7 “В нас війна не за землі, а за душі, і вся Україна — суцільне поле бою”. Авторська сторінка · с. 7сторінка оригіналу ↗
Видобування хрону
Слово Просвіти, №20 за 2017 рік
Вранці прокидаєшся і бачиш білі дерева, і думаєш, що то сніг. Нам, українцям, здається, що не лише людський світ, а й Усесвіт проти нас. Але тихо настала весна і трава дедалі вища й густіша. Вдень поліціянти розганяють сільських жінок, що повиносили свій нехитрий товар: петрушку, викопану з землі, з кволими жорсткими листочками, щавель, квасолю, буряки, і вже святковообов’язкові хрін і букшпан. Часом десяток яєць і пляшку козячого молока. Смиренно стоять вони за базаром, готові спурхнути як перепілки на інше місце, звідки їх також можуть зігнати. Товар у всіх однаковий, але свій, не куплений на гуртівні. Я знаю, як тяжко викопати хрін із землі, рідко вдається видобути цілий корінь. З ним завжди воюють на городі, а він все одно проростає зеленим широким листям, яке потім кладуть в слоїк, коли квасять огірки. У нього вузлувате коріння, покручене, порепане, як селянські пальці, з яких не відмити землю, і таке ж живуче, як селянський рід, над яким цивілізація завше ставить експерименти. У Євросоюзі не буде цих бабусь, що мокнуть під дощем надвечір, чекаючи на покупців, що повертаються з роботи. Хто для них викопує коріння гірких трав, від якого гнуться рискалі і ламаються держаки, коріння, яке тікає в землю, таку важку і тверду? Дивовижна сила рослини, яка навіть обчухрана і обстругана, проростає у воді. У селі, де немає водогону, обліплене землею коріння миють у відрі надворі, міняючи холодну воду кілька разів, відрізають зарубцьовані відростки, знаки каліцтва, виби-
Колись воно подасть мені знак: у сутінках раптом проступлять контури земляних валів, запіє півень, брязне засув на брамі, що зачиняється на ніч. Втім, у мене немає жодного сумніву, що між Хоросно і Деревачем було місто Лебедин. Про це розповів знайомий крає знавець, коли показував мені печерний храм, що втиснувся у землю, майже похований у ній. Ми з ним пообіцяли собі шукати всюди в документах і книгах згадки про Лебедин, але минуло два роки — і нічого. Місто зникло десь у XV столітті, а може, й раніше. Зненацька. Щось мені підказує, що воно було островом у Сарматському морі, як називають цю місцевість з білими дорогами і крейдяними скелями. Що люди там жили відокремлено, замкнуто, і тому не залишили по собі нічого, крім одного слова — Лебедин. В Україні є ще кілька міст із назвою Лебедин, але в історичні часи, коли існували вже хроніки, були б записи про те, що їх заснували вихідці з цього Лебедина. А може, на ці записи наклали табу. Немає тут ні озер, ні рік, де б плавали лебеді. Я чула, ніби цей пташиний топонім пов’язаний з пелазгами, народом, який кровно пов’язаний з етрусками. Про Лебедин знають лише деякі місцеві мешканці: було таке рають найрівніший корінь до великоднього кошика, залишаючи на ньому корону листя, бо тільки корінь з листям годиться для освячення. Потім у неділю його труть до свячених яєць, сточують до самої корони. Дика гірка трава нагадує нам про Велику Втрату, і коли її вносять з паскою до хати після свячення, із дзеркал знімають запони і можна тепер сміло у них дивитися. Там не побачиш мертвого Христа, а святкові застілля допоможуть забути про Його муки. Лише гіркі трави не змінять своєї суті: зцілювати, а не наповнювати бездонні шлунки. І хрін між ними найвищий і найгостріший, як людина, що завжди говорить правду, а тому її намагаються викорчувати, знищити. І водночас залишити дрібку, бо без правди людське нутро гниє і хворіє.
Уже лежать на землі розпростерті листки гіркої кульбаби і витикаються оксамитові листочки полину, знято укривало з соломи із часнику і сміливо пнуться догори стрілки цибулі на сіянку. Ще не зійшла лобода. Мама колись розповідала, як у переднівок голодні люди вийшли з церкви і кинулись на луки збирати траву. І як це страшно, коли земля не годна прогодувати родину. Тепер ті луки чорніють випаленою травою і обвугленими кущами. І не хочеться повертатись до села, щоб відчувати гіркоту диму батьківщини, до якого примішується сморід розплавлених пластикових квітів із цвинтаря. Там не питають вже землю, чого вона потребує, і не просять прощення у дерев, які рубають. І навіть черешні повтікали у лісові хащі, щоб стати гіркими і дикими.
Авторська сторінка Галини ПАГУТЯК, лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, м. Львів
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
