Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
7 “Забуте, а тим більш морально не засуджене зло має тенденцію до повторення”. · До небайдужих · с. 7сторінка оригіналу ↗

Тема, яка не підлягає забуттю

Слово Просвіти, №20 за 2014 рік

Крим, одрізаний від Середземного моря, без ключів від Босфору, вдалині від будь-яких торговельних шляхів, задихається на дні глухого мішка. Зовнішній агонії Криму відповідає внутрішня. Початок усього південного господарювання — вода. Татари й турки були великі майстри зрошень. Вони вміли вловлювати найдрібніший струмок ґрунтової води, спрямовувати його по глиняних трубах до просторих водойм, уміли використовувати різницю температур, що дає випадання пари й роси, вміли наче кровоносною системою зрошувати сади й виноградники на схилах гір. Замість пишних міст… росіяни збудували кілька вбогих повітових міст за російським трафаретом і … для катерининської реклами поназивали їх псевдокласичними іменами — Севастополів, Сімферополів, Євпаторій. …Цей музей поганого смаку, що претендує на суперництво з міжнародними європейськими вертепами на Рив’єрі, напевно, так і залишиться в Криму одною-єдиною пам’яткою “Російської епохи”. …Той факт, що землю постійно відбирали в людей, які любили і вміли її обробляти, а на їхнє місце селилися ті, що вміли руйнувати впорядковане; що працелюбне й лояльне татарське населення примушували до кількох трагічних еміграцій до Туреччини, бо в благодатному кліматі всеросійської туберкуза такі а такі заслуги. Наказ дається, і під назвою пустопорожньої нічиєї землі відходять до шановних цивілізаторів кримських татарські садки й виноградники. Землеміри помиляються і, помилково, замість 5.000 десятин, нарізають 13.000”. “Який-небудь татарин узнає, здивований, що він продав своє майно руському панові й дістав за нього стільки а стільки грошей, а як він неграмотний, при таких а таких свідках, розписався такий а такий***”. Чули?! Слухайте далі!.. “При старовинному татарському законі, що навчання дітей обов’язкове, що діти від 6 до 15 років, хлопці й дівчата, повинні відвідувати школу, панування царських христіянських цивілізаторів довело, що 95 відсотків кримського населення безграмотне, зовсім безграмотне: і по-“христіянському” та по- “бусурманському”! ………… І капають старечі сльози з журних очей старого Ахмета… “Раніш краще було”… Бо потім згинався Ахмет перед шовками та перед мундурами: — Селям алейкум, баріна! А “баріна” брала Ахмета в провідники по горах і “любила” Ахмета… Любила й гроші платила… І приходив Ахмет до барині, ягоди приносив, а бариня закликала Ахмета до шовкового ліжка й “любила” й гроші платила… І носив Ахмет барині молоко, сир, масло, а бариня його “любила” та за “любов” гроші платила… Андрій БОНДАРЧУК, письменник, журналіст, почесний громадянин Волині, почесний громадянин Луцька, народний депутат України І скликання В історії нашого народу багато трагічних сторінок. Особливо побільшало їх після жовтневого перевороту 1917 року. Страхітливі жнива громадянської, Другої світової воєн, репресії, розстріли, розкуркулення, колективізація, голодомори 1921—1922, 1932—1933, 1946—1947 років забрали десятки мільйонів життів. За 26 років Україна пережила три (!) Голодомори. Такого не знав світ. Ці страхітливі масштабні трагедії походять з одного кореня — прагнення наших недругів знищити, упокорити українську націю, її дух. Ми не маємо морального права забувати таке. Насамперед в інтересах наших дітей, в інтересах молодого і майбутніх поколінь. Бо забуте, а тим більш морально не засуджене зло має тенденцію до повторення. Вочевидь, не випадково ідейні послідовники призвідців цих трагедій, які недавно були при владі, намагалися притлумити нашу історичну пам’ять про злочини. Ба, навіть виправдати: несприятливі погодні умови, економічна необхідність, давність всепрощенства. Та злочини проти людства не мають ні строку давності, ні виправдання. А брехня адвокатів злочину лежить на поверхні. У 1932— 1933 роках, коли Україна була по Случу і Збручу поділена між двома окупантами — СРСР і Польщею, по обидва береги рік однаково світило сонце, йшли дощі. Однак на землях, де будувалося “світле майбутнє”, лютувала голодна смерть, а на землях протилежного берега голоду не було. Хоча там люди жили дуже бідно, однак виявляли милосердя до своїх братів-українців. Та їхні обози з хлібом біля кордону завертали: “Поворачивай! Никакого голода у нас нет!” З усіх республік лише Україна була оточена ланцюгом загороджувальних загонів, аби не випускати і не впускати нікого, ів той самий час, коли жахливий мор косив мільйони українців, держава ВКП(б)-КПРС відправляла відібране у вмираючої України зерно за кордон. Загинуло 7—10 мільйонів людей — ціла європейська держава. Прикро, але згасає інте - рес влади до таких подій, недавні владоможці виполювали навіть згадки про них зі шкільних підручників. Асоціації дослідників голодоморів в Україні держава на діяльність не виділяла жодної копійки. А час теж працює проти пам’яті — відходять у небуття свідки, не всі архіви відкрито, дослідження на цю тему не фінансуються. Та коли трагедію 1932—1933 років більш-менш досліджено, то голодомор повоєнний майже забутий, продовжує бути білою плямою нашої історії. А він забрав 1—1,5 мільйона життів. Недосліджена тема — милосердя, моральний подвиг населення Західної України, яке рятувало мільйони голодуючих з Півдня, Сходу, Центру України у 1946—1947 роках. Ось лиш одна інформація. Завсільгосподарського відділу ЦК КПУ Варшавський доповідає своєму керівництву: з лютого 1946 року Західну Україну накрила хвиля голодуючих із згадуваних регіонів, а також Росії… “Летом 1946 года, — пише він, — поток сельского населения указанных областей не уменьшился. В июне органами транспортной милиции УССР было снято только с товарных поездов 62400 человек. А за две последующие декады июля 97 тыс. 633 чел.”. Попри бідність і скруту, мешканці “бандерівського” краю ділились із приїжджими останнім. Врахуймо й час: тут ще тривала героїчна боротьба УПА з каральними і регулярними військами більшовиків. Однак, наприклад, на Волині ніхто з голодуючих від УПА не постраждав. Тож відчувши добро і гостинність місцевих людей, багато приїжджих приросли до цієї землі, залишилися тут жити, створили сім’ї. Назву лише одного. Це Григорій Олександрович Гуртовий, уродженець козацького запорізького краю з с. Корніївка. Він пережив там Голодомор 1932—1933 років, під час наступного, повоєнного, із групою своїх земляків прийшов рятуватися на Волинь. Тут, у селищі Торчин, і зустрів добрих людей, знайшов свою долю. Волинська земля стала для нього рідною. Він створив прекрасний краєзнавчий музей, написав кілька книг на історичну тематику, став заслуженим працівником культури, авторитетною людиною. Григорій Олександрович виступив ініціатором створення пам’ятника християнському милосердю волинян, які рятували голодуючих. Ідею схвально сприйняла громадськість. Попередня влада спочатку теж підтримала її, але згодом загальмувала. Нинішня спочатку продовжила, але згодом пригальмувала. Вочевидь тому, що пам’ятник буде нагадувати ідейним послідовникам призвідців Голодомору про злочини їхніх попередників. Такий знак вдячності усім західнякам за їхній моральний подвиг у нелегкі й для них роки, повинен був би постати хоча б в одному з регіонів, звідки масово приїжджали голодуючі. Та добро забувається швидко. Навпаки, знаходяться люди, які розпалюють між цими регіонами ворожнечу, оприлюднюють шизофренічну ідею розколу України, бездоказово дотинають “мы вас кормим”. Та схаменіться! Це говорить ваша скалічена комуністичною ідеологією свідомість, табу на правду історії не дає вам прозріти. Нема підстав хизуватися: Південь (зокрема, Донбас, Крим), Схід теж давно годуються з держбюджету. Григорія Олександровича я знав добре, допомагав і допомагаю реалізувати його ідею. Але найбільшим болем для нього було повідомлення його земляків, що там забувають про страшну біду, про українську мову, пісню. А його вдячністю волинянам була самовіддана праця, жертовність та ініціатива про увіковічнення пам’яті про моральний подвиг волинян. Автор цього матеріалу є одним із тих, хто пережив ті нелегкі часи, пише про них, досліджує цю тему. Щира вдячність тим, хто працював і працює над нею — українським і закордонним дослідникам. Однак ця література виходить мізерними накладами, а свідків, дітей війни, стає дедалі менше. Забуттю болюча тема не підлягає. Йдеться не стільки про вже задокументовані в архівах, музеях, у книгах факти, як про збереження, фіксацію спогадів людей про події, очевидцями яких вони були, їхніх родичів, близьких: хто рятувався, хто рятував. Сущих в Україні і за кордоном. Їхні розповіді стануть документами історії. У нинішньої влади є багато нагальних і гострих проблем, казна порожня. Тож розраховувати треба лише на власні можливості, на добровільних помічників як співавторів майбутньої книги. Назва її, вочевидь, буде така: “Забутий Голодомор. Забуте милосердя. 1946—1947 рр.”. У папку з цим заголовком уже лягли перші матеріали. Ідеться не лише про західний регіон. Дуже потрібні спогади людей із найбільш постраждалих областей Півдня, Сходу, Центру України. Реалізовувати такий масштабний задум обмеженими силами неможливо. Тому зі щирим і уклінним проханням звертаюся насамперед до свідків (а це переважно діти війни), їхніх родичів, близьких, до своїх колег-журналістів, письменників, краєзнавців, до працівників освіти, архівів, культури, істориків, депутатів усіх рівнів, викладачів і студентів вишів, власне всіх небайдужих до історії свого краю, родоводу, України. Так, наприклад, створювали народну книгу-меморіал, книгу-будителя “33-й. Голодомор” у 1990 році Лідія Коваленко і Володимир Маняк, фундаментальні видання “Чорна книга України” (упорядник Федір Зубанич), двотомник “Пам’ять народу: геноцид в Україні голодом 1932—1933 років. Свідчення” Асоціація дослідників голодоморів в Україні, Фундація українського геноциду, Інститут історії України НАНУ. Упорядники Олександра Веселова, Олександр Нікілєв та інші. Це можуть бути і нові, невідомі свідчення, розповіді, записи, і вже оприлюднені у друкованих, електронних, проводових ЗМІ, всеукраїнській, регіональній, галузевій, районній періодиці. Авторство кожного, джерело буде збережене. Робоча група чекає на Ваші матеріали і наперед вдячна за допомогу у суспільно важливій справі. Електронна адреса: [контакт приховано] або ([контакт приховано]) Поштова адреса: 43005 м. Луцьк-5 а/с 29

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин