Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Тарасова церква — це порив до об’єднання народу”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

ЧИ ЗБУДУЄМО КОБЗАРЕВУ ЦЕРКВУ?

Слово Просвіти, №20 за 2011 рік

Закінчення. Початок на стор. 8 “…коли Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Т. Шевченка 2003 року уклало угоду з НТКУ про започаткування телемарафону “Тарасова церква”, Борис рвійно взявся за цю роботу. Ось він, урочистий, усміхнений і натхненний, на екрані. Звучить його голос… “Всі ми, шановні телеглядачі, стаємо віднині творцями великої Шевченкіани XXI століття. Долучившись до святої справи будівництва храму Тарасового, стаємо будівничими новітнього духовного фундаменту вже Незалежної своєї держави. Ми, журналісти, будемо цю справу продовжувати. І хочемо, аби ви разом з нами серцем, душею торкнулися благодатних куточків України, освячених іменем Тараса. Далеко не всі зможуть побувати в таких місцях. І саме Перший Національний входить до ваших осель із Шевченком XXI століття. Без Тарновських ми не мали б сьогодні Шевченкіани, без меценатства насамперед кожного з нас не буде Тарасового храму. Збудуємо миром — будемо з миром!” Він скликав Україну на велику толоку, умів вселити в людські душі віру, надію і любов. Недарма програма була висунута на здобуття Національної премії ім. Т. Шевченка. Але тим більш гірко й прикро було мені читати численні “заяви-протести”, “службові записки”, “доповідні” на адресу Олександра Савенка або Тараса Стецьківа (екс-президенти НТКУ) про те, що передача не вийшла в ефір або зазнала невиправданих скорочень, або на її зйомки не знайшлося коштів та про інші недобросовісні “теледиверсії” навколо неї. Процитую рядки звернення до Т. Стецьківа (тоді президента НТКУ), якому було не до цієї програми, бо готував трансляцію “Євробачення”. “Національний телемарафон “Тарасова церква” має створити телевізійну Шевченкіану, за що нам вдячні мільйони глядачів — від учнів і вчителів до пенсіонерів. Завдяки телепрограмі вони побачили Батурин і Качанівку, Умань і Суботів, Седнів і Кам’янець, Меджибіж і Миргород. Програма стала місцем дискусії української інтелігенції. Є. Сверстюк, М. Сядристий, Б. Олійник, П. Мовчан, М. Жулинський, Н. Матвієнко, Н. Крюкова — і не тільки вони були учасниками передач. Певен, вони необхідні нині. Держзамовлення планує вихід програми до 200-ліття нашого Кобзаря. Але ви, шановний пане президенте, своїм усним розпорядженням зняли її з ефіру, і з 12.09.2005 р. вона не виходить. Як автор і ведучий, як просто глядач національно свідомий, як журналіст, який має свій доробок на теренах боротьби за незалежність, я протестую проти такої наруги над програмами національного телемарафону “Тарасова церква” і вимагаю від Вашої команди належного виконання Державного замовлення”. Відстоюючи право на ефір, Борис звертався по підтримку до багатьох відомих державних мужів і авторитетів від культури. Але ніхто з них не зарадив справі. І він вдається до ще одного рішучого протесту. Із доповідної записки: “22.08.2005 р. о 14.10 у програмі НТКУ кілька разів пробіг рядок: “На знак протесту проти наруги над програмами Шевченкіани “Тарасова церква” — викрадення 10 хв. ефірного часу та перенесення програми в “глухий” ефірний час — ми будемо виходити на архівних матеріалах. Заявляємо: в НТКУ розпочалися репресії проти Шевченкіани і програм державного замовлення. І це в країні, де Президентом В. Ющенко!” То був останній вихід “Тарасової церкви” в ефір… Ця боротьба була виснажливою, забрала багато сил. До останнього він вірив, що справедливість переможе, що він зможе реалізувати задумане: створити телевізійну “Енциклопедію міст і сіл України”, відзняти цикл документальних есеїв про історію великих українців, які з різних причин залишили Вітчизну і спричинилися до розвитку інших держав і народів — “Повернення з Ирію”. Розробленим авторським проектам не судилося здійснитися. Підтятий тяжкою недугою, Борис сам відлетів у вирій…” Тоді, в похмурому березні 2006 року, у дворі під колонами на Хрещатику, 26 (з Борисом Гривачевським прощалися під відкритим небом) я вперше злякалася за тих, кого можу вповні назвати будівничими Тарасової церкви — церкви єднання. У суспільстві все чіткіше звучала тема роз’єднання, тема розколу держави і вели її не наші офірувачі, а державні пани і пані. Тарасова церква — це порив до об’єднання народу, а владу цікавило зовсім інше об’єднання. Пізніше, улітку 2006 року, підписавши декларативний і декоративний Універсал, В. Ющенко скаже журналістам “це шанс на політичне об’єднання країни”. Тобто, на об’єднання політиків цієї країни. Політиків часом об’єднують спільновироблені документи, яких вони швидко зрікаються. А людей, народ об’єднують Борис Гривачевський біля Тарасового дуба справи, в які вони вкладають душу. Тижневик “Слово Просвіти” залишався єдиною інформаційною потугою акції із місячним накладом 32 400 примірників. А якщо не можеш донести інформацію в повному обсязі до широкої громади — чекай підозр, слухів, нарікань. Одну зі своїх останніх передач Борис Гривачевський завершував словами: “Я завжди пильнував, щоб не принизити своєї гідності і пишаюсь тим, що не принизив моїми діями гідності мого народу. Я вірю в зорю України!” Ідея Тарасової церкви — це і є один із виявів і проявів гідності українського народу. І зробити все, аби вона постала в Каневі, є справою гідності всіх офірувачів, а значить — і моєю, як редактора газети й журналістки, просвітянки. Ми знову почали стукати у владні двері. Найвищі і… найглухіші: відповіді не було, хоча до офіційних листів ми додавали ще й шпальти нашого тижневика. У списках жертводавців значилися авторитетні імена Бориса Олійника (один з перших), Ліни Костенко, Івана Дзюби, Оксани Пахльовської, Бориса Довганя, всіх членів тогочасного Шевченківського комітету, відомі прізвища українських артистів, письменників і науковців… Серед офірувачів — колективи шкіл, цілі села — як Космач з присілками чи донецькі робітничі селища… У цих воістину святцях Тарасової церкви живі і мертві, але наших голосів не чують… Треба віддати належне: Президент Віктор Ющенко в Каневі бував не раз, не два. Навіть запропонував створити парк скульптур — героїв творів Шевченка, патронував акцію “Золота підкова Черкащини”. Врешті, сам повернувся до ідеї Тарасової церкви, гаряче підтримав її, висловив сподівання, що до офірувачів приєднаються відомі українські бізнесмени. Хоча останніх у списках помічено не було. Натомість з’явилися свої рекордсмени — народний цілитель Ю. М. Конечний, просвітянин із с. Дзвиняч Богородчанського р-ну Івано- Франківської області (нині покійний) перераховував суми, що загалом становили 22 370,00 грн. Отримавши Національну премію ім. Т. Г. Шевченка 2008 року, перерахувала свою десятину на Тарасову церкву й автор цих рядків (“СП”, ч. 15, 10—16 квітня 2008 р.). Хоч і повільно, але сума на рахунку Тарасової церкви зростала. 6 березня 2009 року вона становила 905 136 грн. У файлах, що зберігаються в редакції, — 4000 адрес і прізвищ — індивідуальних і колективних офірувачів. КРИЗА ЕКОНОМІЧНА Й ПОЛІТИЧНА СТАЛА КРИЗОЮ “ТАРАСОВОЇ ЦЕРКВИ” Весна 2009 року — початок банківської кризи. Як повідомили “Слово Просвіти” Голова правління МБФ “Українська родина” Галина Лемець та головний бухгалтер МБФ Ніна Левченко, в АКБ “Київ” введено мораторій на задоволення вимог кредиторів або, кажучи зрозуміло, вклади “заморожувалися” на шість місяців, до 09.08.2009 р. Відповідно, Міжнародний благодійний фонд “Українська родина” прийняв рішення припинити розповсюдження рахунку 26045200145101 у Подільській філії АКБ “Київ” та, щоб уникнути будь-яких непорозумінь, просив не надсилати коштів “На Кобзареву церкву” на зазначений рахунок. МБФ “Українська родина” разом із Подільською філією АКБ “Київ” гарантували збереження і використання коштів жертводавців за призначенням. З ініціативи Президента України В. А. Ющенка в його Секретаріаті відбулася зустріч, на якій головував Роман Безсмертний, тодішній заступник очільника Секретаріату, а серед учасників були міністр культури і туризму Василь Вовкун, представники Черкаської облдержадміністрації, голова МБФ “Українська родина” Галина Лемець. Голову ВУТ “Просвіта” Павла Мовчана теж запросили, але без членів Оргкомітету, який треба було оновлювати й скликати, а попереду — вибори… Президент особисто зобов’язав МБФ “Українська родина” укласти угоди (№600-1 і 601-1) з Українським державним науково-дослідним інститутом “Укр- НДІпроектреставрація” на розробку передпроектних пропозицій та робочого проекту. В результаті була виготовлена науково-проектна документація та робочі проекти Козацької церкви у м. Каневі (Церкви Покрови Пресвятої Богородиці) та Надбрамної Кобзаревої церкви, яку “по канонічному” найменували ще й церквою Святого Миколи Чудотворця (22 травня — перенесення мощей Св. Миколи Мирлікійського, хоча раніше йшлося, в процесі обговорення, про назву Церква Святого Тарасія, в день чиїх тезоіменин народився Тарас Шевченко). Втім, Микола Чудотворець — улюблений святий українців. Фондом “Українська родина” на оплату виконаних робіт були перераховані кошти в сумі шістсот сімдесят одна тисяча двісті чотирнадцять гривень 54 коп. Решта — 233 921 грн 46 коп. знаходяться на рахунку, яким розпоряджається МБФ “Українська родина”. Гроші теж чекають будівництва… У тому, що обидва проекти виконані професійно, ви, шановні читачі, можете переконатися. Але… Особисто в мене, наприклад, виникло запитання, адже офірувачі збирали кошти лише на Тарасову церкву. І пояснення, що Козацька церква біля меморіалу гетьманам повторює історичну будівлю XVII сторіччя, яка там (гіпотетично) стояла, варте уваги й відтворення, та хто відшкодує кошти, витрачені на її проект з рахунку “На Кобзареву церкву”? Тоді, 2009 року, у переддень 195- ої річниці з дня народження Кобзаря та в умовах фінансової кризи і наростаючої кризи влади в Україні і Фонд, і Центральне правління “Просвіти” остерігалися цілком реальної перспективи банкрутства і втрати зібраних коштів, тож пропозиція авторитетного зібрання в Секретаріаті глави держави і його безпосередня участь та підтримка видавалися єдиним на той час виходом. Так само, як і майбутня участь залучених державних та бізнесових структур, які мали підтримати будівництво Козацької церкви та влитися в лави офірувачів Тарасової. На високу пропозицію приставали ще й тому, що обидва проекти мала здійснювати “УкрНДІпроектреставрація”, яка на той час вела ремонтні роботи в Національному Шевченківському заповіднику, і було б логічним, аби втілення проектів відбувалося під наглядом проектантів та за їхньої безпосередньої участі. Міркували: коли розпочнеться зведення церков, тоді й буде вирішено питання про поновлення рахунку й збір коштів, а на той передвиборний час ризикувати народними грошима не варто. Віктор Андрійович Ющенко побував у Каневі, цікавився ходом ремонтно-реставраційних робіт, але… Як ви знаєте, шановні читачі, ці роботи досить оперативно було проведено під особистим контролем четвертого Президента Віктора Януковича. І нині в Каневі ведеться широке будівництво — від вертолітного майданчика до підсобних приміщень на Тарасовій горі. А Кобзарева церква? А Козацька церква, апологетами якої виступають працівники заповідника? Хіба сьогодні так само, як і за президентів Кучми та Ющенка, вони не актуальні, не заслуговують сприяння з боку влади? Козацька церква — пам’ятник козацькій славі й Тарасова церква — символ єднання українців усього світу, символ згуртованості народу, без якої нічого й мріяти про економічний розвиток держави… То ж хіба ці проекти мусять залежати від політичної погоди, від належності до тої чи іншої конфесії владців, від необов’язковості високих чинів та їхньої глухоти до волі й бажань людей, народу, врешті-решт? Не амбіції і не бажання перед кимось виправдатися чи когось виправдати або засудити водять моєю рукою. Повірте, це саме той випадок, коли “три персти пишуть, а болить усе тіло…” Болить серце. Бо є потреба Храму, яку не можна не розуміти і не зрозуміти. Бо не можна відзначати 150-річчя перепоховання Тараса Шевченка в українській землі й не знати, навіщо його прах забрали із царської столиці і привезли в Канів, і чому відтоді тисячі тисяч українців самоідентифікували і самоідентифікують себе із Тарасовим словом, із його заповітами. Бо гріх не визнавати, що майбутня Тарасова церква не лише оберіг Чернечої гори, а й кожного з нас. Бо не варто жити й бути глухим до Пророка своєї Батьківщини, якщо ти живеш в Україні… Кошти на спорудження “Тарасової церкви” надіслали понад 4000 офірувачів — це і окремі громадяни, і колективи установ та організацій. Списки офірувачів “Тарасової церкви” друкувалися “Словом Просвіти” в ч. 39-52 за 2003 рік, ч. 2–9, 11–14, 16–18, 20–26, 28, 30, 32, 34, 37, 39, 41, 43, 45, 51 за 2004 р., ч. 3, 6, 7, 9, 11, 14, 15, 20, 22, 26— 28, 29, 32, 35, 39 за 2005 р., ч. 8, 10, 14, 19, 22, 27, 35, 45, 52 за 2006 р., ч. 4, 15, 20, 25, 28, 34, 44, 52 за 2007 р., ч. 10, 15, 21, 24, 34, 49 за 2008 р., ч. 7, 9, 10, 24 за 2009 р. Ви можете переглянути їх самостійно на нашому сайті http://slovoprosvity.org у pdf-архіві, а також за 2008—2009 роки додатково в форматі звичайної публікації.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин