Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Є душа, що скучила за віршем, який потрібен просто для душі…” · 8 Поетичний автограф · с. 8сторінка оригіналу ↗

Анатолій НЕНЦІНСЬКИЙ Анатолій НЕНЦІНСЬКИЙ Чотири пори Любові Поема-колаж

Слово Просвіти, №20 за 2018 рік

Пролог Є вірші вічні, наче дзвони віщі… Аж терпнуть душі в піднебеснім віражі. І є душа, що скучила за віршем, який потрібен просто для душі… Пошепки Вірш для душі виношує душа. Слова під серцем чую ще від літа. Лиш хочу їх, через печаль і жаль, Так написати, мов прошепотіти. Слова тримаю в трепеті душі. Їх навмання у світ не відпущу я, Бо душі є там і лихі, й чужі: Вірш прочитають, Але Не почують. Хай той почує від душі слова, Чия душа давно вже не на місці, Але надія в серці ще жива, Що день прийдешній стане Благовісним. Хай до душі прийдуться хоч на мить Тому в цім світі, Кому й світ немилий, Бо серцю не накаже розлюбить Ту жінку, що його Не полюбила. Вірш для душі вже склався, далебі... Лиш крик душі я у собі залишу. Не треба слів, Що перебільшать біль, Ті напишу, що годні Перетишить. Надія високостю проплива — Душа ген-ген під хмарами витає ж: Ти пошепки написані слова Про себе І про себе Прочитаєш… Видиво Блажен, хто вірує, а я лише надією блаженний: нехай хоч трохи посія сей вогник... Він так довго жеврів. Здвобіч долонями прикрив: якийсь та прихисток... А може... Нехай до часу до пори побуде щось, на щастя схоже. Як з неба вихори впадуть, почнуть, немилосердні, шастать — в долоні душу всю вкладу, а захищу свій скарб. Не згасне. ...Ще світло лине від чола, від мерехтливого волосся, ще очі сяють, і тепла у вуст моїх всевладно просять. Стою над видивом ясним так молитовно, на колінах. Є, щоб сю ніч лишивсь я з ним, твоє найвище повеління. ...Біліє в сутінках плече. Цілую, стриматись не можу. Не дуже й вірю, та з очей щось променить, на щастя схоже. Моїм рукам твоє лице довірилось: палають скроні! І я блажен, бо чує це душа, що перейшла в долоні. Мотив І знов чомусь прийшов до нас Притишений років стіною Непроминальний той романс, Де просто так: “Побудь зі мною…” Клекоче, хрипне світ. У нім Душа людська зірвала голос… Пощо ж рокована мені Цих слів звичайних винятковість І ці періоди-лади: “Побудь іще… Не йди, не йди…” В громохкім, рванім ритмі дня Звідкіль вони, з якого дива – Неначе фатум, наслання! – Ці хвилі вічного мотиву: “О, як тебе чекала я…” Чом ся мелодія тремка Мене знайшла і серце тисне, І руку чом шука рука, Чом ця сльоза і чесна, й чиста… …Не треба, пісне… Повернись В свій час наївно-елегійний. Іди собі в своє Колись, Мов патефон, просте й надійне. Ми ж тут жорсткі, жорстокі… Де ж, В якій душі знайдеш спокою… А ти пливеш, а ти не йдеш. …І Ти не йди. Побудь зі мною. Моління Господи, кому до того діло, Що колись там Хтось там, Десь отам Задививсь на тіло Її біле — І ввібрала очі нагота. І осліпнув! Тільки біло-біло… Тільки вустонька Й гірко-солодкий біль… Господи, кому до того діло?! Лиш одному, Отче наш, тобі. Бо ж в раю таки з Твоєї ласки Жив той раб утіх земних І зваб, Й Перводіва В перший гріх упасти, Коб не він, спокусник, Не змогла б. То за те, що піддалась намові Й скуштувала пізнання плоди, Вищу міру — Каторгу любові — Сам ти людям, Боже, Присудив. Вигнавши із раю в час прадавній У земних турбот несамовить, Для утіхи неземної дав їм Лиш одну, Та й то гріховну, Мить. Не суди ж сих двох Опісля того, Отче наш, Найвищий Судія. Длань Твоя над стомленим чертогом Їм во ім’я сина хай сія. Хай вона його Під серцем ніжно носить, Хай народить в муках, як і всі — То на тому й кари з неї Досить. Милосердним будь, іже єси. Ну а муж сей, Що спалахкотіло Дав спізнать їй найсолодших перемін, Хай лишень від сяйва Її тіла Сліпне так щоразу, Все життя. Амінь. Знак Знову літо перебуто. Все без Вас — перебуття. Хто когось на перепутті про життя перепитав. Хтось оглянувся — нікого. Може, то чиясь душа? На хресті доріг підкова. Ходить колами лоша. Рік пройде — і все спочатку, поки час візьме своє — Й на копито, мов печатку, хтось підкову ту наб’є. Піде коник по дорозі тій, що з ночі — в білий день. І, дивись, ще до морозів білий замок Ваш знайде За лісами, за горами Й, щоб не чув ніде ніхто, Біля кованої брами М’яко тупне копитом. Лиш у Вас, пресвітла пані, серце тьохне. І відтак Ви в ранковому тумані розшукаєте той знак. “Що ж він значить, слід підкови? Може, є десь поряд хтось?” Роззирнетеся — нікого. Не судилось... Не збулось... Ну а хтось в своїй дорозі пригадає вже при дні: “Покотились йому сльози ще раніше, ніж мені”. І до Вас із високості через Простір, через Час Долетить: “Все дуже просто... Він і досі любить Вас”. Осіння елегія Це видіння мене не мине: ти, у сукні наївно-бузковій, йдеш навстріч, та минаєш мене, наче ми і не знались ніколи. Озирнувсь… Обернулась і ти. “Чом, — питаюсь, — мене обминаєш? Чи мені, як ішов, так і йти?” Очі — в очі: “Хіба ж ти не знаєш?” Я собі: “Ще півкроку ступни — в півстоліття — і вже ти у Залі… Й баяніста у тім не вини, що лади вам не все розказали... Руку знов поклади на плече, то й себе не винуй хто зна в чому. Ну було: возсіяння очей... вечір... вальс випускний в “шостій” школі. У “гай-гай коли…” сплинув і вальс, й поцілунок отой після вальсу... Ну було: розвела доля вас... Перебутністю не переймайся. …Згодом справжнє кохання прийшло… Призабулось те юно-зелене. Є щасливе родинне тепло і у неї, я знаю, і в мене. Діти... внуки... Прийшла й сивина у... тодішній… мій чуб темнорусий. Я щасливий, щаслива й вона. Ну а згадки приходити мусять... …Ще стоїть твоя Перша Любові втирає, здається, сльозину. Ще хвилина — й піде вона знов, як і ти, через осінь — у зиму. Ген під хмарами твій Часоплин… То збагни, сивочолий, нарешті: журавлиний убито вже клин між минулим твоїм — і прийдешнім...” ...Ти крутнулася на каблуках, мов у вальсі... на битій дорозі, та й пішла, вся бузкова така, що аж в грудях... у горлі вже… сльози. Десь ми стрінемось, може, колись, дай нам Боже, у пору погожу. то й пишу наче вірш, наче лист… і поставити крапку не можу… Мініатюра зірки Прилечу… І ввійду… І шолом скину сірий: пилюка ж з дороги! Похилю покаянне чоло. Скам’янію біля порога. Вже повіривши в мій приліт, усміхнетеся: “Ох, ідальго… Як велось Вам чотириста літ на шляхах і тернистих, і дальніх?” Я ж, затисши руків’я меча, лиш зітхну, наче совість людства — і погасне раптом свіча в кришталевій богемській люстрі. Підведетеся. Шаль із плечей білі крила розкриє в польоті — і утішусь докором очей: “Як чекали ми Вас, Дон Кіхоте…” Мій літак відгуркоче у ніч, Росінанта покличе з собою… І погаснуть дванадцять свіч… Ми ж світити залишимось двоє. Ми у замку. Ось тільки: “Твоя-а-а-а!” — електричка гукає так звично… “Так-так-так!” — в такті серця здаля нам вистукують стики ритмічно. …Спить кохана. Біліє стіна: в ніжну втому вдивляється зірко. У багетовій рамі вікна — мініатюра… То зірка. Шибку нашу перепливе — і засяє у рамі для інших. Стосотліття шедевр сей живе, та немає од нього новіших. …Є ще зірка. І перса цвітуть. Хтось щасливий до світлого болю, що в сім світі він може побуть аж до ранку з своєю Любов’ю. Завтра знову рушатиме в путь... Але ж знатиме: так до останку його Доля чекатиме тут: в квадратурі панельного замку. Епілог Ми з внучкою йдемо на день народження... Уже давно чекають нас, атож... Ми обіцяли: прийдем без запрошення, як тільки випаде у квітні перший дощ. Панельний дім наш виріс коло Бугу… З балкона глянули — а берег вже цвіте! Отож Даруся дідуся до лугу, за руку взявши, радісно веде. Біля кондитерської на хвилинку стали (смаколиками з вікон так пахтить!) І ось вже Буг. І луг. — Ура! Застали! Вгадали ми, коли до Вас прийти! А іменинниця всміхнулося привітно: — О, бачу, в вас святковий є пиріг! …Був день народження в кульбабки, пані Квітки. Жила вона там само, де й торік… м. Шепетівка, Хмельниччина

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин