Шевченкіана · “Якщо в інших націй літературна мова формувалась у великопанських салонах, то в нас її плекали прості люди”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «Велетень у царстві людської культури», с. 1
Велетень у царстві людської культури
Слово Просвіти, №20 за 2012 рік
Закінчення. Початок на стор. 1
Отут творилася й наша літературна мова. Якщо в інших націй літературна мова формувалась у великопанських салонах, то в нас її плекали, шліфували молоді енергійні волелюбні прості люди — козаки, вихідці з народу. І цю козацьку мову повністю успадкував молодий Тарас, жадібно вслухаючись у розповіді діда Івана та його побратимів. Її він вбирав у себе і від матері, яка, кажучи словами Шевченка, над ним “співала, свою нудьгу переливала в свою дитину”. Що Тарас Шевченко міцно всотував у себе козацьку мову, свідчить і його творчість. У баладі “Перебендя”, яку він створив 1839-го, через десять років після того, як не з власної волі покинув Україну, він раптом називає цілком доречно підряд десять народних пісень: Отакий/то Перебендя, Старий та химерний! Заспіває про Чалого — На Горлицю зверне; З дівчатами на вигоні — Гриця та веснянку, А у шинку з парубками — Сербина, Шинкарку; З жонатими на бенкеті (Де свекруха злая) — Про тополю, лиху долю, А потім — У гаю; На базарі — про Лазаря, Або, щоб те знали, Тяжко/важко заспіває, Як Січ руйнували. А перегляньмо прозові твори Шевченка, які він писав уже на засланні, далеко від України. Скільки в них вкраплень з українських народних пісень! У повісті “Наймичка” їх дванадцять, у повісті “Музикант” — сім, у повісті “Близнята” — двадцять один уривок із народних пісень. Тим часом у дорослому віці, відколи пан Енгельгардт забрав його п’ятнадцятирічним хлопцем спочатку у Вільно, а потім у Петербург, Тарас Шевченко в Україні жив лише три роки, лише три роки міг чути живу народну українську мову, милуватися народною піснею. До заслання він був в Україні двічі: вперше з кінця травня 1843 року до початку лютого 1844 року — трохи більше десяти місяців; вдруге — два роки: з квітня 1845 до квітня 1847 року, коли його арештували на дніпровській переправі й на десять років запроторили в Оренбурзькі степи. Після заслання йому дозволили лише раз приїхати в Україну, де він пробув два з половиною місяці — з початку червня до половини серпня 1859 року, коли його арештували й змусили покинути рідну землю. І хоч як дивно, відірваний протягом майже всього свого свідомого життя від України, Тарас Шевченко не зрікся рідної мови й не забув її, хоч для цього були всі умови, навіть пропозиції: Коли хочеш грошей Та ще й слави, того дива, Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори… На що поет з гідністю відповідав: Спасибі за раду. Теплий кожух, тілько шкода — Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите. У Седнівській передмові до невиданого “Кобзаря” 1847 року Шевченко з жалем відзначав: “Велика туга осіла мою душу,
чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі — всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило”. І тут же закликав: “А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми посвоєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди”. Відомо, з якою зневагою ставився Шевченко до тих, хто зрікався рідної мови й рідного народу. У поемі “Сон (У всякого своя доля…)” з іронією він писав про такого перевертня: Штовхаюсь я; аж землячок, Спасибі, признався, З циновими ґудзиками: “Де ты здесь узялся?” “З України”. — “Так як же ты И говорить не вмиеш По/здешнему?” — “Ба ні, — кажу, — Говорить умію, Та не хочу”. А говорити він умів і “поздєшнєму”, бо російська мова була обов’язковим навчальним предметом в Академії мистецтв у Петербурзі, де Шевченко навчався з 1839 до 1845 року — майже цілих шість років: слухав лекції російською мовою, виконував завдання. Вивчав він тут і античну літературу, культуру, історію, філософію, і російську, і світову, і, зрозуміла річ, різні художні школи та напрямки, анатомію, хімію тощо. І, як кажуть його біографи, він із рідкісним завзяттям надолужував те, чого не могли дати йому ні Четьї-Мінеї, які вечорами читав батько, ні наука в дяка. А читав Шевченко багато — насамперед російською мовою. Те, що було тоді. “І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”, — заповідав він своїм землякам. І це було, як можна зрозуміти, девізом усього його життя. А не так, як дехто із землячків, про яких Шевченко із зневагою писав: …І всі мови Слав’янського люду — Всі знаєте. А своєї Дастьбі… Колись будем
І по/своєму глаголать, Як німець покаже Та до того й історію Нашу нам розкаже… Дехто закидає Шевченкові, що він повісті писав російською мовою. Але, по-перше, на засланні він узагалі не мав права писати, а українська мова його відразу б і виказала (це не короткі поезії, які можна було ховати за халявою), і підписував він їх не своїм ім’ям, а прибраним, і роки та місце написання часто ставив не справжні. По-друге, Шевченко призначав ці твори не посполитим, не приниженим селянам, а насамперед тим, хто мав можливість читати їх — українським чиновним людям, інтелігентам, зрештою, й поміщикам, щоб пробудити й підтримати в них український дух, почуття національної солідарності. Тому в розповідь він вводить багато українських слів, розмови між персонажами-українцями відтворює тільки українською мовою. Мовляв, українці, незважаючи ні на що, є все-таки українцями, а не росіянами. Проте це не означає, що Шевченко замкнувся тільки в національному світі. Коли читаєш його твори, дивуєшся його начитаності, ерудиції, широті інтересів. Візьмемо для прикладу повість “Близнята”, написану 1855 року в Новопетровському укріпленні. При цьому не забуваймо, що це писав рядовий Шевченко, солдат-засланець, який був узятий “під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Скільки в цій повісті згадано імен видатних світових діячів культури і їхніх творів! Не будемо перераховувати українських і російських митців, названих тут, — знати про них могла й більшменш освічена пересічна людина. Зупинимося лише на світових зарубіжних постатях. Уже на перших сторінках повісті натрапляємо: “Ще стародавні халдейські маги й звіздарі, а за ними й послідовники вчення Зороастрового беззастережно вірили в критичність понеділка”. Зороастр — міфічний пророк Давньої Персії. І через кілька рядків йдеться про те, що цілком військова людина краще купить пляшку саморобного рому, ніж здогадається “передплатити мудру книжку яку-небудь, хоча б, наприклад, “Ключ до таємниць природи” Еккартгаузена з прекрасними малюнками знаменитого нашого Єгорова”. Далі, приступаючи до основної розповіді, Шевченко визначає свою манеру письма: “Щоб уникнути оригінальності, якою так люблять хизуватися розповідачі наших днів і які, полюбивши всім серцем і всіма помислами французькі потворні оповіді, навперебій наслідують їх і в простоті юного і вже частково розтерзаного серця вірять, що вони оригінальніші від самого напівбога А. Дюма, почну повість сію старими словеси отак-от”. Характеризуючи неабиякі здібності свого героя, Шевченко повідомляє, що “в десять років той вільно читав Давида, Гомера і Горація”. А ось він, цей герой, уже дорослий у своєму домі: “І як були доречні тут Вергілієві “Георгіки”, які любив почитувати Никифор Федорович Сокира”. Про Григорія Сковороду герой твору відгукується: “Це був Діоген наших днів”. Діоген — старогрецький філософ, який нехтував вигодами життя. До речі, Шевченко намалював і гаданий портрет цього знаменитого античного мудреця. Один із героїв повісті німець Карл Осипович хвалиться: “Коли мені було тільки п’ять років, то я вже читав напам’ять дещо з Шиллера. Покійний Коцебу сказав раз… що з мене буде великий поет”. Август- Фрідріх Коцебу — німецький письменник-драматург. Той же Карл Осипович цитує слова Мефістофеля з “Фауста” Ґете: “Життя коротке, а наука вічна”. Учитель Степан Мартинович Левицький у пасіці для Никифора Федоровича читає Тита Лівія, староримського історика, автора великої праці про історію Риму.
Один з близнят Савватій, який не поміняв свого прізвища Сокира на Сокірін, “іноді з Карлом Осиповичем проводили хімічні й фізичні досліди і навіть жабу різали за методом Мажанді”. Франсуа Мажанді — французький учений-фізіолог. Ось Никифор Федорович підійшов до гуслів і, “наче якийсь Оссіан, ударив по струнах”. Оссіан — легендарний кельтський співець, під ім’ям якого англійський поет Джеймс Макферсон видав переробки народних пісень. У листі до польського художника Броніслава Залеського Шевченко рекомендував виписати поеми Оссіана й висловлював упевненість, що той прочитає їх із насолодою. Молоду матір з дитиною на плечах автор порівнює з Пенелопою — дружиною Одіссея. Коли зайшла мова про майбутню долю близнят, учитель Степан Мартинович глибокодумно заявляє: “Думаю, про це докладно написано в Єфрема Сіріна. Або в Юстіана Філософа”. Обидва — церковні письменники початку першого тисячоліття. Один із близнят пише, що “земляк повідомив йому найдокладніші дані про береги і острови Аральського моря — такі дані (в геологічному розумінні), за які сам Мурчисон сказав би спасибі”. Родерік Мурчисон — англійський геолог, автор великої праці з геології європейської частини Росії. На хуторі в око приїжджого впадає книжка “Отечественные записки”, розгорнута на “Давиді Копперфільді” — ідеться про роман видатного англійського письменника Чарльза Діккенса. Навіть один цей Шевченків твір — повість “Близнята” — дає незаперечне уявлення про багатий інтелектуальний світ великого поета. Тарас Шевченко був широко ознайомлений зі здобутками тодішньої світової літератури. Візьмемо англійську, одну з найбагатших. Мабуть, не випадково його найулюбленішим письменником був Вільям Шекспір. Ще до заслання Шевченко мав у своїй бібліотеці його твори в російських перекладах — про це він згадує в листах до Миколи Костомарова. 1843 року Шевченко зробив два малюнки до Шекспірового “Короля Ліра”. У його листах, творах є згадки про п’єси Шекспіра “Сон літньої ночі”, “Гамлет”, “Отелло”. Перебуваючи на засланні, поет просив Андрія Лизогуба вислати йому Шекспіра в перекладах Миколи Кетчера, що той і зробив (дві книжки перекладів відібрали в Шевченка під час обшуку 1850 року). Шевченко читав роман Даніеля Дефо “Робінзон Крузо” в російському перекладі Петра Корсакова. Пізніше цей роман уже французькою мовою він подарував своїй племінниці Фросині Шевченко і рекомендував уважно прочитати його. Особливо цікавився поет історичними романами Вальтера Скотта — цього, як він писав, “великого шотландця”, читав його “Антикварій”, “Вудсток”, “Замок Кенільворт”, “Квентіна Дорварда” і “Претську красуню”. У своїх повістях Шевченко згадує романи Чарльза Діккенса “Життя і пригоди Ніколаса Нікльбі” і “Давид Копперфілд”. У повісті “Нещасний” поет наводить одне з порівнянь із роману Джонатана Свіфта “Мандри Гуллівера”. Особливо високо цінував Шевченко шотландського поета Роберта Бернса, якого називав
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
