Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гаряча тема · “Можливо, імперські доктрини, так хижо оприявлені сьогодні окупацією Криму, запустили свої щупальця у Шевченків музей”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

«Перезавантаження» Шевченка

Слово Просвіти, №20 за 2014 рік

Реноме будь якого музею — його експозиція. Саме експозиція представляє музейну колекцію (фонди), сформовану відповідно до профілю музею. За типом музейних експозицій, експозиція Національного музею Тараса Шевченка належить до постійних (стаціонарних). Експозиції такого типу зорієнтовані на музейну колекцію (тезаурус) і репрезентують стандарт надійних знань (Фрідріх Вайдахер “Загальна музеологія”, 2005). Наталя КЛИМЕНКО “Один сліпий, другий глухий, А третій горбатий…” Тарас Шевченко У нашому випадку це експонати, що стосуються життя і творчої спадщини поета й художника. Саме це і визначило профіль Музею (як записано в Статуті — літературно-художній). І представлення його, Тараса Шевченка, життєвого і творчого шляху є головним завданням експозиції. А оскільки у Шевченка і поетичний, і малярський хист розвивався одночасно, то представлення всього його доробку на тлі біографії дає можливість показати цілісну творчу особистість. Нерідко поетична і малярська лінії перетиналися — поема і полотно “Катерина”, картина і поема “Гамалія”, поема і сепія “Невольник”, начерки на полях поеми “Мар’яна-черниця”… Список довгий. Одні і ті ж теми, сюжети, персонажі, краєвиди знаходили відображення в літературних і малярських творах майже до останніх днів та були тісно пов’язані з конкретними сторінками біографії. Саме на цих засадах базується Шевченків музей: хронологічно-тематичний принцип дає можливість показати, як події життя впливали на творчість, як творчість змінювала життя Шевченка. Адже місія музею — показати особистість, яка змінила історію. Створити нову, повноцінну, сучасну, високомистецьку експозицію без знання, врахування, розуміння основ академічної експозиції, як свідчить практика, неможливо. Бачимо це на прикладі трансформованої експозиції Національного музею Тараса Шевченка. Генеральний директор Д. В. Стус у березні 2012 року (часопис “Музейний простір”, № 3, с. 16) заявив про необхідність трансформації музею — в Шевченківський Дім, в якому “вивчення та відтворення історичної епохи, в якій жив і творив митець, всебічне вивчення особистості митця дасть можливість побудувати центр розвитку сучасної культури України навколо постаті Шевченка як найбільшого морального авторитета для всіх мешканців України”. Тобто Національний музей Тараса Шевченка, за задумом Д. Стуса(?), трансформується у центр розвитку сучасної культури України. Стартом такої “трансформації” музею стала ліквідація в грудні 2012 року залу, що завершував експозицію, і був присвячений світовій славі Шевченка. Пізніше зняли мозаїку Миколи Стороженка “Шевченко-пророк”. Наступним кроком, 04. 03. 2013 року, перед днем народження Шевченка, стала ліквідація першого залу експозиції, головною темою якого було саме народження Поета. У першому (!) залі організували виставку з демонстрацією карикатурного образу Шевченка, що викликало численні нарікання й появу ущипливих публікацій у пресі. Таким чином, руйнація спочатку “вінця” експозиції — залу слави, а потім і її “першої підвалини” — залу народження, призвела до того, що експозиція повисла у повітрі. Знеславлена та обезглавлена, її в липні 2013 року спустили у фондосховище. Одразу ж у дворі почали рити котлован, а далі — замуровувати двері й вікна і пробивати нові отвори в стінах палацу з охоронною табличкою на фасаді. На запити народних депутатів щодо руйнування пам’ятки та експозиції дирекція відповіла (сайт музею, 17.08.2013 року), що ніякої загрози будівлі головного корпусу — палацу Терещенка — не існує, а щодо експозиції, то “науково-методична рада працює водночас над проектом нової експозиції з робочою назвою “Шевченко: Божественне покликання”. Проект майбутньої експозиції справді через два місяці був представлений на музейному сайті. Він одразу викликав критику на шпальтах газет і дискусію на самому сайті музею, та це ні до чого не призвело. 08.11.2013 року відбулося громадське обговорення експозиційного проекту за участю голови Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності В. Кириленка, народних депутатів О. Бригинця, М. Матіос, екс-міністра культури І. Ліхового, голови “Просвіти” П. Мовчана, культуролога, члена головної ради Товариства охорони пам’яток М. Біляшівського, професора Ю. Коваліва, народного художника А. Гайдамаки, відомих музейників міста Києва, письменників і журналістів. Учасники обговорення висловили стурбованість із приводу “відсутності системної роботи при підготовці музею до ювілею Тараса Шевченка, наявними порушеннями пам’яткоохоронного законодавства, схильністю адміністрації до кулуарного прийняття рішень та відвертого ігнорування усталеного образу українського Генія, до невиправданих експериментувань”. За підсумками громадського обговорення члени Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності ухвалили відповідне рішення — рекомендувати Національному музею Тараса Шевченка: 1. Врахувати зауваження і пропозиції, висловлені учасниками обговорення. 2. Оприлюднити список авторів проекту для інформування громадськості. 3. Забезпечити для громадськості та ЗМІ відкритість формування оновленої експозиції музею. 4. Відмовитися від практики проведення заходів і виставок, які не мають жодного стосунку до Тараса Шевченка. 5. Забезпечити дотримання в роботі музею пріоритету української мови. 6. Концептуально дотримуватися в усій музейній експозиції принципу цілісності відтворення особистості Шевченка. 7. Вписати тематику Кирило- Мефодіївського братства в контекст життя і творчості Тараса Шевченка. 8. Переглянути рішення щодо головного входу музею. Жодну з рекомендацій Комітету Національний музей Тараса Шевченка не врахував. Як і критичні зауваги на шпальтах газет “Слово Просвіти”, “Літературна Україна”, “День”, “Голос України”, “Україна молода” та інших. Знайшли інший шлях — звернутися зі скаргою до найбільшого в Україні знавця музейної справи В. Януковича: “…представники “української громадськості” (саме так, у лапках — Н. К.) за підтримки голови Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності В’ячеслава Кириленка, збурюють суспільство та оприлюднюють у пресі неправдиві факти про ремонтно-реставраційні роботи та нову експозицію музею”. Не встиг Віктор Федорович втрутитися. Ні вольовим рішенням, ні вольовим чином (теж траплялося, знаємо). Але від цього не легше. Сьогодні вже не треба оприлюднювати “неправдиві” факти про ремонтно-реставраційні роботи — вандалізм звершено, його вже можна обзирати живцем, загально і в деталях: 1. Головний вхід до палацу замуровано. 2. Історичну прибудову зруйновано. 3. На місці садка внутрішнього двору (в рекреаційній зоні), впритул і врівень із палацом “врубався” металево-скляний монстр, що перекрив собою сам двір, більшу частину пам’ятки та флігеля. 4. Замуровано вхід до палацу збоку двору і прорубано дверний отвір у стіні пам’ятки. 5. Замуровано низку вікон першого і другого поверхів. 6. Знищено альфрейний розпис першого залу. 7. Прорубано прохід у стіні залу № 2. 8. 3-й зал перекрито і анфіладний маршрут по палацу ліквідовано. 9. Зал № 15 перегороджено стіною, в якій прорубано двері для створення… комори електриків! А 9 березня 2014 р. “трансформована” експозиція постала у завершеному вигляді. Зайшовши до музею, звісно, з “чорного” входу — парадний замурований і затулений статуєю Тараса Шевченка, котру музейники зсередини виселили на вулицю. До неї, до Шевченка, раніше гість піднімався, пройшовши з дверей через розкішний вестибюль. Це було урочисте сходження до Поета. Тепер доводиться якось від тих, “задніх”, наче для челяді, дверей кривуляти. Яке вже тут сходження! Але — про трансформовану експозицію. Осучаснену. Щось тут, правда, негаразд із “чистотою жанру”. Осучаснена — мало б значити: засадничо та сама, але доповнена, можливо, новою експонатурою, оснащена найсучаснішими відео, навігаційними та ін. засобами… Та ні, якраз навпаки — маємо цілком новий “продукт”. Ось як оцінила таке осучаснення Оксана Забужко: “Відбулася радикальна зміна всієї концепції Музею… без розуміння, що йдеться… про загальнонаціональне надбання, ба, більше — про символічне, культурне обличчя країни, що в нього будь&яке концептуальне втручання можливе лише після тривалої й копіткої підготовчої роботи в умовах абсолютної прозорости й досягнутого суспільного консенсусу. Інакше як скандальним такий підхід не назвеш”. Ще восени 2013 року ознайомлення з анонімним “Тематико-експозиційним планом (ТЕП) осучасненої експозиції Національного музею Тараса Шевченка: “Тарас Шевченко: Божественне покликання”, викликало низку питань. Перше — чому документ анонімний? Плутані пояснення, що-то продукт творчості науково-методичної ради, мають, м’яко кажучи, дивний вигляд. Одне, що ця рада не якась нетривка чи законспірована структура, до неї входить певне число конкретних людей, а потім — зрозуміло, що не всі члени ради можуть працювати над таким проектом (потрібен відповідний досвід). Друге питання стосувалося першого залу, зокрема заявленої тези: “Перший зал, яким відкривається оновлена експозиція, представляє історичний контекст, ті передумови, що сприяли появі Людини із Божественним покликанням…” (ТЕП, с.1). І тут пригадується висловлене Д. В. Стусом “одкровення”: “Ми звикли повторювати, що Шевченко — великий. Але, коли ти це кажеш школярам, мусиш пояснити, як саме великий? Тут важливо поставити Шевченка в історичний контекст. Адже коли він (Шевченко чи контекст? — Н. К.) з’явився — у нас ще не було абетки! Це вже контекст. Діти повинні це зрозуміти й побачити. В інформаційному суспільстві дуже важливо, як інформація “запакована” (так! — Н. К.), який у неї формат подачі”. (“Голос України”, 22.11.2013 р.). Але коли, переступивши поріг першого залу, на тому місці, де була кобза, зустрічаєш погляд Катерини II (а саме її портрет зустрічає відвідувача на чільній стіні), голову свердлить невідступне: “Що ж це за передумови “історичного контексту”, через які ця ліквідаторка України “сприяла” “появі Людини із Божественним покликанням?”. Можливо, це Укази про ліквідацію спочатку гетьманства (1764 рік), потім Запорізької Січі (1775 рік), а потім “Тая цариця — лютий ворог України, голодна вовчиця” (“Великий льох”), закріпачивши Україну, “доконала вдову-сиротину” (“Сон”)? Анекдотичне “Не встанемо, мамо!” враз стає промовистим месиджем, стратегічним заспівом до всієї експозиції. У тому-таки листі-скарзі до В. Януковича заявляли: “Тому до 200-річчя необхідно створити нову експозицію, в якій буде представлено увесь творчий здобуток митця без ідеологічного нашарування минулого”. Щодо минулого — не знати. А з усіма цими катеринами, миколами, дубельтами в експозиції дуже відчутне “нашарування” позаминулого і теперішнього, тобто вже не радянського, а російського, імперського. Бракує лише Путіна, якого — мав рацію, очевидно, художник Анатолій Гайдамака в інтерв’ю Київському радіо — з нетерпінням чекали в музеї 9 березня. Можливо, імперські доктрини, так хижо оприявлені сьогодні окупацією Криму, запустили свої щупальця у Шевченків музей? І Шевченкове “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє”, що донедавна розгорталося як захоплююча і драматична історія українського генія і пророка через нерозривну сув’язь поезії і малярства, стало у рік святкування 200-річного ювілею не актуальним? І хтось на власний розсуд став перекроювати Шевченків життєпис? А домінанта експозиції під назвою знаменитого Шевченкового триптиха, що представляла музейними засобами життя (“Доля”), творчість (“Муза”), суспільно-мистецький резонанс (“Слава”), і була ключем та образним кодом для розуміння концепції, виявилася недоречною на “этом празднике”, і її у рік ювілейний задами, як писав Тарас, “винесли на смітничок Миколи”? І вже відвідувачам не до пафосно заявленої, але представленої у копіях теми “Terrа Cossacco- rum” — копії портретів Мазепи, Хмельницького, Гонти, Залізняка, що підвішені під самою стелею. А “Світ на залізних стовпах” (так називається тема про дитинство Шевченка 1814—1829) — взагалі “заблуканий світ”. Губиться у куті залу, у скляному кубові метрична книга (!), наче то пересічний, а не унікальний експонат, що завжди був у центрі залу, зосереджуючи на собі увагу відвідувачів. Прочитавши в концепції, що в першій частині експозиції “Тарас Шевченко: Божественне покликання” відвідувачеві буде явлене “усвідомлення непереборного Продовження на стор. 4

с. 4 · сторінка оригіналу ↗

Закінчення. Початок на стор. 3 покликання бути поетом”, до того ж “з домінуючим висвітленням поетичної творчості: традиції — новаторство, європейський культурний, зокрема, літературний контекст; значення поетичного Шевченкового генія”, приступаю до ретельнішого огляду експозиції. Перша зала результату не дала. Тексту, який прямо свідчить про витоки Шевченкової поезії, в залі вже немає: Бувало, в неділю, закривши мінею, Батько діда просить, щоб той розказав Про Коліївщину, як колись бувало. (“Гайдамаки”) Посеред залу № 2, на верхній поличці одного з чотирьох, стулених докупи, вертикальних скляних паралелепіпедів, знаходжу баладу “Причинна” (альманах “Ластівка”, 1841). Обійшовши це скляне громаддя, у четвертому знаходжу ще й “Гайдамаки” (1841), “Чигиринський Кобзар” і “Гайдамаки” (1844) та “Гамалію” (1844). Книги лежать як пересічні експонати. А де ж знаменитий “Кобзар” 1840 року? За твердженням невідомого автора концепції, “домінанти експозиційних залів… розроблені таким чином, щоб якнайглибше представити доробок Шевченка поета і художника”. Оскільки перша частина експозиції — це більше про поета, то логічно, що домінантою цього залу має бути Поет. Має бути! Але не є! Раптом, як із-під наперстка, з’являється заявлена у ТЕПі тема “Крепостной Петербург” — із портретами викуплених кріпаків та оголошенням про ціни виставлених на продаж людей. Покрутившись біля скляних кубів, у правому куті залу помічаю ще один куб. Підходжу. Скромно на поличці лежить “Кобзар” 1840 року. Отой, знаменитий, у якому прозвучала жорстка пересторога імперії: Смійся, лютий враже! Та не дуже, бо все гине — Слава не поляже. (“До Основ’яненка”) Цих слів у експозиції вже теж немає. Є нечитабельна копія автографа “Думка” (“Тяжко-важко в світі жити”). Оце і вся хвацько заявлена підтема: “Кобзар” Тараса Шевченка: українська версія романтизму” (ТЕП, ст. 23). Ось такий “романтизм”. Ось такі “домінанти”. Ось такий “контекст”. Це що — музей у такий експозиційний спосіб продукує свою “версію” концептуального осучасненого літературознавства? І саме тому відсікає золотий фонд музейної колекції — оригінали портретів українських класиків? Часописи XIX ст., де вміщено рецензії на “Кобзар” — “Маяк”, “Литературная газета”, “Сын отечества”, “Отечественные записки”? Ба, ні, на дні цього скло-куба, тобто нижче плінтуса, лежать “Енеїда” І. Котляревського, “Козир-дівка” та “Шельменкоденщик” Г. Квітки-Основ’яненка. Це і весь “Літературний процес першої половини XIX століття в Україні” (ТЕП, ст. 23—24). Ліворуч від “літпроцесу” у скляному “обладунку” помічаю на стіні “Автопортрет” 26-літнього “представника петербурзької богеми”. Дивно лиш, чому поціновувачі богеми затисли його у кут, на периферію, ближче до зачинених дверей? Зачепившись оком за чашки, блюдця, таці, скриньки, ножики, копії портретів викуплених кріпаків, газетні оголошення про ціни на “продажных людей”, не можу збагнути, чому все це навалене у Шевченковому музеї, як у базарній ятці. Чому тут є місце темі “крепостной Петербург” із її копіями, а немає місця олійним портретам класиків української літератури (Сковорода, Котляревський, Квітка-Основ’яненко, Гулак-Артемовський)? Нема місця темі “Шевченко і театр”, куточкові учня Академії, картинам художників — учнів Брюллова: Лавров, Борисполець, Сошенко, Башилов. “Ми хочемо показати експозицію, яка б розповідала, що вроджений дар Шевченка-рисувальника виявився ще до навчання в Петербурзькій Академії мистецтв”, — заявляла заступник директора музею Т. Чуйко (газета “День”, № 183, 10.11.2013 року). Інформація для роздумів: в екс& позиції 2006—2013 років маляр& ський хист Шевченка ще до всту& пу в Академію мистецтв був пред& ставлений 13-ма роботами — це були портрети, історичні компо& зиції (Рим, Греція, Україна), біб& лійні сюжети. Сьогодні ж — лише дві! Що завадило втілити вище& зазначений намір? Може, невиправдане “ущільнення” Шевчен& ка? — У 72 кв. м (зал № 2) впиха& ють чотирнадцять років (1829— 1843) Шевченкового життя! Спосіб і рівень представлення життя і творчості Шевченка, застосований і реалізований в залі № 2, є типовим для всієї експозиції. Розчленування творчості на Шевченка-поета і Шевченка-художника виявилося не під силу. Не розчленовується він! — “Я добре знав, що живопис — моя майбутня професія, мій хліб насущний, та замість того, щоб вивчати її глибокі таїнства, та ще й під проводом такого вчителя, яким був безсмертний Брюллов, я компонував вірші” (“Щоденник”, 01.07.1857 року). Бо ж “…знать, од Бога і голос той і ті слова…” — святий дар, якому гріх опиратися. Але ж і заявляв: “Живопис — моя професія”. Переживав справжню муку від заборони малювати, не меншу, ніж од неможливості писати. Як розділити Шевченкові акварелі, “напівлегітимно” створені в засланні, і таки потай записані в захалявну книжку вірші!? Щодо цитованих у назві експозиції слів “божественне покликання”, то цей вислів, як відомо, стосується місії гравера. Панове, читайте Шевченка уважно і відповідально! Із вісімдесяти експонатів у залі № 2 Шевченко представлений дванадцятьма малярськими роботами, а “домінуюче висвітлення поетичної творчості” звелося до трьох коротких уривків із “Причинної”, “До Основ’яненка”, “Тяжко-важко”. Словом, далі заяв про пріоритетну подачу Шевченка-поета справа не просунулася. Замакітрюючи відвідувачам голови, осучаснювачі вміщують у одному залі те, що було у чотирьох. У результаті такої “спецоперації” осучаснювачі пропонують свою “версію Шевченка” — не Поета, що змінив свідомість свого народу, а поета, що створив “українську версію романтизму” (ТЕП, ст. 23). А марудне здроблення структури на теми, підтеми, розділи — це спосіб поховати ті теми назавжди. Насамперед при реалізації задекларованого. Наприклад, зазначена в ТЕПі підтема: “Просто Овідієво претворення (так у тексті — Н. К.) (Шевченко Т. “Художник”). Академія мистецтв. Перебування в товаристві Брюллова. Розділ “Брюллов — еталон “божественного мистецтва”; Незабутні лекції-імпровізації Брюллова. Найбільша школа — Ермітаж” — в експозиції представлений аж… двома експонатами, що стосуються К. Брюллова (літографією з його автопортрета 1848 року, що висить на стіні, та гравюрою “Останній день Помпеї”, що лежить на дні скляного куба в зовсім іншому місці). Відвідувача ошукано. Він “Овідієвих претворень”, незабутніх лекцій-імпровізацій і власне “божественного мистецтва” вкупі з “найбільшою школою — Ермітаж” — у експозиції не бачить. І взагалі, багатослів’я ТЕПу — не більше ніж слова, написані на папері. Експонати, що розкривали б написане, в експозиції відсутні. До всього ще додаються “архітектурні забави” пані Лариси Скорик, автора проекту начебто реставрації, а фактично незаконної перебудови будинку. Замурували одне з трьох вікон другого залу. Прорубали в стіні прохід, збочуючи таким чином позальний маршрут — прощай, знаменита анфіладо палацу Терещенків!.. Спантеличений відвідувач починає блукати туди-сюди й поворітьма, проходячи вже оглянуте, гублячись у тематиці, в хронології, екскурсійні групи стикаються одна навстріч другій… Це-таки справді щось нове в музейній практиці! Коли втрапляєш, за теперішньою нумерацією, в зал № 3 — розумієш, що роздивлятися особливо й нічого. Невеличкі за роз-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин