Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поетичний автограф · “Дихнемо вільно, на повні груди...” · с. 13сторінка оригіналу ↗

Василь КЛІЧАК ОБВУГЛЕНЕ ПОКОЛІННЯ

Слово Просвіти, №20 за 2009 рік

* * * Після війни, коли нас визволили, і на то не було ради (Людкевич сказав: “нема ради”), хлопці, що дозрівали, вривались активно в життя. Змінилися прикордонній географічні межі. В Європу дороги були геть перекриті, зате відкрилися нові шляхи сполучень, на вокзалах з’явилися нові розклади, відповідно до яких поїзди закурсували до Києва, Харкова, Донецька, Москви, Одеси… Особливо привабив поїзд Станіслав—Одеса. Місто-загадка, місто на березі моря. Моря! Море манило до себе всіх, а саме шістнадцятилітніх. Один із них розказував мені якось. Так манила до себе Одеса, так хотілось побачити море, а ще більше — в ньому скупатись, що не витримав і одного разу украв зі сховку батькові гроші, купив квиток і помчав до омріяного міста. Побачив море, покупався, поїв морозива, пиріжків, потратив гроші ще на якісь дрібні спокуси, а зворотний квиток не було за що купити. Що ж робити? Довідався, коли вирушає потяг. Вибрався зверху на один вагон, притиснувся до нього лігма, і так у вільному просторі долілиць долав відстані між містами й селами, а коли доїхав до Коломиї, сповз із вагона і побіг додому. Бідолаха ще не знав, що все його обличчя було чорне, як у негра. Довго відмивала його мати, а батько мовчав, ні слова не сказав. Чи вистачило води, чи відмили матері своїх обвуглених дітей, які прагнули “пізнавати в обличчя життя” (не пам’ятаю, чий рядок). Знаю, що подібним перестраждали і ті, хто здобули славу вправними віршотворами, одне слово, ті, хто відбувся в житті, кожен по-своєму. Чому ж соромливо мовчать, не хочуть згадувати? Так чи інакше належать вони до обвугленого покоління, яке вже ніколи й ніде не повториться… * * * Він любив стояти на мосту і дивитись на Рибницю. М’яко текли хвилі… Зігнутий, скривлений. Викривлені руки й ноги. Мешкав разом із сестрою. Теж калічкою. Чому він був такий скалічений? побитий, поламаний, покалічений. Так і зрослися викривлені кінцівки. Скалічів на все життя. А той другий через багато літ женився, вродився у нього син. Красивий-красивий. Виростав із такими розумними очима і з одним ґанджем — не говорив. Був німий від народження… Летять стрімкі хвилі під мостом. Не зупиняється на них сумний погляд каліки. Кажуть, помер. І сестра його теж померла. А ріка шумить, облупує береги і відносить із собою ще одну історію. * * * Думаю, що сьогодні згадує мене добрим словом і, можливо, навіть комусь розказує, та дівчина, якій я учора подав руку на слизькій гірці біля метро. Вона зупинилась, сперлась об стіну і боялася йти донизу. А після того, як я подав їй руку, вона весело й щебетливо подолала зі мною той спуск, подякувала і побігла до автобуса… На превеликий жаль, більше ніколи подумки мені не подякує дівчина з мого села за те, що подав я їй руку… На студентських канікулах, коли повертались з весілля хлопці й дівчата, хтось їй підставив ногу, вона упала в яму, я підійшов, подав руку, допоміг підвестися, а далі пішов з хлопцями. Вона розказала про те своїй мамі, а та — моїй. А потім минули роки… Від якогось хлопчиська те дівча завагітніло, і на п’ятому місяці мама змусила перервати вагітність. Опісля дівчина померла, І лежить тепер Під дуже красивим пам’ятником на цвинтарі у моєму селі. А ще думаю, що ніколи вже не згадає мене та дівчина, якій я колись подав руку * * * Тільки тоді дихнемо вільно, на повні груди, коли обраний майбутній правитель скаже нам щиро, поклавши руку на серце, щось подібне, як сказав Богдан Хмельницький після Берестечка: “Я Польщу в Польщу пересунув…”* Головне, щоб було кому сказати і — ще головніше! — було кому почути… *Рядок з поеми Ліни Костенко “Берестечко” * * * Перед Першою світовою війною в моєму селі налічувалося 2400 мешканців. За моєї пам’яті — десь 1300, А зараз нібито 1200. Так чи інакше — минає століття від фіксації тієї цифри, до якої моєму селу, схоже, більше ніколи не дотягнутися. Хіба що збудувати табір відпочинку для дітей, якийсь промисловий об’єкт, шахту чи щось подібне. Шахти колись були у солекопальнях за Австрії й Польщі. Тому й назвали село Рудники з наголосом на першому складі. Шахти давно зникли, залишилась назва села і гора, що називається Солище. На тім Солищі дуже любить пастися худоба, хай навіть трави немає зовсім, лише будяки, а худібчина все одно лиже корінчики трави аж до ґрунту. Худоба дуже любить сіль. І як добре, що село Ні тоді, ні пізніше не пошахтьорилось. Мілкішає Рибниця. Молоді жінки на заробітках у Європі. У перший клас прийшло шестеро дітей. То ж чи дотягнеться село до тієї найбільшої в своїй історії цифри? Хай навіть це і не є самоціль, та пам’ятати потрібно. І висновувати одне, що світові катаклізми спричинили хвилі спустошення. А хочеться так уявити собі той гамір, гомін, вир життєвий, що застиг у фотознімках. Пам’ятаймо про те, що наших односельців було колись більше, як і всіх українців у всій Україні. * * * У селищній амбулаторії піднялася на другий поверх на двох милицях жінка. А навпроти кабінету хірурга — кабінет педіатра. І розказує та жінка хірургові: — Я не можу дивитися на ту кімнату. (Себто ту, де приймають хворих дітей.) Не можу… Після війни тут було відділення МГБ. Її завели туди, у ту кімнату на другому поверсі. Допитували, мучили, а потім посадили м’яким місцем на розпечену електроплиту. Дівчина не витримала, розкричалась, вирвалась і стрибнула через вікно з другого поверху. Зламала обидві ноги. Затаїла образу, біль, гіркоту на все життя. Розповів мені про це місцевий хірург. Набачився він і наслухався різних історій. А ця зворушила чи не найбільше… Хтось був до нас у цій будівлі. Робив свою звичну роботу. А яку? — Пам’ятають про те лиш стіни і деякі люди, яким вдалося вижити, і які ненавидять цю будівлю, хочуть про це розказати, хочуть, щоб їх почули, і — як не дивно — багато хто їх слухає і мало хто чує… * * * Як тільки почав усвідомлювати життєві реалії, пам’ятаю, наша хата наповнювалась дзвінкоголосим дівочим щебетом. То до моєї старшої сестри Олесі приходили її подружки-однокласниці. Вже тоді мене приваблювала мова їхнього спілкування. Як гарно звертались вони одна до одної на ймення: — Марусько! Ганнусько! Олесько! Катрусько! Орисько! Олюсько! Оленко! Мар’янко! Христинко! Кажуть, що подібна форма звертання була притаманна тільки в Рудниках. У всякому разі, подібного в сусідніх селах не спостерігалось. Ріже слух, коли чуєш зараз: — Толік! Віталік! Віка (все одно, що Текєна, тобто Тетяна), а ще Діма, Пєтя, Стьопа, Гріша, Ваня, одне слово, чужомовний вплив позначився. Така ось руйнація… Підступна, невидима, і — що найстрашніше — не усвідомлена. Як би називали тепер своїх героїв Черемшина й Стефаник? У ВЕРЕСНІ 1939-го Був у селі пан, вірменин за походженням. Багатий, пихатий, чванливий. Мав величезний спадковий маєток — дім на кілька десятків кімнат. Селяни називали той дім “муром”. Мав наймитів, численну обслугу. Розказують, що слуги надягали йому на ноги панчохи і підштаники. То був особливий ритуал. Хлопчиська сільські любили робити панові усяку шкоду. І раптом звалилась на голови людей Друга світова війна. Польські пани і ті, хто належав до їхнього прошарку, утекли з усім, що встигли прихопити, на Румунію. А наш панунцьо чи то через лінощі, чи то через вузьке світобачення залишився в селі. …І прийшли совіти. І почали наводити свій лад. А коли ввірвалися в панський маєток, застали панунця за ритуалом надягання кальсонів. Зігнали його з крісла, босого у підштаниках прив’язали за руки до його ж карети і потягли по ґрунтовій вересневій дорозі, кажуть, аж до Львова. Навряд чи витримав отой пекельний рейд на таку далеку відстань випещений і зманіжений наш панунцьо… У всякому разі, зник після того назавжди. А хлопчиська сільські, які все те спостерігали, і які перед тим робили панові усіляку шкоду, дивилися ображено, стиснувши кулаки, і готові були за нього мститися, ще не усвідомлюючи, що то гнали босоніж по твердій дорозі їхню ще не загартовану молодість…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин