Сторінка · с. 14сторінка оригіналу ↗
Оригінал українською · переклад оновлюється
«Прощай, убогий Кос-Арале…»
Слово Просвіти, №20 за 2014 рік
Олег ГАВРИЛЕВИЧ, головний редактор Всеукраїнського літературно-мистецького проекту “ФРАМ”, м. Дубно Рівненської обл.
— Гай-гай, де — село Мирогоща, де Ви мешкаєте, й Дубно, де працюєте, а де — колишнє Аральське море… Чого Вас несподівано занесло аж у ту пустелю азіатську? — Якби не працював перед цим із оригіналами Тарасових творів у Києві, якби не пропадав в архівах тодішнього Ленінграда, а нині Санкт-Петербурга, якби не вивчав інших поважних фондосховищ, то, може, й не літав би туди… …Близько трьох десятиліть тому мав цікаве творче відрядження в Азію. Принагідно вирішив, повертаючись із тувинського Кизила, через хакаський Абакан, через ядерний полігон біля Семипалатинська до Алма-Ати і Москви, попутно побувати й на космодромі Байконур, і на Кос-Аралі. Позаяк архіви архівами, а віч-на-віч, безумовно, набагато достовірніше. Потягом зі столиці Казахстану доїхав до Аральська — глухого райцентру Кзил-Ординської області. Аби поставити у відрядженні печатку, змушений був провідати тамтешнє керівництво. Ніколи не забуду, як перший комуністичний секретар підвів мене до кількох географічних мап на стіні службового кабінету: “Дивіться, шановний Миколо Івановичу… Увляєте, ми — єдина адміністративно-територіальна одиниця в світі, площа якої щорічно збільшується на кілька десятків квадратних кілометрів…”. Я, незрозуміло-зніяковіло знизавши плечима, кинув: “Що маєте на увазі, невже окуповуєте сусідів?”. Він — промовчав, а згодом: “То, кажете, Вам треба на Кос-Арал, на Аральське море?..”. — “Якщо можна…”. — “Для Вас, як виняток, затримаю літак…”. Перетелефонував куди треба. А перед цим — ще раз гордо похвалився: “Бачите, це — наш район. Аральський, куди входять і частина моря, і його острови, і його береги…”. Я вжахнувся! Деталі-подробиці стали зрозумілими, коли сів у такий собі звичайнісінький поштовий “кукурузник”… — Тож куди попрямували? — На колишній острів, увіковічений у художніх альбомах і захалявних солдатсько-матроських книжечках Тарасом Шевченком рівно 165 років тому: “Прощай, убогий Кос-Арале. // Нудьгу заклятую мою // Ти розважав-таки два літа. // Спасибі, друже…”. Приліг я на мішки цупкі, де газети й журнали для кочуючих казахських аулів. Дивлюся в ілюмінатор. Виймаю зі спортивної дорожньої сумки географічну мапу. Летимо. Бачу (висота приблизно 300- 400 метрів) — співпадає, морська затока якась, потім неждано — вже ген-ген унизу верблюди горбаті бродять, води ніякої… А повинна бути!.. Я — давай грюкати в кабіну пілотів: куди мене везете? Грішним ділом подумав, що, може, викрали цю “аннушку”… Заспокоїли: все нормально… Вижбурнули серед каракумської пустелі оті цупкі темно-коричневі мішки. Застерегли: якщо не впораюсь із журналістсько-письменницьким завданням за 4—5 годин, то наступний авіарейс сюди прибуде аж через тиждень-півтора… — Не лячно стало? В пустелі… — Сніги й піски. Січень. Мороз мінус чотирнадцять. Вітер пронизливий, до кісток. Аул, назва якого —
Каратерень, що у перекладі з казахської означає: Чорна Глибина, Чорне Дно… — Чому? — Мільйони років тому неподалік починалося Аральське море. Відразу ж біля берега — урвище 8—9 метрів завглибшки. Перед тим як відправитися в Азію, випадково зустрів у Києві в Спілці письменників України поета Станіслава Зінчука. “О, Миколо, якщо справді побуваєш там, то поклонися й Каратереню, й казахам тамтешнім, котрі порятували від смерті, бо, будучи рядовим солдатом радянським, колись бетонував злітні майданчики на Байконурі, й ось туди ми їздили купатися. Я тонув саме на місці впадіння річки Сир-Дар’ї в Арал, біля острова Кос-Арал”. Виявляється, при комуністичному безгосподарському “господарюванні” (вперше на планеті!) це споконвічне море знищили-змеліорували. І там, де тонув мій старший побратим по перу, я — спокійнісінько ходив, разом із верблюдами, пішки. Берегова лінія відійшла де-не-де більш як на сто кілометрів. А рівень води, по вертикалі, впав на кілька-
Тарас Шевченко. Місячна ніч на Кос-Аралі надцять метрів! А море ж це внутрішнє — мілководне, окрім деяких заглибин. Запитую: де школа?.. Ось і вона. Величенька. На подвір’ї — погруддя Кобзареве… Пройшовши перед цим кількома вуличками, зауважив: жодного дерева! Навіть саксаулів безлистих покручених — і тих нема. Хіба що стирчали безголово кількаметрові караганники будякоподібні. Незабутньою стала імпровізована зустріч із школяриками азіатськими. А коли подарував їм книжки Тараса Григоровича, кольорові репродукції його малюнків 1848—1849 років, на яких — їхні прапрапрапрадіди й прапрапрапрабабуні, то вже, вважайте, майже породичалися… Хтось зі шкільного керівництва кудись передзвонив, і прикотився всюдихід. Запросив мене до кабіни Марат Садиков, котрий ще десяток років тому як капітан риболовецького флоту плавав Аралом й неждано-негадано, не з власної вини, став безробітним. Задній борт — відчинений: стрибнув туди пес (як добряче теля!). “Нехай буде. Зброї — не беремо. А там, куди їдемо, є шакали…”. Через годинупівтори ми, подолавши круто схилі дюни й бархани, зупинилися… Марат Садиков каже: “Ось ми, Миколо, й приїхали. Перед тобою — дерево, яке посадив Тарас Шевченко…”. — Це та славнозвісна верба? — Та що Ви! Вербичку зі шпіцрутена, яким жорстоко карали рядових солдатів п’яні царські офіцери, поет виростив на березі іншого моря — Каспійського, де — також пустеля, але траплялися там і джерела. А Каракуми — це жах… Отож запитую двічі-тричі: а дерево де? Він — бачить, я — ні. “Та дивися ж!.. — узяв за правицю й тягне на вершину десятиметрову якоїсь дюни піщано-снігової. — Ось…”. Не бачу. “Цікав ти людина. Тирчать гілки — бачиш…”. Побачив. Справді, якісь гіллячки виглядають на маківці тамтого бархана, а з-поміж них визирає щось геть мені незнайоме. Ніби клубки колючого дроту. “А що то таке?..”. Казахської мови не знаю, він української — теж. На мигах, як сурдоперекладач, починає розтлумачувати: “Це… ну розумієш, перекотистеп…” — і крутить руками, показуючи, як воно котиться пустелею. “Ага, — думаю, — перекотиполе…”. Котилося, бігло, тікало світ за очі, аж поки на його піщаній дорозі не з’явилося дерево, посаджене в середині ХІХ століття нашим Геніальним Невольником, та й прошепотіло перекотиполеві: “Стій, безголове! Куди біжиш із ріднокраю?..”. Та й зловило, затримало. А я його — одне й друге — у свою сумку спортивну!.. Високе виросло дерево, але піски, прикочувавши хтозна-звідки, накрили майже повністю… — Привезли в Україну перекотиполе? — Привіз. Одне подарував у Дубнах поетові й художникові Миколі Тимчаку. А друге — досі вдома в Мирогощі, на книжковій полиці. Ніколи не забуду, як добирався опісля кілька діб до Москви, до Києва, до Здолбунова, як перепитували здивовані попутники: що ото везете? Казав: зілля цілюще, помічне дуже, від безпам’ятства ліки ультрадефіцитні, від безбатьківщиння. Щоби ніхто й ніколи з нас, не дай Боже, не став перекотиполем…
Уже кілька десятиліть дубенський письменник Микола Пшеничний займається дослідженням долі й творчості Великого Кобзаря. Публікувався в журналі “Україна”, газеті “Літературна Україна”, у “Слові Просвіти”, в наукових збірниках, книжках, альманахах. Тож які шляхи-дороги привели його колись на Кос-Арал, де Тарас Шевченко провів дві зими, провеснував—пролітував—проосінив теж трохи. Отож про це і розмовляємо сьогодні.
«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF у Вікісховищі ↗
