітня історія (у нашому випадку історія сучасного світу) достатньою мірою вивчається у загальноосвітній школі. То чому ж всесвітню історію можна вивчати у вищих навчальних закладах, а українську — зась? За збереження окремого курсу української історії у ВНЗ негуманітарного профілю виступили всі, кому не байдуже майбутнє Батьківщини. Адже, за словами провідного наукового співробітника Інституту історії України НАНУ професора О. Удода, наше суспільство ще не вийшло зі стану трансформації й досі перебуває в полоні стереотипів радянської (великодержавницької російської) історіографії. “Ще не вироблено звички, — пише він, — розглядати всі світові події (сучасні й минулі) крізь призму власних національних інтересів. Наш політикум ще досить легко втягується у відзначення “ювілейних” дат не нашої історії (60-річчя завершення війни проти німецьких нацистів Україна святкувала 9 травня, тоді як європейські країни — 8 травня 2005 р.; за канонами сталінсько-брежнєвської історіографії віддали пальму першості у встановленні Прапора Перемоги над райхстагом М. Кантарії та М. Єгорову, забувши про Героя України О. Береста, який удостоївся цього звання лише 6 травня 2005 р.), продовжується (і нарощується) безпрецедентний тиск Росії на українське історичне книговидання, експансія російських (на жаль, досить добротних за змістом і гарно виконаних поліграфічно) історичних книжок на український ринок. Співвідношення 9:1 на користь російської книжки ще більше підкреслює наше відставання у боротьбі за формування національної самосвідомості та історичної ідентичності. Ось у цій сфері й потрібний розумний державний протекціонізм — підтримка курсу історії України як пріоритетного, розробка і реалізація Національної програми “Українська історична книга”, заснування серії телепередач, проведення міжнародних конференцій для налагодження постійного контакту українських учених із зарубіжними колегами, що скоротить відставання (методологічне, організаційне, кадрове тощо) вітчизняної історичної науки від світової” (“Український історичний журнал”. — 2005. — №2). Із хвилюванням говорили про постійне скорочення кількості годин, які відводять на вивчення історії України у вищих навчальних закладах негуманітарного профілю, та про загрозу ліквідації вивчення цієї дисципліни й учасники ІІІ Міжнародного наукового Конґресу українських істориків, що відбувся в Луцьку з 17 до 19 травня 2006 р. Враховуючи критичну ситуацію, Конґрес на підсумковому пленарному засіданні 18 травня 2006 р. одностайно прийняв Ухвалу з приводу становища курсу “Історія України” у вищих навчальних закладах (“День”. — 2006. — 31 травн.). У документі, серед іншого, зазначалося: 1. Міністерству освіти і науки України висловити своє бачення майбутнього курсу “Історія України” у вищих навчальних закладах. 2. На рівні Міністерства освіти і науки України, НАН України у жовтні 2006 р. провести Всеукраїнську науково-практичну конференцію, присвячену стану, проблемам і перспективам викладання історії України у ВНЗ країни, на якій чітко визначити статус цього навчального предмета. 3. Авторитетній комісії з числа досвідчених викладачів історії України ВНЗ підготувати проект нової програми з історії України для студентів неісторичних спеціальностей та винести його на широке обговорення фахівців. Зазначені заходи дали ефект — курс “Історія України” у вищих навчальних закладах було збережено. Однак, як виявилося, ненадовго. Нині проблема постала знову. Без сумніву, українські історики сповнені рішучості зберегти у навчальних планах дисципліну “Історія України” як пріоритетну серед гуманітарних предметів та відведення на її вивчення достатньої кількості годин. Однак вони готові й до широких дискусій з цієї проблеми, які доцільно провести на спеціальній Всеукраїнській науково-практичній конференції, запропонованій ІІІ Міжнародним науковим Конґресом українських істориків. Зокрема, вважаю, що непоганим компромісним варіантом заміни курсу “Історія України” могли б бути такі навчальні дисципліни, як “Історія української державності” чи “Соціально-політична історія України”. Виходячи з нової філософії вищої освіти, зорієнтованої на формування в студентів уміння застосовувати знання, здобуті в загальноосвітній школі, та приєднання України до Болонського процесу, можливим варіантом для обговорення питання про оптимізацію вивчення історії України у вищих навчальних закладах міг би стати курс з робочою назвою “Україна і світ”, де історія України висвітлювалася б у контексті світової історії. Фото Олеся Дмитренка Заслуговує уваги і думка київського професора І. Ющука, який пропонує ввести в усіх вищих навчальних закладах як обов’язкові такі чотири українознавчі предмети, виділяючи на кожен з них по 70 аудиторних годин (разом — 280 аудиторних годин, що становитиме менше 7 відсотків усього аудиторного часу): а) практичний курс української мови (спрямований на якомога повніше оволодіння саме розмовною мовою, виражальними засобами та стилістикою української літературної мови з елементами комунікативної лінгвістики — I курс); б) новітня українська література (суспільно вагомі твори українських письменників, яких не вивчають у середній загальноосвітній школі, мають національно-виховне спрямування — II курс); в) історія української державності (це повинен бути насамперед аналіз помилок і здобутків українського народу на його історичному шляху — III курс); г) українська культура (цей курс має сприяти збереженню українських національних культурних традицій і в жодному разі не може підмінюватися вивченням зарубіжних культур, як це відбувається тепер, IV курс). Цикл названих українознавчих дисциплін повинен завершуватися обов’язковим інтегрованим бакалаврським державним іспитом (“Україна молода”. — 2005. — 4 серп.). Отже, висловлюючись футбольною термінологією, сьогодні м’яч на полі Міністерства освіти і науки України. Переконаний, що Міністерство усвідомлює значення вивчення українознавчих дисциплін загалом й історії України зокрема у ВНЗ негуманітарного профілю. Тому остаточне рішення ухвалюватиме не кулуарно, а дослухається до думки українських істориків і найближчим часом організує Всеукраїнську науково-практичну конференцію, присвячену стану, проблемам і перспективам викладання історії України у ВНЗ країни, де, нарешті, буде чітко визначено статус цього навчального предмета. Таку позицію належно сприймуть і фахівці, і суспільство загалом. Микола ЛАЗАРОВИЧ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин