Національна гідність · “Це вже стара, як світ, істина: нема пророків у своїй вітчизні”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Очікування сонця
Слово Просвіти, №20 за 2017 рік
Роман ГОРАК, м. Львів
“Ідіть, ідіть і подивіться, як лежить найбільший поет галицької України, такий бідний, як і цілий ваш народ! Ідіть, ідіть і запам’ятайте до кінця свого життя обличчя цього великого чоловіка… Ви не гідні були мати його між собою, коли не вміли краще подбати про нього за життя і по смерті”. Ці слова відомого в польській літературі літературознавця Генріха Бігеляйзена, що свого часу намовив Івана Франка написати до “Образків галицьких” передмову, яка опісля дістала назву “Дещо про себе самого” і викликала гірке непорозуміння серед української суспільності, варто нагадати саме сьогодні не тільки тому, що вони були сказані рівно 101 рік тому, а ще й тому, що це була перша відома нам реакція на смерть Івана Франка. Ще по львівських мурах не були розклеєні жалібні клепсидри в чорних рямцях, які сповіщали про кончину Івана Франка, не надрукувала повідомлення про цю подію й преса, а Генріх Бігеляйзен, університетський товариш Івана Франка, був одним із перших, хто дізнався про його смерть і відразу прийшов до покійника. Те, що побачив, вразило його до глибини душі й викликало ті слова, які сказав учням Академічної гімназії — єдиного середнього українського навчального закладу у Львові, з якого для української культури рекрутувались її творці, і де працював. Перед ним на соломі на ліжку, прикрите рваним рядном, лежало тіло покійника, а в ногах навколішки стояли двоє січових стрільців, які випадково зайшли провідати того, кого називали своїм духовним батьком. Не було одежі, в чому хоронити. По місту бігали жінки, щоб купити бодай якусь одежину, аби поховати небіжчика… Кому-кому, а Генріху Бігеляйзену було відомо, як повелися з тим, кого опісля назвуть Мойсеєм нації, коли у перші дні війни на станції у Ворохті він хотів сісти на поїзд до Львова, аби бодай заспокоїти дружину, яка була в розпуці за синами, що пішли на війну. Не мав грошей на поїзд, а юрба, яка знала, хто такий Франко (бо це були ті, хто необачно виїхав у гори напередодні війни на відпочинок, а тепер намагались дістатись додому), грубо відштохувала його, і він не міг сісти у поїзд із невеличким клунком. Серед них були на станції й ті, хто опісля напише спогади про своє знайомство з Іваном Франком, але цей факт обійдуть мовчанкою. Знав Бігеляйзен і правду про його так звану втечу з притулку для січових стрільців, де, як запевняло його керівництво, за ним був ідеальний догляд, а про його втечу дізнались тільки за пару днів, приславши тамтешню санітарку довідатись, чи він удома. Хоч як прикро, але правду про це ми дізналися тільки нещодавно зі спогадів племінника Василя Франка, сина брата Захара, який був при письменнику і яку так довго не хотіли друкувати причетні до цього. “Те, що мало статись і на що так нетерпеливо від багатьох літ чекала українська суспільність, звершилось. Не стало Івана Франка, — напише в ті дні емігрант з Росії Гнат Хоткевич. — Не стало того, гадка про якого постійно тяжіла над громадянством і гримала кулаками до їхнього сумління”.
Згадаймо ще раз той день, повний символіки, яка аж б’є в очі через уже більше століття. День 28 травня 1916 року у Львові був похмурим, небо заволокли хмари і здавалось, ось-ось почнеться дощ. Він цілу ніч не спав. Чекав на сонце, як і на те, що йому хтось допоможе підвестися з ліжка. На ніч біля нього залишилася лишень якась милосердна стара жінка. Це все, що йому могли дати опікуни і суспільство. Зранку мав прийти хтось із молодших. Чекав на нього і на сонце. Обидвох не було. Ні синів, ні дочки, ні дружини. Хата видавалась пусткою. Холодно… Врешті хтось-таки з молодших прийшов. Відразу попросив, щоб його повели до вікон у вітальні, які виходили на південь. Сонця не було. Його знову повели до ліжка і просили хоч трохи заснути. Для чого спати? Невдовзі засне навіки, а поки… Йому радили, щоб не думав про таке. У відповідь тільки хитав головою. Знову попросив завести його подивитись, чи не видно сонця. Йому казали, що нема, і певно, не буде, то й не варто трудитись. Хотів пересвідчитись, що його справді таки нема. Його знову вели до вікон. Нема… Врешті сказав, що смерть не має терпеливості чекати, сонця немає, доведеться вмирати, не побачивши його. До останньої хвилини не тратив надії, що таки сонце вигляне. Тому просив не відводити себе до спальні, а залишити в покої. Смерть поспішала. Спочатку його поклали на обдертий цератовий диван. Скільки дорогих його серцю гостей тут сиділо, і ось тепер і він. Лежить. Уже востаннє. Йому стало важко дихати, а тому вирішили, що легше буде йому сидіти. Посадили в звичайне плетене крісло, яке планували виносити надвір, коли добре потепліє і садити в нього Івана Франка, закутавши в теплий шляфрок. З того сміявся сам Франко і не хотів уявляти себе в такому вигляді: “Я, селянський син, у шляфроку та ще в фотелі?! Щоби вмерти, вистачить крісла. Чи вмираючий мужик має фотель і шляфрок?” Ще тоді новий годинник, куплений господарем, коли той поселявся тут із сім’єю 1902 року, якраз розпочав вибивати четверту пополудні. Кімнату залило сонячне світло. Вже не бачив його. Відійшов. Годинник зупинили…
До 60 років бракувало рівно три місяці… Світило яскраво сонце, весело щебетали пташки, відцвітали яблуні перед хатою і білі пелюстки вітер жбурляв перехожим під ноги на тротуарі… Зі спальні винесли його металеве ліжко, на якому замість матрацу була житня солома, і на нього поклали небіжчика. Не було в що його одягти. Ні порядної сорочки, ні взуття, ні костюма. Було тільки те старе витерте убрання, в якому прийшов з Притулку для січових стрільців. Одні твердили, що кращого одягу й не мав, інші ж доводили, що одяг був, але хату Франків обікрали злодії і забрали останнє. …Він лежав посеред покою. Ще ніхто не приніс квітів, ніхто не запалив свічки. Лежав на соломі, прикритий старим подертим простирадлом, через яке виглядали босі ноги і голе тіло. Таким його побачив Генріх Бігеляйзен і такими були його слова відчаю, що вдарили по нашому національному сорому і сумлінню та б’ють досі. Через століття. На нас постійно буде тяжіти припечатане нашими предками тавро того, що ми вчинили з Франком. Можемо знайти мільйони виправдань, але факт залишається фактом і від пекучих слів Генріха Бігеляйзена нам нікуди дітись. Як нікуди дітись і з тією нерозкритою ганебною справою зникнення ювілейного дару у вигляді великої суми грошей, яка забезпечила б людську, принаймні неголодну старість Франка, а не ганебні похорони і захоронення в чужий гробівець і відтак довгі роки спорудження власного гробівця. І найголовніше: наша ганебна бездарність захистити його від осатанілої шовіністичної юрби, яка готова була розіп’яти його і перетворила його життя на пекло. Смерть Івана Франка нараз нагадала суспільності всю велич Івана Франка, і ніби впала полуда з очей, громадянство побачило його заслуги для України. “Бо довголітня недуга, — писалось водній брошурі про Івана Франка, — спричинила, що люде, не бачачи його в розцвіті таланту, не чуючи з його уст тих слів, які тоді лишали таке глибоке вражіннє у кождого, хто мав нагоду їх чути, незасипувані все новими й новими та вусе такими сильними творами його духа, починали забувати того Франка, який перейде
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
