Погляд · “Автор “Кобзаря” розділив світ на тих, хто сповідував цивілізовані загальнолюдські духовні цінності, й тих, хто відкрито ігнорував їх”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
«І мертвим, і живим, і ненарожденним…»
Слово Просвіти, №20 за 2014 рік
Тільки Тарас Шевченко міг сказати ці слова… Тільки він міг (і мав право!) так звернутися до українців… Тим
то нині — у рік 200
літнього ювілею Великого Поета
Художника, коли переживаємо найскладніший період в утвердженні відроджуваної вітчизняної Незалежності, все ним написане прочитується й розуміється глибше; все з ним пов’язане, бачиться у новому світлі. Україна, безумовно, продовжить свій історичний шлях до Європи. Саме тому думаймо про майбутнє, осмислюймо вчорашнє й сьогоднішнє й робімо рішучі висновки щодо міфів про особливе “братерство” з північним сусідом. Тепер, коли вся міжнародна демократична співдружність демонструє підтримку Україні й засуджує московського загарбника, певним віддзеркаленням нинішніх подій бачаться сторінки хроніки утвердження немеркнучого у віках образу Т. Шевченка і його Слова (українського слова) у світі.
Віталій АБЛІЦОВ
Пам’ятник Тарасові Шевченку у Вашингтоні, а Юрієві (Джорджу) Вашингтону в Києві Дослідники-шевченкознавці нараховують 1384 пам’ятники Т. Шевченку, встановлені на нашій планеті (1256 — в Україні, 128 — у 35 зарубіжних країнах). Ніхто з діячів культури світу не може змагатися з автором “Кобзаря”. Усі монументи, бюсти, стели споруджені як символи визнання унікального таланту й волелюбства видатного українця. Історія спорудження пам’ятників Т. Шевченку в столиці США та СРСР і пізнавальна, й повчальна в літописові всепланетного вшанування Поета-Художника, тому є потреба повернутися у літні дні 1964 року. Світ у той період переживав відносне заспокоєння, крихку рівновагу в напруженій атмосфері “холодної війни” — ідеологічного протистояння двох світових ядерних супердержав — союзників-переможців у ІІ Світовій війні. У жовтні 1962 року ексцентричний лжедемократ і псевдоліберал Микита Хрущов, котрий прийняв естафету управління комуністичною імперією від кремлівського кривавого диктатора Сталіна, вирішив загострити американо-радянське суперництво, таємно розмістивши на території Куби (острові на відстані близько 100 кілометрів від кордонів США) радянські ракети. Лише завдяки витримці й розумінню, що третя світова війна може стати останньою на планеті Земля, Президент США Дж. Кеннеді знайшов компромісне рішення для уникнення трагедії — ракети спішно повернули в СРСР. Світ зітхнув полегшено. Зрозуміло, що мілітарне й ідеологічне протистояння — речі незрівнянні. Але події червня 1964 року у Вашингтоні та Москві з не менш прискіпливою увагою сприймала світова громадськість. Міжнародна спільнота була вражена масштабами антиамериканської кампанії, розв’язаної Москвою з приводу відкриття в заокеанській столиці пам’ятника Тарасові Шевченкові на честь 150-х роковин великого Поета- Художника. Так автор “Кобзаря” розділив світ на тих, хто сповідував цивілізовані загальнолюдські духовні цінності, й тих, хто відкрито ігнорував їх, живучи отруйними спогадами про імперське минуле (програвши в економічному змаганні з вільним світом, привівши СРСР до повного банкрутства, кремлівські лідери призвели до
Пам’ятник Т. Шевченку у Вашингтоні представників, а також сенат. Рішення (як відповідний закон) підписав президент Д. Ейзенгауер. Кошти на пам’ятник зібрала американська еміграційна громада. У липні 1962 року ініціатори одержали 17 проектів майбутнього монумента, які повинне було розглянути авторитетне журі, у складі якого були художник А. Андрусів, письменник У. Самчук, американські митці — очільники творчих спілок і представники університетських кіл. Журі, що зібралося в Українському Інституті Америки, визначило володаря першої премії конкурсу скульптора Л. Молодожанина (нагорода 1500 доларів). Друга премія дісталася А. Дарагану (1000 доларів) — автору пам’ятника Т. Шевченку у Вінніпезі (Канада). Обрали місце спорудження пам’ятника в престижному районі американської столиці, де розташовані кілька посольств. Ентузіастів, які докладали зусиль, щоб мрія мільйонів зарубіжних українців здійснилася, вітав листом тодішній Президент США Дж. Кеннеді. Спорудження монумента розпочалося з вірою, що прийде час ів Києві постане пам’ятник Дж. Вашингтону (на жаль, цього не сталося, хоча від дня відродження Української Незалежності минуло понад двадцять років).
Пам’ятник у Вінніпезі
Реакція Кремля була блискавичною, але приреченою на поразку Американські події викликали ажіотаж у московській партійній верхівці. Згадалася історія з виданням у Києві (зрозуміло, під суворим контролем Москви) першої української енциклопедії “УРЕ”, що була відповіддю на вихід у світ “Енциклопедії українознавства” (проект здійснено європейським Науковим товариством імені Т. Шевченка у Сарселі неподалік Парижа). Перший том “ЕУ” вийшов 1949 року (весь проект — три томи загальної частини і 10 томів — словникової). Томи “УРЕ” почали з’являтися лише через десять років. Тоді СРСР уже очолював М. Хрущов. Навіть після карибської кризи він залишився затятим прихильником змагання між капіталістичною й соціалістичною політичними системами, закликав будь-що “догнати й перегнати Америку”, за що одержав визначення в історії як волюнтарист (прихильник ідеї реалізації програм не згідно з логікою об’єктивних законів поступу суспільства, а суб’єктивними рішеннями окремих осіб). Таким чином Тарас Шевченко і його творчість стали об’єктом пильної уваги лідерів двох супердержав та їхнього оточення.
Офіційна Москва, як могла, намагалася вплинути на перебіг вашингтонських подій. Насамперед була ініційована жорстка інформаційна війна між Москвою та Вашингтоном (точніше, між кремлівськими ідеологами й очільниками американської української діаспори). Не зі своєї волі учасниками тієї жабомишодралівки стали відомі представники вітчизняної творчої та наукової еліти. 29 листопада 1963 року в “Літературній Україні” опублікували “Слово до українців, до української громади в США, до Комітету пам’ятника Т. Г. Шевченку”. 34 підписанти адресували за океан лист-протест, яким застерігали і діаспору, й офіційних осіб США від спроб використовувати ім’я Шевченка з політичною метою (прізвища підписантів не перераховуємо, бо, як виявилось пізніше, більшість із них дізналися про лист з офіційної преси; про їхню згоду на участь у брудній кампанії ніхто не запитував — усе вирішував київський ЦК КПУ). Хіба що можна зробити один виняток. І то тільки тому, що В. Коротич (саме про нього йдеться) своїх ідеологічних уподобань не змінив: ще не так давно був активним прихильником й захисником минулої грабіжницької влади, більше того, був особистим пропагандистом її лідера-рецидивіста на телебаченні та в ЗМІ. Взагалі-то, якщо бути точним, то українофобська, анти-шевченківська інформаційна війна Кремля не стихала ніколи. Автора “Кобзаря” прагнули зробити “своїм” усі. Зі спогадів відомо, що М. Хрущов говорив так: “Пушкин — это хорошо, но это помещик, а Шевченко — это мужик, крепостной”. Щодо подій, про які йдеться, то в лютому 1961 року газета “Свобода” (заснована українською діаспорою ще 1893 року) розповідала своїм читачам про активізацію брудної кампанії щодо рішення про спорудження пам’ятника Т. Шевченкові. Московська газета “Советская культура” надала свої сторінки літературознавцеві М. Пархоменку (у 2-томному “Шевченківському словникові” представлений як шевченкознавець (?!) і той виступив зі статтею “Тарас Шевченко і поборники холодної війни” (24.12.1960). Фальшиву поробку передрукувала київська “Радянська культура” 29.12.1960 року. Продовжила тему “Літературна газета”, де попереднього автора підтримав кандидат наук О. Мазуркевич (теж представлений у 2-томному “Шевченківському словникові” як академік-шевченкознавець (?!).
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
