Шевченкіана “Шевченко, як і Україна — категорія вічна”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
ЧИ ЗБУДУЄМО
Слово Просвіти, №20 за 2011 рік
Любов ГОЛОТА
Продовження. Початок див. у ч. 19, 12—18 травня 2011 року
У СИЛОВОМУ ПОЛІ ПОЛІТИКИ І ВЛАДИ…
“…Боротьба за Україну завжди проходить через Шевченкову могилу”, — так говорив 2001 року Ігор Ліховий, тоді — Генеральний директор Шевченківського Національного заповідника. 2003-го, коли активно тривав збір пожертв на Тарасову церкву, Ігор Дмитрович завагався: чи варто зводити Кобзаревий храм в урочищі Монастирок, поруч із яким, за гіпотезою З. П. Тарахан-Берези, стояв козацький монастир і де вже біля Хреста-2001 2003- го встановлено пам’ятник козацькому гетьману Підкові. А ще Генеральний директор переймався, якої конфесії церковна громада буде збиратися в цій релігійній споруді (храм у Каневі, де відспівували Шевченка, належить тій церкві, яка під юрисдикцією Москви). Члени Оргкомітету доводили, що Шевченко, як і Україна, — категорія вічна. У зв’язку з тим, що земля належить Заповіднику, то й Церква має бути під його опікою, поза будь-якими чварами. У Храмі Гробу Господнього в Єрусалимі моляться і православні східного обряду, і католики, й грекокатолики, вірменська, грузинська, українська церкви посилають свої делегації за святим вогнем, здійснюють прощі — так є і так буде! То навіщо ж Шевченка обмежувати якоюсь однією конфесією, коли самі громадяни України, незалежно від віросповідання, визначили Тарасову церкву як вияв соборної єдності молодої держави? Подаючи іноді “останню лепту”, офірувачі мріяли про те, аби дзвони цього Храму благословили молоду державу Україну, неперехідну цінність її народу — геній Шевченка. Зазначимо, що проблемами Національного Шевченківського заповідника, як і питанням будівництва Тарасової церкви активно переймався комітет ВР із питань культури й духовності: у грудні 2003 року в Каневі відбулося виїзне засідання цього комітету ВР, Оргкомітету, представників Національного заповідника, Товариства охорони пам’яток і архітектурних управлінь, за участі тодішнього міського голови Канева Василя Васильовича Коломійця. У засіданні брали участь священики трьох конфесій Української Православної Церкви. Вирішили, що Тарасова церква буде над конфесіями, нестиме воістину християнську любов. Прозвучала там і особлива думка єпископа Сафронія Черкаського і Канівського УПЦ МП: “Якщо я приїхав зі своєю свитою, а там буде стояти хтось другий (з іншої конфесії) і молитися, то я не переступлю порога до тих пір, поки він не вийде, а потім я зайду в храм. Буде тут сварка? Ні. Адже, я думаю, що всі ці тонкощі згладяться, доки буде все збудовано”. Отже, була — і є! — надія, що “конфесійні тонкощі”, коли церква належатиме заповіднику, згладяться і не виникатимуть, не стануть на заваді будівництву Тарасової церкви. Віднині (грудень, 2003 р.) її зведення позбавлялося сакраментального питання “якої вона конфесії?”, але ставало залежним від реконструкції Заповідника. Зволікалося й питання землевідводу, оскільки не могли остаточно вирішити із місцем будівництва — як з об’єктивних, так і суб’єктивних причин. У Монастирку існує загроза плавунів. Архітектори й художники пропонували, аби Храм Тарасів постав неподалік сходів, що ведуть на Тарасову гору — як надбрамна церква. Згодом виник ще один варіант, але про нього — пізніше. Тоді ж, як написав відомий поет Віктор Корж, ми вірили, що “На Канівській кручі зведеться, злетить в небеса куполами Тарасова церква…” З тим і увійшли у 2004-й, високосний рік, позначений 190- річчям від дня народження Тараса Шевченка. Здавалося, що до своєї багаторічної акції “Кобзар” — у кожну родину!”, видання дванадцятисерійного фільму про Шевченка (режисер — Станіслав Клименко),
найвідомішого Українця, творця Біблії українського народу — невмирущої книги “Кобзар”. Акція “Збудуймо Тарасову церкву!” явила світові тисячі людських імен, висвітлила тисячі доль, трагічних і прекрасних, закликала цілі трудові колективи і сімейні роди об’єднатися навколо Шевченкового імені, відкрила в характерах і серцях учасників збору коштів на храм незглибимі поклади добра, світла, віри. Ідеєю перейнялися люди солідного віку — пенсіонери, вони перерахували на спеціальний рахунок свої пенсійні гривні. Цілі школи, класи, факультети університетів, професори і студенти здійснили збір і перерахування своїх скромних датків. Письменники Києва та багатьох місті сіл України адресували щедрі внески на рахунок Кобзаревої церкви. Сотні українців розцінюють свою участь у просвітянській акції як самоідентифікацію, визначеність своїх ідейних і національних орієнтирів. Десятки людей, здійснюючи пожертви на Храм біля Чернечої гори, саме в такий спосіб увічнюють світлу пам’ять про своїх близьких і рідних, які вже відійшли за останню межу, а серед них — батьки, які прилучили ріднокровних синів і дочок до Тарасового слова, а ще — сини й дочки, що рано покинули цей світ і посиротили невтішних матерів і вітців своїх, чия туга шукає просвітку і надії у Шевченкових рядках, у поетових заповітах і молитвах… Як ніякий інший почин, збір коштів на Тарасову церкву став об’єднавчим і високодуховним проявом українського народного характеру, невмирущої душі нашої: селяни, робітники, науковці, вчителі, лікарі, артисти, техніки, службовці, журналісти, студенти, учні старших і молодших класів сприйняли й активно підтримали ідею спорудження Кобзаревого Храму. Найстаршому учасникові акції — за дев’яносто літ, наймолодшому — ледь виповнилося три роки (його день народження батьки відзначили щедрим внеском). Редакція “Слова Просвіти” оприлюднювала не лише імена та суми внесків, а й адреси, тож кожен може переконатися, що Тарасову церкву будує вся Україна — від Карпат до Чорного моря. Ми не визначали областей, міст і сіл — переможців чи аутсайдерів, не “тисли” на керівників обласних “Просвіт” і не зверталися до влади з проханнями прискорити збір коштів, бо вважаємо, що це справа кожної людини — визначити свої спроможності та бажання долучитися до святого діла, яке можна здійснити лише з світлими помислами, чистими руками та щирим, гарячим серцем. Тому серед офірувачів на Тарасову церкву ви знайдете людей різних національностей, віруючих різних конфесій чи й атеїстів, які розмовляють різними мовами, але мають у своїх серцях пошанівок до Тараса Шевченка як українського національного пророка та вірять у святу й непереможну Вітчизну, єдину Україну. Сума зібраних коштів на спорудження Тарасової церкви за даними АКБ “Київ” на 17 січня 2005 року становить 585 804 грн 76 коп. Це результат нашої з вами роботи протягом сімнадцяти місяців, або півтисячі днів нашого життя. Тобто щодня українці назбирували суму понад тисячу гривень і офірували її на Тарасову церкву. В цій сумі чиясь склянка молока і шматок булки, подарунок на день народження і — найпронизливіше і найбільш вражаюче — просто щоденна вартість життя в усіх його потребах для багатьох людей. Оприлюднюючи свою ініціативу, “Просвіта” пам’ятала про те, що 2004 рік — це 190-та річниця з дня народження національного генія, ювілейний, Шевченківський рік. Адже Тарасова церква зведеться не лише довершеною культовою будовою третього тисячоліття: паралельно з легким і урочистим храмом біля Чернечої гори має постати горній, небесний храм духу і всеукраїнського братолюбства, — і нам щиро вірилося, що наріжний його камінь закладе саме 2004-й, Шевченківський. Однак політичні події, що, одна за одною, буквально потрясали та шокували громадськість, засвідчили скоріше протилежне: 22.01.2004 року з посади генерального директора Національного Шевченківського заповідника в Каневі було звільнено шевченкознавця Ігоря Ліхового, високопрофесійного знавця музейної спра-
“Панове громадо! Письменники були Великі люди, до яких належав і Шевченко… Втрату Шевченка ми ще не оцінили, яка була найбільшою втратою на Вкраїні після Берестейської халепи… Як я вважаю, панове громадо, смерть Тараса… народові очі осіяла… Велике діло Шевченком явила… Він був пророком, що вийшов із мужицького мужицтва… і горить вночі свічкою перед нами… як великий скарб. Панове громадство! Земляки мої кохані! Настав для нас великий час великої праці, святої праці на користь нашої нації, а могила Шевченка мусить нам стати початком нової науки і подвигів християнської правди”. Панько КУЛІШ, 27 квітня 1861 року, на сороковини Т. Г. Шевченка
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
