Національна еліта · “Ерудиція і погляди цього академіка не вкладалися у рамки пролетарської ідеології”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
ЯЯкк ппоощ щаассттииллоо М Мииккоолліі ББіілляяш шіііввссььккооммуу
Слово Просвіти, №20 за 2018 рік
150&річчя академіка М.Ф. Біляшівського, широко від& значене торік як ювілей одного з будителів національної свідомості, вже вкотре нагадало, якою працею заробля& ли свої відзнаки і почесні звання українські вчені на почат& ку минулого століття. І ще — гірка іронія: Біляшівському “пощастило” не дожити до репресій 1930&х; пішов до Віч& ності у 59 років і навіть, на відміну від багатьох друзів і дослідників його творчості, зокрема — академіка Сергія Єфремова, потрапив до I т. Української радянської енцик& лопедії (1960 р.) як “археолог, етнограф, мистецтвозна& вець”. Сьогодні маємо всі підстави додати “видатний”. Бо знахідкам і колекціям Миколи Федотовича належать почесні місця в музеях, а його дослідження вража& ють глибиною ерудиції та вичерпністю висновків.
Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ
Починав з гусячого пера Син сільського священика з Уманщини, Микола Біляшівський набув своїх поглядів і переконань, як і чимало його сучасників, шляхом освіти. Спочатку був гурток аматорів історії у київській гімназії; згодом — правничий факультет Університету Св. Володимира. Там, значною мірою під впливом професорів В. Б. Антоновича і А. В. Прахова, він присвятив свої знання та енергію справі відродження України. Починав навчання у 1870-х, ще пишучи гусячим пером, що викликало глузування “модернізованих” гімназистів-городян. Читав, за власним визнанням, хоч і “без певної системи”, але швидко визначився у наукових пріоритетах, лишив юнацьке захоплення нумізматикою, зосередився на археології та етнографії. Попри поширені тоді серед професури і студентів атеїстичні погляди, особливу увагу приділяв творам сакрального мистецтва. Першим його внеском до музейних фондів була народна ікона “Христос — лоза виноградна”. 1890 року під час експедиції правим берегом Дніпра молодий учений звернув увагу на Княжу гору біля села Пекарі, що під Каневом, де було знайдено безліч стародавніх речей. Так він відкрив для науки місцезнаходження літописного давньоруського міста Родень і розпочав системні дослідження. Вони велися за всіма правилами тодішньої археологічної техніки, щоб, як писав про це академік Дмитро Багалій, “не знищити жодного дріб’язку”. Цей же автор відзначав, що тільки за одне літо тут було здобуто 1,5 тисячі предметів матеріальної і духовної культури, від часів неоліту до Київської великокняжої доби Х—XIII ст. Предмети побуту й знаряддя праці (хліборобської й ремісничої), що нагадували сучасні, скарби з художніми оздобами, обручки й люстра, образки з Богородицею та Іваном Богословом, срібні гривні, повний набір насіння зернових культур (жито, пшениця, гречка, овес)… Був засвідчений високий рівень матеріальної культури і мистецтв, господарського і духовного розвитку на Київщині та взагалі в давній Україні. І зроблений висновок про спільність культур полян, деревлян, інших етнічних груп України-Русі. Що й справило відповідне враження в суспільстві. Цікавим документом того періоду є “Оповіді селян с. Пекарі про Т. Г. Шевченка”, зібрані й записані з притаманною йому винятковою докладністю. Сьогодні можна навіть визначити, звідки селянин Галушківський приносив кухоль джерельної води Шевченкові, чий мольберт стояв “на шпильочку” Княжої гори. Він закохується у цю історичну місцину і купує тут ділянку землі, реалізуючи таким чином свою історичну спадкоємність. Будинок Біляшівського на схилі гори Малого Городища зберігся (реставрований) до нашого часу. Нині у ньому — музей Канівського заповідника, засновником якого справедливо вважається М. Ф. Біляшівський. Є тут і відділ, присвячений видатному вченому і його родині. Майже поруч похований сам Микола Федотович. З його іменем пов’язані уроки поваги до історичної спадщини, зокрема — природного довкілля, засвоєні автором цих рядків ще в дитинстві, у 1950-му, від свого батька, який багато років керував практикою студентів КДУ ім. Т. Г. Шевченка у Канівському заповіднику. Він вірив, що Канівські узвишшя, ліси, польові нагірні луки і заплава Дніпра мають бути недоторканними і вважаються священними хоча б тому, що ними ходили і тут знайшли вічний спокій Тарас Шевченко і Микола Біляшівський. До речі, крім О. В. Топачевського, на цих заповітних берегах виховували студентів О. Б. Кістяківський, Д. П. Кришталь, Д. К. Зеров, Л. О. Смогоржевський, чиї імена стали легендарними не тільки в науковому світі. За програмою літньої практики здійснювалися не тільки природознавчі екскурсії. Майбутні біологи, геологи, географи, історики неодмінно відвідували Музей і могилу Великого Кобзаря та хутір Михайлова Гора, де жив і працював Шевченків друг, видатний історик М. О. Максимович.
Від бібліотекаря до академіка Працюючи бібліотекарем у
Київському політехнічному інституті, мріяв про музей історії. Нарешті, за допомогою мецената О. М. Терещенка та першовідкривача Трипільської культури В. В. Хвойка 35-річний Микола Біляшівський створює Історичний музей, який і очолює 1902 року. Саме там і тоді, у розквіті творчих сил, він проявив себе талановитим організатором і далекоглядним лідером, якому вдалося переконливо, логічно пов’язати між собою у межах науки етнографії різні види предметного фольклору, систематизувавши їх з погляду мистецтвознавця. Щодо організаційного хисту, то план “Виставки прикладного мистецтва і кустарних виробів” у 1905 р. заздалегідь було розіслано по всій Україні. Повернулися тисячі відгуків у листах з сіл, маєтків, артільних громад разом зі зливою експонатів. Навіть неповний перелік напрямів і ділянок експозиції нині викликає подив і захоплення: гончарство, плетіння, ткання, вишивка, на-бойка, шкіряні вироби (лимарство, кожухарство), хатнє малювання та писанчарство, різьбярство по дереву, кістці й каменю; скло, фаянс, металеві вироби. Більшість експонатів лишилося у музеї, але не тільки з метою поповнення його фондів; невдовзі їх використали народні майстри як зразки для відтворення і примноження кращих творів… До речі, саме М. Ф. Біляшівський відкрив для широкого загалу Межигірські фаянсові вироби і навіть започаткував своєрідну моду на їхнє колекціонування; відтоді він опікувався Межигірською фабрикою і, як тільки
Краєвид Канівського заповідника. 1950-ті рр.
міг, підтримував її справді народні традиції. Величезний етнографічний матеріал, представлений на виставці, викликав жвавий відгук у місцевих та закордонних часописах. Значення цієї події для української культури неоціненне: попит на народне мистецтво суттєво підвищився, як і розуміння його ролі у суспільстві. Зросла й цікавість до вивчення та збирання творів предметного фольклору, з’явилося розуміння його зв’язків з іншими видами народної творчості. Провінційні музеї також заходилися збирати твори народних майстрів. У 1911 р. виставка з успіхом повторилася. Того ж року, завдяки невтомній енергії Біляшівського, відбувся широкий показ Шевченкових живопису і графіки. А вже 1912-го — виставка “Старий Київ”. Ця подія, без перебільшення, поклала початок розуміння Києва не як великого губернського міста, а як столиці всієї України. Від лютого 1917 р., в часі кількох революційних змін, Біляшівського, як видатного ученого чинна влада не оминала увагою. Спочатку Тимчасовий уряд призначив його комісаром з охорони пам’яток старовини у Києві. У найтяжчі голодні й холодні роки він, як відзначав А. Винницький, уживає всіх можливих заходів для порятунку Андріївської церкви, якій уже тоді “загрожувала небезпека сповзти на Поділ”. При тому “багато сил відбирало здобуття шматка хліба”, але разом з іншими ентузіастами він рятує численні київські пам’ятки, зберігши всі музейні фонди. У квітні 1917-го був делегований до Центральної Ради; за рік, 1918-го, Миколу Федотовича обрали до Академії мистецтв; згодом В. І. Вернадський запросив його до Української Академії наук, дійсним членом якої М. Ф. Біляшівський став у травні 1919 р. Обидва вони задовго до цього вступили до Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, що, як і участь у Раді, не могло подобатися більшовикам. За життя М. Ф. Біляшівського вийшло друком понад 70 його наукових праць і статей, близько 300 заміток і повідомлень у часописі “Киевская старина” (та заснованому ним же щорічному додатку до нього, “Археологічному літопису”), часописах “Літературно-науковий вісник”, “Сяйво”, “Нова Рада”, англомовному збірнику “Селянське мистецтво Русі” (стаття “Народна творчість України”, Лондон, 1912 р.). Ця публікація мала помітний міжнародний резонанс; як згадував Д. Багалій, автор “характеризує український народ з боку його мистецької вдачі та дуже розвиненого художнього смаку, дає огляд тих важких умов, що в них доводилося жити народові і що гальмували розвиток його творчості, а тоді зупиняється на різних галузях народного мистецтва, даючи характеристику кожної зокрема. Огляд пояснюють численні, дуже гарно виконані ілюстрації”. Після 1919 р. наукових публікацій Миколи Біляшівського на етнографічні та мистецькі теми не спостерігаємо, і то не лише через його недуги чи внаслідок браку коштів. Ерудиція і погляди цього академіка не вкладалися у рамки пролетарської ідеології, а брати участь у демагогічній пропаганді не бажав. Праці, оприлюднені у 1925—1926 роках, майже всі стосувалися археології, зокрема — Трипільської культури, зрозумілої радянським функціонерам, на відміну від культури сучасної.
“Цінності ваги непропащої” Його пристрасті не просто змінюються, як це бувало у колекціонерів, а продовжують одна одну на вищому рівні; при цьому велика мета лишається попереду, успадковується іншими. І якби не підступне знищення Українського Відродження, задуми Миколи Федотовича здійснилися б: культурні й мистецькі досягнення мали відродитися в часі й просторі, посівши гідне місце у свідомості суспільства — не тимчасовою модою, а необхідною рисою самоідентифікації. Власне, цього злякалися скажені
Канівський природничий заповідник. Будинок М. Ф. Біляшівського з меморіальною дошкою
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
