Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На перехрестях історії · “Пацифікацією” ... протягом трьох тижнів знищено цілу культуру, і то високу культуру”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Про польсько українські відносини в 20—40 х роках ХХ ст. та концтабір «Береза Картузька»

Слово Просвіти, №20 за 2018 рік

Юрій КОВАЛІВ, професор, м. Львів Російські спецслужби ніколи не спали і не сплять, бо керманичі цієї держави, мабуть, й у сні бачать розширення своєї і так ще зараз великої імперії. Одною з можливих технологій для досягнення таких намірів є постійні спроби пересварити між собою Україну з її сусідами, передусім із Польщею як найбільшим із них. Для цього використовується багато різних методів, зокрема сіяння розбрату між українцями та поляками, публікація різних політичних вигадок, нищення національних пам’ятників, навіть проведення фізичних провокацій тощо. Але не треба все валити на росіян, бо польські шовіністи також багато чого варті. В кожній країні є так зване своє шумовиння, існує багато шовіністично налаштованих людей навіть серед владного керівництва, і якраз на них націлюється російська пропаганда з різними брехливими повідомленнями. Ці засоби, а також значні фінансові вливання на підрив добросусідських відносин між певними країнами дають час від часу позитивний ефект для Росії. Ми дожили навіть до того, що зараз польські шовіністи порівнюють Богдана Хмельницького з Гітлером, спалюють фотографії С. Бандери та Р. Шухевича перед українським посольством у Варшаві та чинять багато інших неподобств. Чиста шовіністична шизофренія! Але є у Польщі багато таких людей, які в це й вірять. А які нісенітниці висловлюють поляки усно та письмово щодо українських націоналістів — їх не злічити. [Примітка: Шовінізм проповідує національну винятковість своєї нації та розпалювання ворожнечі між країнами та народами. Слово “шовінізм” походить від прізвища солдата наполеонівської армії Н. Шовена, котрий проповідував людиноненависницьке ставлення до арабів під час єгипетського походу Наполеона у 1798—1801 рр.]. Тому українцям зараз треба внести певну ясність у польсько-українські відносини та спростувати такі вигадки. В цьому плані дуже важливими спогадами вважаю книгу Володимира Макара “Спогади та роздуми” [четвертий том його праць: “Береза Картузька. Роки неволі та боротьби. — Торонто—Київ. — 2001. — 520 с. Наклад 4000. Надруковано в 2002 р. у Львові видавництвом “Афіша”]. Cвою книгу В. Макар присвятив борцям за волю України — українським політв’язням. Надзвичайно потрібною є вона зараз, коли в 2017 р. польські шовіністи, керовані партією “Право і справедливість” (“ПІС”), безпідставно звинуватили українських націоналістів-бандерівців у співпраці з німецькими каральними органами, а також в інших “гріхах” щодо поляків, і продовжують це робити. В. Макар народився в 1911 р. в м. Станіславі (нині — Івано- Франківськ). Після смерті батьків виховувався в сирітському притулку Сестер Служебниць, а згодом у бурсі “Мала семінарія” в Станіславі (бурса — чоловіча духовна шкода. — Ю. К.). В 1929 р. закінчив гімназію з українською мовою навчання, а в 1929—1932 рр. В. Макар — студент математично-природничого відділу Львівського університету й активний учасник націоналістичного руху. В 1932 р. поляки заарештовують його двічі, а в 1934— 1935 рр. В. Макар — в’язень концтабору “Береза Картузька”. У 1936 р. його засуджують до семи років ув’язнення, з якого йому вдається втекти на початку німецької окупації Польщі в 1939 р. І знову він у вирі боротьби за незалежність України. В. Макар пройшов усі жахіття та знущання в польському концтаборі. Разом із ним такі випробування перенесли відомі діячі ОУН (б) Роман Шухевич, Дмитро Грицай, Ярослав Старух, Ростислав Волошин, Володимир Тимчій-Лопатинський, Василь Вав-рук, Володимир Федак та багато інших. Мало кому відомо, що Дмитро Донцов — чільний націоналістичний ідеолог — перебував також у Березі Картузькій (Tygod- nik powszechny. — 1998. — №3). Після поранення німецькою кулею Володимир Макар став інвалідом — втратив ногу, але це його не спинило від активної участі в націоналістичному русі. 6 липня 1941 р. від імені ОУН-бандерівської на всенародному вічі вм. Сокаль Львівської обдасті В. Макар проголосив Акт відновлення української держави. Павло Сохань та Олександр Маврін у передмові до книги В. Макара вказують, що він від 1942 р. активний учасник підпільної референтури пропаганди й навіть у підпільної радіостанції “Вільна Україна” з 1944 р. працював у структурах ОУН (б) в Західній Європі, а з 1950 р. — вже у Канаді. Євген Перепічка в монументальній праці “Феномен Степана Бандери” (Львів: Сполом. — 2002. — 736 с.) вказує, що “На початку 30-х років минулого століття життя українців під польською окупацією ставало просто нестерпним: ліквідовано українські школи, навіть молитися Богу окупанти змушували польською мовою, усі державні посади обіймали тільки поляки... Польща провадила повальне переселення поляків (“мазурів”) на українські землі... Вибори сільських старост проходили з нахабним підкупством та шахрайством. Українців всюди зневажали, ображали та обзивали “бидлом”, “кабанє” й “свінє”. Далі Є. Перепічка (с. 218—220) цитує інформацію, подану кількома закордонними кореспондентами про так звану “пацифікацію” (умиротворення). Отож 21 листопада 1930 р. англійська газета “Манчестер Гардієн” писала: “Львів, п’ятниця — тяжко побитих 11 селян лежать тут у малому скромному українському шпиталі. Це лише декілька з безлічі жертв того, що називається “пацифікація Східної Галичини”. Цих одинадцять селян так змасакровано по голій задній частині тіла, що дослівно м’ясо було одною посіченою масою... Я власними очима побачив посиніле живе тіло, збите чотири чи п’ять тижнів тому в одну безформну масу. Я маю фотографії цих покалічень”. Інше повідомлення цієї ж газети: від 14 жовтня 1930 р. “Пацифікацією”... протягом трьох тижнів знищено цілу культуру, і-то високу культуру, кооперативи, школи, бібліотеки й інституції, що їх будували українці впродовж довгих років праці”. Цікавою є петиція англійських парламентарів до Ліги Націй (нині Організація Об’єднаних Націй. — Ю. К.), котру підписали 63 особи, в якій сказано ще й про інші злочини панівної польської верхівки, зокрема щодо шкіл і землі. Парламентарі мовили: “У 1920 р. на українських землях під Польщею будо 3 663 українські школи, а на 1 грудня 1925 р. стало 1955 державних і 19 приватних шкіл. Це означає, що за цей час українці втратили 2607 шкіл... Із 1 тисячі українських дітей лише 72 може ходити до української школи... Колонізація: стверджено, що 200 тисяч гектарів орної землі у Східній Галичині й таку саму площу на Волині й Поліссі наділено польським колоністам”. Ще один випадок. Кореспондент канадської газети “Монітога Фрі Прес” доктор Грей 24 грудня 1930 р. писав: “В одному селі я знайшов 15 скатованих українських селян, польські лікарі відмовили їм у допомозі, а українських лікарів не допустили до них. Я заходився їх лікувати із чотирма іншими медиками, але під час праці нас усіх арештовано, запроторено до тюрми та обвинувачено у шпигунстві... Нас звільнили щойно через 24 години на вимогу британської амбасади”. Численні звернення змусили навіть Лігу Націй розглянути справу пацифікації, де було засуджено політику Польщі, але на це її влада не звернула увагу. У боротьбі з українським революційним підпіллям Польща вирішила використати московські більшовицькі методи супроти українського населення: терор. Для реалізації цього плану до Львова приїхав генерал Б. Пєрацькі зі спецвідділом... Окупанти вирішили провести пацифікацію в Галичині та на Волині. Відбувся один із найбільших, найжахливіших актів насильства, що його коли-небудь бачив світ. Докладно не відомо, скільки селян побито, але все вказує на те, що понад 10 тисяч... Побиття супроводжувалось нищенням майна українців”. Щоби настрашити українців, польська влада, як стверджують Л. Зашкільняк та М. Крикун у монографії “Історія Польщі” (Львів. — 2002. — С. 479), створила концтабір “Береза Картузька”, до якого без правових формальностей скеровувала затриманих осіб (тобто по заяві відповідного урядника, без рішення засідань відповідних судів) на підставі лише листа, який наводить у своїй книзі, в перекладі українською мовою В. Макар (с. 176). Ось його текст: “На підставі припису статті 2-го розділу і розпорядження Президента Речі Посполитої від 17 червня 1934 р. в справі осіб, котрі загрожують загальній безпеці, спокою та суспільному порядкові, розпоряджаюсь затримати пана та скерувати його до місця відокремлення в Березі Картузькій”. Такі листи були підписані відповідними воєводами. Розпорядження не підлягало жодній апеляції та порушувало положення Конституції. Нагадаю, що у травні 1934 р. Національні збори Польщі на новий семирічний терміни обрали І. Мосціцкого — прибічника Юзефа Пілcудського. У “Березі Картузькій” панував брутальний режим приниження людської гідності, який повинен був зламати людину психічно, на що й розраховували поляки. В. Макар пише (с. 8): “Створений поляками концтабір — це тільки одна ланка у довжезному ланцюзі всіх історичних злочинів і насильств нашого недоброго західного сусіда по відношенні до України та українців”. А на сторінці 176 автор вказує, що “Містечко Береза Картузька знаходиться на шляху Берестя)Барановичі. В 1648 р. польський князь Павел Сапєга побудував там монастир і віддав його чинові Картузів. Це містечко цікаве в історичному плані тим, шо саме тут шведська армія Карла ХІІ перемогла російські війська Петра Іта пішла походом на Україну”. В. Макар пройшов усі жахи цього концтабору, витерпів неймовірні знущання та приниження, однак, як сам заявляє, “ми своєю негнутою поставою, своєю активністю після виходу із Берези вплинули достатньо на дещо застрашене наше громадянське життя”. Серед своїх побратимів по неволі В. Макар називає відомих діячів націоналістичного руху Романа Шухевича, Дмитра Грицая, Ярослава Старуха, Ростислава Волошина, Володимира Тимчія-Лопатинського, Василя Вавруха, Володимира Федька та багато інших. Водночас В. Макар не приховує, що “Берези Картузької” українці полякам не можуть ніколи забути, ні пробачити. Автор детально описує табірний побут, нужденне життя в’язнів, методи знущань польських поліцаїв-садистів, особливо Францішка Марковского, Метека Сі-тека, Юзефа Камалю та інших. Зазначу, що навесні 1934 р. поляки відкрили цей концентраційний табір. У той час німецькі концтабори ще не функціонували, бо лише у 1933 р. Гітлер юридично законно, через парламентські вибори, прийшов до влади, про що українцям мало відомо. Поляки, мабуть, узяли собі за приклад радянські концтабори, котрі існували вже з 1918 р. і там відпрацьовувалися технології масового знищення людей. Багато корисної інформації про такі часи та події можна отримати з монографії Л. Якубової та Я. Примаченко “В обіймах страху і смерті. Більшовицький терор в Україні” (Харків. — 2016. — 544 с.). Але українські патріоти не здавались: вони організували замах на міністра Пєрацького. У Варшаві 15 червня 1934 р. його вбив із пістолета Гриць Мацейко. Це детально описав у вищезгаданій книзі Є. Перепічка (222— 223), варто прочитати цю детективну історію. Поляки дозволяють собі й сьогодні говорити про співпрацю українських націоналістів з гітлерівцями, котрі вже на початку липня 1941 р. за проголошення 30 червня 1941 р. у Львові “Акта відновлення української держави” арештували, посадили у тюрму в Берліні, а потім перевели у концтабір Заксенгаузен Степана Бандеру, Ярослава Стецька та інших керівників бандерівського руху, де вони перебували до середини 1944 р., тобто майже 3 роки. Виникає запитання: а чи були в той час у концтаборах чільники польського підпілля, зокрема від Армії Крайової (АК), яка сповідувала польські націоналістичні принципи, ідею великої Польщі “від моря до моря” (мається на увазі від Балтійського до Чорного. — Ю. К.) та вбивала українських патріотів? Треба пам’ятати, що коли у 1938 р. Гітлер напав на Чехословаччину та окупував її, Польща “відтяпала” собі за згодою Німеччини одну з приграничних із Польщею її областей. А про претензії польських шовіністів щодо суто віковічних українських територій відомо вже давно. У книжці В. Макара велика увага надається злочинам польських шовіністів проти українського населення не тільки за часів панування Польщі (зокрема у концтаборі “Береза Картузька”), а й за німецької окупації та українських визвольних змагань у післявоєнний період. Автор без жодних прикрас змальовує різноманітні знущання та злочини, що їх чинили поляки щодо українців, подає факти нелюдського, садистського ставлення польських поліцаїв до українців, наводить факти явної брехні про українців та Україну. Дуже важлива інформація про це є в оригіналах повідомлень польської преси та публіцистики (вони друкуються мовою оригіналів). В. Макар цитує деякі “перли”, які озвучили поляки у своїх різних статтях. Так, у газеті “Пляцувка” (№1 від 01.01 1943 р.) написано: “Львів від віків є містом польським і довкола нього може бути тільки Польща” [для кращого розуміння надрукованого я (Ю. Ковалів) переклав відповідні матеріали з польської українською мовою]. Газета “Шанец кресови” репетує: “Наполягаємо на тому, що східні землі Речі Посполитої були та є винятково польськими, на які не мають жодного права ні більшовики, ні українці”. Газета “В’єлька Польска” (№18. — 19.06.1943 р.) переконує, що “Українці не мають минулого й тому не можуть мати держави” та “Дмовскі сказав, що самостійна Україна була б міжнародним борделем”. [Примітка: Роман Дмовскі (1864—1939) був керівною оcобою в націоналістично-шовіністичному русі Польщі, обіймав досить високі посади в своїй партії та державі. — Ю. К.)]. І тут доречно відповісти польським шовіністам словами відомого українського поета Василя Симоненка: “Народ мій є! Народ мій завжди буде / Ніхто не перекреслить мій народ! / Пощезнуть всі перевертні й приблуди / І орди завойовників заброд!”. У відозві “Союзу Самооборони краю” поляки йдуть ще далі, стверджуючи, що “Польські землі є тільки для поляків, а чужинців треба знищити. Нехай згинуть ук> раїнці та їх брати русини”. Один із майбутніх керівників великої європейської держави ще в кінці 20-х років ХХ ст. сказав пророчі слова: “Великі маси скоріше повірять великій брехні, ніж малій”. Таке явище є ще дуже поширеним й сьогодні. Далі буде.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин