Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Український шлях · “Виставка про тих людей, які пройшли горнила цього пекла і залишилися людьми”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Новий погляд на Другу світову

Слово Просвіти, №20 за 2018 рік

У центрі столиці біля Головпоштамту відкрили виставку “Тріумф людини. Мешканці України, які пройшли нацистські концтабори”. Виставка розповідає про те людське, що нездатна знищити жодна система. Про небайдужий погляд, розказану казку, простяг& нуту руку, розділений окраєць хліба. Про силу волі, віри і любові. Про перемогу надії. Про тріумф людини. Проект представили 8 травня — у день завершення Другої світової війни в Європі. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора “Ця тема дуже важлива й актуальна, адже проаналізувавши літературу й архівні документи, дійшли висновку, що через 73 роки після завершення Другої світової ми ще дуже мало знаємо про долю українців у ті роки. Українська нація тоді була без держави, а нацисти не позначали в’язнів таборів як українців. Вони були або росіянами, тобто вихідцями з Радянського Союзу, або поляками — вихідцями з нової Речі Посполитої, або румунами, чехами тощо. Наша місія — донести очевидну правду про українців у нацистських концтаборах. Ця виставка не відбулася б без спільної копіткої роботи багатьох інституцій. Готуючи виставку, як один з її авторів, я дивувався, як ці люди змогли. Вони здійснили подвиг, виживши в нацистських концтаборах”, — зазначив Володимир Бірчак, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху. “Ця виставка про 30 людей, які пройшли 11 найбільших нацистських концтаборів. Це були ті в’язні, які, вже перебуваючи в нелюдських умовах, продовжували боротися за людську гідність, за те, щоб з ними рахувалися, за право жити. Вони організовували протестний рух в концтаборах. І цьому присвячено кілька художніх фільмів. І пройшовши фашистські табори, вони потрапили до таборів ГУЛАГу. Це жахливо, це треба знати”, — наголосив міністр культури України Євген Нищук. “День пам’яті і примирення новий в українському календарі. Пропозиції від громадських організацій відзначати цей день були ще в 90-ті роки. Вперше за участю представників державної влади його відзначали 2014 року. А наступного року, після ухвалення відповідного закону, він уже став офіційним. Але це не просто новий день у державному календарі. Це інший підхід, інший погляд на Другу світову війну, підхід нерадянський. На жаль, у радянські часи погляд на Другу світову війну був чорно-білим. Багато складних моментів цієї війни намагалися не помічати. Говорили про героїзм червоноармійців, але нічого про тих, хто потрапляв у полон. Вони ставали для радянських людей зрадниками. Сьогодні ми говоримо про зміни формату ставлення до подій, пов’язаних з Другою світовою війною. Ми говоримо і про новий погляд на ті сторінки нашої історії, які залишилися невідомими навіть у незалежній Україні. Знаємо, що концтабори стали одним із символів нацистського тоталітарного режиму. Наша виставка про тих людей, які пройшли горнила цього пекла і залишилися людьми, — підкреслив голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. Своїми спогадами поділилася колишня ув’язнена концтаборів, Анастасія Гулей голова Української організації борців антифашистського опору Анастасія Гулей: “Мені довелося пережити два концтабори — Освєнцем і Берген-Бельзен. Часто запитують, як вдалося вижити. Відповідаю: завдяки Одіссею. Коли було тяжко, то кликала його у свої співрозмовники і говорила: “Одіссею, ти герой! Хоч і минуло три тисячі літ. Ти пережив багато, ти переміг Посейдона, убив Циклопа, побував на тому світі. Але ти не бачив живого пекла, коли людей гонять з ешелона до крематорію, люди йдуть під музику туди, де їх чекає електропіч”. І ми, в’язні, щодня дивилися крізь колючий дріт на цю страшну ходу, на цих людей, які йшли з маленькими діточками. Вони йшли і не знали, що їх чекає смерть у крематорії. Хочеться забути багато таких речей, але пам’ять не дає попрощатися з цими тяжкими моментами. Не дає забути й те, що доводилося розсіювати по полю людський прах із печей, розсіювати золу із людських тіл, мов добриво. І раптом я відчула, що щось коле в руку, а це була неперегоріла людська кістка. Ця кістка і досі мені коле руку. Не можна забути й того, що бачили в Берген-Бельзені. Нас відвезли туди у січні 1945 року. Поки їхали, то була надія на швидке звільнення. Думали, що гіршого місця, ніж Освєнцем, немає. Нас поселили у барак, де були лише голі дошки, а на дворі — січень. Забили всі вікна колючим дротом і три дні не давали навіть води. На четвертий день нас вивели і порахували, всі були живі, ніхто не помер. Після цього стали робити так, щоб нас побільше гинуло. Спочатку варили брюкву, а потім перестали варити, привозили сиру і розкидали. Почалася дизентерія, інші хвороби. Поруч було багато трупів, ніхто їх не ховав, а в краматорії не встигали спалювати. Трупи складали біля бараків до самого даху. 15 квітня заїхав англійський танк і різними мовами нам оголосили, що ми вільні й можемо повертатися додому. Та нам уже було все одно, у нас не було сил, залишилися лише кістки і шкіра. Аті, хто лише напередодні потрапив до табору і ще мали сили, бігли за танком і цілували його слід. Чи могла я тоді повірити, що проживу ще багато років, матиму сім’ю, що в мене будуть діти та онуки. Коли виходила з бараку, то бачила, що викопують ями і завалюють у них бульдозером трупи. Ці тіла й досі там лежать. Повернулася додому, закінчила 10 клас, Київський лісотехнічний інститут. 18 років працювала в Молдавії, потім повернулася в Україну. Нині очолюю організацію в’язнів фашистських концтаборів. Боюсь навіть робити перепис, скільки наших людей залишилося. 2013-го було 1462 особи, а зараз не впевнена чи є тисяча. Раніше нами цікавилися, ми часто бували в школах. А зараз запрошують рідко. Але останнім часом часто їздимо в Німеччину, виступаємо в навчальних закладах. Одного разу навіть довелося побувати на базі НАТО”. Проект складається з розділів: що таке концентраційний табір; діти; остарбайтери; військовополонені; українські націоналісти; священики; євреї; визволення концтаборів. Пропонуємо увазі читачів розповіді про кількох в’язнів нацистських концтаборів. Ганна Стрижкова (Коваль) 2)річну дівчинку привезли в Аушвіц 4 грудня 1943 року. Дати народження, імені та батьків дів) чинка не пам’ятала. Під номером 69929 потрапила до 16)го бараку. Всі його мешканці були дітьми. Повністю відрізані від світу малю) ки походили з різних країн: україн) ці, білоруси, поляки, росіяни… Ба) гато хто вчився говорити — див) ною мішанкою різних мов… “Дитбудинок” нацисти розміс) тили поруч із табірним шпиталем, адже його мешканцям призначала) ся роль донорів крові. Коли діти виснажувалися — їх убивали. Бувало, в барак пробиралися в’язні)жінки. Ризикуючи життям, намагалися передати додаткову їжу малюкам. Ганнуся згадує цих сміливих жінок, яким вдавалося навіть трохи заспокоювати дітей, пригорнути, розповісти казку. 1945 року перед фронтом, що наступав, працездатних в’язнів табору евакуювали, а 4)річна дів) чинка залишилася в неопалюваль) ному бараку серед зими. Попри це, вона дочекалася вояків Першого українського фронту. Навесні її привезли до Києва. Тут вона знайшла другу сім’ю — Михайла Коваля і Онисію Зазимко і Євген Нищук і Володимир В’ятрович

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин