Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поетичний автограф · “Україна — це земля кохання, А не сиріт і невтішних вдів!” · с. 11сторінка оригіналу ↗

Н Нааттааллііяя ГГО ОРРІІШ ШН НАА Крик Дощу

Слово Просвіти, №20 за 2017 рік

“в останню тяжкую минуту”, до якої пекельної сили апелювали, надсилаючи цареві свої доноси? Чи “роблять висновки з очевидного” свідки страти? Але про них дещо згодом. Спершу ж про трійко АНТИ-героїв у центрі композиції. Безживним кавалком простягається тіло напівоголеного Іскри. Руки розкинуто, як крила, але вже не з власної волі: за руки катам зручніше тягти його на кривавий поміст. Усе вже скінчено: нема вороття з “конвеєра”, не має бути в нас і жалю до зрадника, а проте щемкими тональними сполуками, виразно анатомічно позначеною ЗІМ’ЯТІСТЮ торса утілено спалахи болю чи то разючість останнього страшного прозріння. Про-о-пав чоловік, занапастивши душу, а круки — запеклі “брати” зжеруть його тіло, як відпрацьований “витратний матеріал”. У найвищому куті цього умовного трикутника — петровський москаль. Вражає цей “салдацький патрет”: як точно, як вичерпно схарактеризував мій юнак вражу силу! Здається, ще й досі не явлено чогось подібного в українському малярстві. А тож був іще 1996 рік. Профіль тупо зверхнього, сизоликого, здеградованого з безнастанних перепоїв холопа, диявольського додатка до драбини-конвеєра. Озвучити цей портрет міг би хіба сучасний російський “шансон”. З лівого боку засудженого тягне “людина-спина”, наш понуро-упокорений краянин, один з безіменних, безвільних виконавців. (І вдруге постане лиховісна людина-спина в останній Стасовій картині “А наша правда п’яна спить”: чапітиме на постаменті-діжці, припрошуватиме до розваг з частуванням — друга чи ворога, чи самого чорта — то вже байдуже). Біжать догори щаблі драбини-“конвеєра”, скородять тіло зрадливого полковника, а в пам’яті нам зринає Шевченкове: “За що скородили списами московські ребра?” Забундючилися, запрагли влади ціною Вітчизни, перемудрили самих себе, тим часом “московські ребра” зміцніли, ще й породили свою брутальну модель — оцю ребристу дорогу до “лобного мєста”. Що ж то тріпоче, вібрує, здригається обабіч хідників? Наче дві в’юнкі кольорові лиштви — юрмисько козаків та посполитства: хтось бідкається, хтось лукаво мудрує, й собі наміряючи гетьманську шапку: мовляв, я б діяв хитріше; хтось голосить, а хтось здіймає п’ястуки у непевному пориванні. Але не спиняється біг чорних щаблів: бездушна механічна активність перемагає порухи невиробленої людської волі. Ось про що, зрештою, картина: про фатально поверхове сприйняття подій, про неготовність до одностайного чину, про розпад єдиної сили — відпірності, а ще — про передчуття трагедій, усім тим спричинених (у погляді, у постаті матері з дитям праворуч). Згадую неповторні Стасові інтонації, які щораз глибше розкривали суть слова — поняття “НАЇВНІСТЬ”: то по-синівському лагідно і прощенно, то гаряче-полемічно, а то гірко та скрушно він вимовляв те слово, як етнодіагноз та й заходжувався лікувати той застарілий спільний недуг. Стас і себе тоді змалював в образі кругловидого напохмуреного писарчука серед гурту людей праворуч. Стоїть поза спиною літнього вусатого мудрагеля (позував батько автора, нині покійний художник Валерій Гречаний). Є тут і я — жінка, охоплена німим жахом… А ешафот на картині — це наче АНТИ-хрест, і вся сцена з майже безживним тілом Іскри — це АНТИ-пієта. Пригадую, коли стояла перед уже завершеною картиною у виставковій залі Дніпра, де було виставлено дипломи всього Стасового курсу (керівник — заслужений діяч мистецтв України Григорій Чернета), спало мені раптом на думку: такий значний твір, стільки небуденних зусиль душі й рук, але чи буде він актуальним за 10-20 років? Адже вірилося в те, що вже незабаром Україна вилюдніє, крадії народного добра втечуть од праведного гніву, а Душа болить… Болить оте, що, може, й не існує, Болить отак, як тіло не болить. Я відмахнутись пробувала: “Ну його…” Я наказати пробувала: “Цить!” А те, що жоден прилад не фіксує, — Пульсує, не вгаває ні на мить І порядкує долею, й керує. …Душа болить. О Боже, як болить! Вірю Вірю, що не все іще сказала, Вірю, що сказала не усім; Що коханням не відквітувала І не навтішалася твоїм. Вірю, що позбудемось страждання І згадаєм: у вінку садів Україна — це земля кохання, А не сиріт і невтішних вдів! Крик дощу Я не проспала жодного дощу, Бо кожен з них кричав несамовито Тим болем, що дозрів в верхів’ях світу, Тим болем, що сама я ним кричу, Коли прощаю і коли мовчу, Коли не в силі, сплутана, злетіти, Коли земля двигтить і гинуть діти, А я нікого з них не захищу… Не затулю… Не сплю Під крик дощу. * * * Серце не мовчить, воно болить, Кіркою вкривається від болю. — Серденько чутливе, що з тобою? Як тебе з нетями пробудить? Он весна птахами гомонить, Сад ясніє білою габою… І сказало серце: “В крові Схід, За Вкраїну гинуть мужні вої. От і я міцнію, як граніт. От і я готуюся до бою”. Лист брату і сину Не треба нам долі шукати В далеких краях, на чужині. Не стань мені ворогом, брате! Вертайся додому, мій сину! Америки, Польщі, Тайланди Залишмо собі — для туризму. Не треба там долі шукати, Нема там нової вітчизни. Можливо, ті землі й масніші, Але навіть диво-птахами Вкраїнського серця не втішить, Співає воно солов’ями. Вертайся, синочку, додому! Згадай свої корені, брате! В далекому світі — чужому — Не треба нам долі шукати. * * * Блудить бджола по спустошених квітах, Квола, безвольна, осіння бджола. Срібною ниткою бабине літо Міцно пришило її до крила. Стійко, як та олов’яна солдатка, Пост не лишає і тягне свій хрест. …Тліє під снігом пушинка-крилатка, Мов альпініст, що не взяв Еверест. * * * Ось бачиш, я вже спокійна, З тобою грайлива знов. А дружба моя надійна, Тому що вона — любов. * * * Як граційно помирає квітка, Склавши пелюстинки на чоло, Наче перевтомлена лебідка, Голову сховала під крило. Тихо, без плачів і голосіння, Бо ж таки лишила на землі Щедре, гарно визріле насіння І світлину на моїм столі. * * * Останні сливи падають у жовтні, І так нестерпно хочеться назад — В жарінь, у річку, в шльопанці, у шорти, У вигадку, в любов, в едемський сад. * * * Прийди!.. Так мертвих кличуть з небуття. Прийди!.. Так кличуть літо, що минуло. Я — як дитя, обмануте дитя: Покарана, але за що — забула. Беззахисну оголеність свою Знов прикриваю — недолугим віршем. …Шурхоче осінь, що ти й досі мій ще… Й вона мене і я себе — дурю. * * * Було так від Єви й Адама, Чому б стали винятком ми? — Я пахну твоїми руками, Ти пахнеш моїми слізьми. Анти Гадаєш, з кохання нічого не вийшло? — А шрами на серці? А стовпище віршів? Загублено межі між долею й грою: Ми — антикоханці, ми — антигерої. Ми анти. Ми первісні. Дикі і вперті. У смертних тілах у нас — душі безсмертні. А спалахи творчості, хвилі знестями — То наслідок зіткнень між антисвітами! * * * Полярні сили, вічне інь і ян, Весна бринить в людині і у бруньці. І ми уже не схожі на землян — Закохані подібні до прибульців. * * * І цвіла б за вікном мейхуа*, І голодна весняна бджола, Наче лютий маленький дракон, Захопила б рожевий бутон. І в кімнаті червоних колон Я б сама віддалась в твій полон, Оповила б тебе, як смола… І цвіла б за вікном мейхуа. м. Черкаси ___________ *Мейхуа — тайська зимова слива.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин