Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · “Не маю права згаяти і хвилини”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

ОДЕСА ПРАВОСЛАВНА, УКРАЇНСЬКА

Слово Просвіти, №20 за 2009 рік

Кримський поет, письменник і видавець за двадцять років роботи його невеличкого приватного видавництва “ДОЛЯ” самотужки випустив у світ близько півтори тисячі вартісних книжок різними мовами, зробив для гармонізації міжнаціональних стосунків на поліетнічному півострові не менше, ніж цілі інституції та владні структури. Мати Валерія Басирова українка, батько — кримський татарин. Народився він на Уралі. Засновник осередків Товариства української мови і Народного руху України на Хмельниччині, головний редактор тамтешніх українськомовних газет. Лауреат престижних премій, російськомовний поет і українськомовний прозаїк, перекладач. Голова Кримської республіканської організації Національної спілки письменників України, президент кримськотатарського п ис ьм е нн иц ько го ПЕН-клубу. Перший на обширах колишнього СРСР приватний книговидавець і першовидавець Корану кримськотатарською мовою, української й кримськотатарської класики й сучасних письменників багатьма мовами. Автор трьох десятків власних книжок. Кандим й Олександр Губар, Шакір Селім і Данило Кононенко, Аблязіз Велієв і Світлана Кочерга. І тут я ні від кого не залежу. Тим, хто говорить про скруту, кажу: сутужно нині всім, але працюй, і матимеш усе. Заробляю лише 10 % з книжки, але постійно, і тоді мені вистачить на життя й творчість. Своєю працею доводжу, що це можливо. Втіху маю від того, що книжки виходять гарні, бо прагну кожну з них перетворити на витвір мистецтва. Коли 2001 року видав п’ятисоту книжку (нею стала поема Т. Шевченка “Кавказ”, яка вийшла чотирма мовами — українською, кримськотатарською, російською й англійською), це помітила місцева влада. “ДОЛЯ” отримала Премію Ради міністрів Криму. Кожне нове видання швидко зникає з полиць книгарень, тож чимало читачів знаходять їх на сайті В. Басирова в Інтернеті. На міжнародних ярмарках книжки “ДОЛІ” традиційно визнають найкращими, відзначають спеціальними дипломами за внесок у розвиток багатонаціональної культури Криму. Кожну третю книжку професійного письменника в “ДО- ЛІ” видають безплатно. Але ця благодійність стосується тільки мистецьки вартісного твору. — Для мене видавництво — захоплення, а не спосіб заробітку. Тому не всі книжки беру до роботи. Якщо якась не відповідає моїм уподобанням чи поглядам, кажу: не друкуватиму. Не працюю на вибори, не друкую політичних опусів — встигнути б видати духовні скарби, яких так багато. Треба працювати, щоб приносити користь людям. Зараз можемо конкурувати з видавництвами Росії й далекого закордону. Часто можна чути: душать українську книжку. Ніхто не душить. Видавайте. Зумійте видати! Хоч у нас немає спонсорів, меценатів, кожен має власну мету. Доводжу всім: коли ставити за мету не заробляти гроші, а робити справу, і гроші прийдуть, і справа загараздиться. Дивуюся, коли колеги бідкаються: немає ні замовлень, ні фонду. Кажу їм: робіть гарні книжки, і з’являться замовлення. Виставляйте розумну ціну і ніколи нікого не обманюйте. Випускаючи гарну книжку, можу не отримати жодного прибутку. Такі “мінуси” — це мої проблеми. Але я дав слово і дотримав його. Прибуток мене не цікавить. Завжди ставлю себе в екстремальні умови, щоб постійно випробовуватися на міць. Якщо мені заважають працювати — стаю сильнішим. Скільки книжок видано, а щоразу вчуся і не соромлюсь, коли щось не вдалося. Шукаю, удосконалююся й хочу, щоб щоразу було краще. Казали: в Криму кепська поліграфічна база. Подивіться на мої книжки — кожна зроблена саме тут. Перші ж кримські примірники були настільки гарні, що до мене приїхали з Німеччини, замовили дитячу книжку для “батьківщини книгодрукування”. Потім прохали зробити книжки для Ізраїлю, замовляв Яр Славутич із Канади. Здавалося б, є чудова поліграфічна база в столиці, за кордоном, а їдуть до мене. Знають: робити абияк не вмію. Задумав серію “Скарбниця кримськотатарської духовності” — мої переклади українською мовою творів репресованих кримськотатарських письменників. Склав план, які книжки мають вийти в цій серії, й здивувався кількості переслідуваних і знищених мудреців. Коли перекладав, відчував, як автори сидять у камерах, бачив нари, на яких вони спали, ґрати, крізь які виглядали, був разом із ними. Відклав усе й сидів з ранку до ночі над перекладами, які мене полонили. Захоплююсь, працюючи й над власними книжками. Це — моє життя. Приходить настрій — беру ручку й пишу, хоч навколо комп’ютери. Єдине, чого ніколи не знаю, — коли створиться вірш. Це осяяння: записав, не роздумуючи. Так і книжку “Дихання ранкової роси”, що вийшла дев’ятьма мовами, писав ночами в лікарні, коли кілька тижнів сидів біля невиліковно хворої мами. Художник Раміз Нітовкін Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, м. Ірпінь Київської обл. Нещодавно в Одесі вийшла друком книжка Олега Олійниківа “Наснага одеської душі: одеські храми та добродійні товариства і осередки”. Автор розповідає історію церков і добродійних товариств Одеси і водночас показує українську Одесу. Він, зокрема, пише: “Попри всілякі заборони, в Одесі плідно працювали українські культурно-просвітницькі товариства. У другій половині ХІХ ст. таке товариство мало назву “Громада”. За українську патріотичну діяльність воно було заборонено. Протягом 1905—1909 рр. в Одесі діяло найбільше в Україні за кількістю членів культурно-просвітницьке товариство “Просвіта”. Коли його заборонили, то виникло нове — “Український клуб”, а невдовзі й “Українська хата”, яке проіснувало аж до революції 1917 року. Наприкінці ХІХ століття в Одесі активно діяв осередок загальноукраїнського нелегального товариства “Братство тарасівців”, метою якого було відродження незалежної й самостійної держави українського народу. В нашому місті найактивнішими його членами були Іван Липа та Віталій Баровик. Це товариство розгромила російська жандармерія”. Марко Кропивницький вважав Одесу “другим своїм домом”. Він прожив у портовому місті 10 років і всі їх присвятив українському театру. 1875-го корифей заснував в Одесі український театр, об’єднавши трупу університету й одеської семінарії з молодіжною драматичною трупою Пересипського Народного дому в один театральний колектив, про що писав у часописі “Рідний край” композитор та історик Микола Аркас, який сам тоді грав у цьому гурті. 1898 року в Стрітенській церкві на Новому базарі в Одесі письменник Іван Бунін обвінчався з місцевою красунею Анною Цакні. Олег Олійників зазначає, що за національністю цей класик російської літератури був українцем. Його справжнє прізвище Бунівський. Олег Олійників пише про Буніна: “Це єдиний письменник, який в оповіданні “Степ” змалював антиукраїнські погроми (нищення української інтелігенції) під час революції в Російській імперії 1905 року”. 1914-го указом Миколи ІІ було заборонено відзначати день народження Тараса Шевченка. Проте служба Божа, присвячена 100-й річниці з дня народження Кобзаря, відбулася у припортовому храмі Святого Миколи Чудотворця. Народу було стільки, що не проштовхнутися навіть під хори, не те що до вівтаря. Олег Олійників розповідає: “На Проводи, тобто першої неділі після Великодня, та ще з нагоди відзначення п’ятої річниці відродження Української держави члени Одеської “Просвіти” та Чорноморського козацтва чудового весняного ранку 1996 року під національно-державними і козацькими прапорами з квітами вирушили на Друге Християнське кладовище, щоб пом’янути синів Одеси, які загинули взимку 1918 року в боях за Українську Народну Республіку”. За наказом Муравйова в Одесі було знищено 5 тисяч українських інтелігентів (письменників, акторів, педагогів, лікарів, інженерів, офіцерів), які наважилися повернутися серцем до рідного народу. О. Олійників розглядає знищення церков у зв’язку з Голодомором і зазначає, що це було намагання знищити українську націю духовно і фізично.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин