“Символ у літературі виникає не зі слів, а з поєднання їх”. · 9 Презентація · с. 9сторінка оригіналу ↗
Донька Карпат
Слово Просвіти, №20 за 2019 рік
Здавалося б: після остаточного розвінчання ідеологічного соцреалізму в літературі ніяка патологічна ідеологія їй уже не загрожує. Але одна з них усе-таки досі, як виявляється, процвітає: просвітянство (не плутати з громадською організацією “Просвіта”, яка не є історичним локусом). Це те саме просвітянство, яке свого часу маскувалося під літературу і з яким воював М. Хвильовий (“Про “сатану в бочці”, або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян”, 1925), яке намагався розвінчати М. Зеров (“Європа — Просвіта — Освіта — Лікнеп”, 1926), та ін. Мабуть, ніколи не думали жертви “Розстріляного відродження” Хвильовий і Зеров, що просвітянство ще довго здатне буде не тільки понижувати літературу як художній феномен, а й заганятиме її в кут бізнесової спекуляції і графоманства. В часи Хвильового і Зерова просвітянське пониження літератури відбувалося нерідко внаслідок малограмотності самих авторів (“У літературу рушив малописьменний письменник”, — казав Петро Панч), а нині недохудожнє просвітянство постає (в окремих випадках, звичайно) як стандартна любов до України і римоване ганьблення всіх її ворогів-агресорів. Зароблені на цьому дивіденди навряд чи забезпечать славу таким, з дозволу сказати, “творцям”, але те, що вони наводнюють літературний процес ущербною літературою (майже в дусі Дем’яна Бєдного) — факт незаперечний. Треба бодай пам’ятати, що тему любові до України і її підневільного животіння Тарас Григорович міг вичерпати в одному катрені:
Кругом неправда і неволя, Народ замучений мовчить, А на апостольськім престолі Чернець годований сидить. Тут під кожне слово-символ можна підставляти реалії сучасності; отже, коли берешся за таку тему сьогодні, то спробуй сказати про це глибше й оригінальніше, а не демонструй набір вичахлих слів і колекцію давно затуплених сокир. Це добре розуміє “Хорея Козацька”, яка працює “на межі” літератури і музики: віднаходить призабуті літературні джерела, реставрує музичне звучання їх і відтак показує, що до головної цінності життя — до свободи, художнє слово України йшло далеко не просвітянським шляхом. Це підтверджено або всією творчістю геніальних наших земляків (як автор “Слова…”, Котляревський чи Шевченко), або одного твору (як Михайло Петренко зі своїм “Небом”, Панас Мирний з “Волами”, Михайло Коцюбинський з “Intermezzo”, Олесь Гончар з “Собором”, Юрій Мушкетик з “Братами”, Олег Чорногуз з “Аристократом”,
Іван Драч із “Соняшником”, Ліна Костенко з “Марусею”, Василь Стус із “Палімпсестами”, Василь Голобородько з “Віконцем”, Марина Павленко з “Райдугою в решеті”) або навіть одного словосполучення (“З журбою радість обнялась” Олександра Олеся, “Сонячні кларнети” і “Похорон друга” Павла Тичини, “Земне тяжіння” Василя Симоненка, “Вірші з війни” Бориса Гуменюка) чи й одного образу (“De libertate”, “Гандзя”, “Гімн”, “Вершники”, “Земля”, “Залишенець. Чорний Ворон”). У названому ряду, безперечно, знаходять своє належне місце і “Мальви” Романа Іваничука, і “Роксолана” Павла Загребельного, і “Вічний Іван” Віктора Міняйла, і “Останній гетьман” Юрія Мушкетика, і “Нате” Павла Мовчана, і “Князівство трав” Петра Засенка, і “Рекреації” Ю. Андруховича, і “Щоденний жезл” Є. Пашковського, і “Епізодична пам’ять” Любові Голоти, і “Жінка в зоні” Світлани Йовенко, і “Реквієм для Рози” Р. Плотникової, і “Жити” В. Терена, і деякі тексти ще молодших авторів (С. Жадана, Л. Мамчич, Л. Мудрак, Л. Дядченко й ін.) чи перші книжки-метелики Ігоря Астапенка, Дмитра Луняки, Лелі Покотиполе, Богдана Братуся й ін. Належність їхніх творів до сфери художності визначається насамперед тим, що в їхньому підтексті — узагальнюючий символ (знову азбука!). Де він береться? Душу в музиці чи живопису, як знаємо, творять не звуки і кольори, а їхнє поєднання; так само символ у літературі виникає не зі слів, а з поєднання їх, зі стосунків між персонажами твору і навіть з домислу читача, який є обов’язковим учасником літературного творення. Чому, наприклад, захоплює образ “Таємниця твого обличчя”? Бо читач прочитує в ньому не саме лиш “обличчя”. Там є символ краси всієї кращої половини людства. Таке ж узагальнення містить у собі символ людського єднання (“Слово…”), прагнення свободи без кайданів (“De libertate”, “Заповіт”), чарівність “Зів’ялого листя”, “Лісової пісні”, “Сонячних кларнетів”, “Зачарованої Десни” й “Троянд і винограду”, протест проти наруги над людською цивілізацією (“Жовтий князь”, “Сад гетсиманський”) і над соборами людських душ (“Собор”). Критика такі твори обов’язково помічала й помічатиме, а за ваговитістю в літературному процесі вона буде завжди такою ж, як і сама художня література. Бо вона — похідна від неї і тому горітиме завжди тим самим вогнем, що й вона. Недавня книжка літературної критики Тараса Салиги так і називається: “Вогонь, що не згаса” (2017).
Ірина РУДАЯ, заступник директора з наукової роботи Чернівецької обласної бібліотеки для дітей
Для мене гори — стародавній храм, Перед яким я голову схиляю. За нього я життя своє віддам, Бо це усе найкраще, що я маю. Валентина Буняк
Валентина Юріївна Буняк народилася 24 вересня 1957 року в дружній, працелюбній родині в мальовничому селі Довгопілля Путильського району Чернівецької області. Навчалася в Довгопільській восьмирічній та Конятинській середній школах, Кам’янець- Подільському педагогічному інституті ім. В. П. Затонського на філологічному факультеті. Працювала вчителем української мови та літератури, організатором позакласної, позашкільної виховної роботи в Селятинській середній школі та учителем зарубіжної літератури Путильської ЗОШ. Директором, викладачем української мови та літератури на підготовчих курсах Київського міжнародного університету, заступником голови Путильської районної державної адміністрації з гуманітарних питань, редактором районної газети “Карпати” на Путильщині. Зараз Валентина Юріївна на заслуженому відпочинку, але займається громадською роботою, очолює товариство “Просвіта” ім. Т. Шевченка у Путильському районі Чернівецької області, голова волонтерського центру “Пенсіонер” при Путильській районній раді ветеранів. В. Буняк дуже талановита гуцулка. Вірші почала писати ще у шкільному віці. Перші публікації були у районній газеті “Карпати”. Пізніше у збірках І. Угрина “Барви водограю” (2004), “На крилах духовності” (2006), “Народна книга поезій”. Т. 1 (2010). І ось 2018 року побачила світ перша книжка Валентини Буняк “Дочка гір”, що вийшла у видавничому домі “Родовід” (Чернівці). У Чернівецькій обласній бібліотеці для дітей у рамках цільового проекту “Я — буковинець! Я — українець!” відбулася презентація цього видання Валентини Юріївни. До збірки ввішло 64 вірші поетеси, у яких любов до гір Карпат, ніби мандруєш гірськими стежками, чуєш дзюрчання потічків і шум швидкоплинного Черемоша, відчуваєш запах гірських трав… “Ця писанкова вчителька, справжня гірська красуня, донька Карпат, відає, здається, кожну стежку рідного краю. Її легка хода ніби не знає втоми. По гірських схилах вона зійде на будь-яку полонину, пройде гірським хребтом і здійметься на найвищу точку Карпат, щоб помилуватися піднебессям і відчути радість від того, що живеш на цій красивій землі, своєю працею і мужністю добуваєш право бути тут господаркою цієї краси”, — так сказав письменник Василь Васкан у передмові до книги. На презентацію до бібліотеки завітали члени товариства “Просвіта”, міської та обласної ветеранських організацій, письменники, митці, друзі. Багато теплих і щирих слів привітань звучало на адресу поетеси від голови Чернівецького ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка О. Савчука та друзів-просвітян — Т. Мінченко, М. Пелех і Г. Гусар, керівника волонтерського центру обласної ради “Пенсіонер” Т. Саєнко, голови Чернівецької міської організації ветеранів В. Сорохана, письменників В. Демченка і М. Брозинського, краєзнавця Ю. Гусара, художника Р. Лекалова, директора Чернівецької обласної бібліотеки для дітей А. Білої та ін. У подарунок Валентині Буняк письменник Михайло Брозинський прочитав вірш-присвяту “Пісня Валентини з Буковини”, а співачка Лариса Бєлова виконала пісню “Кажуть мені люди, сусіди”. На зустрічі лунали вірші з презентованої книжки: “Дочка гір”, “Гуцульська колискова”, “Люблю гори й добре знаю”, “Те, що відчуваю, пишу у віршах”, “Я ваша — мої Карпати”, “Дивлюсь на гори — бачу їх величність”, “Я у горах Карпатських зросла”, “Ніби в павутинні зелені гори”, “Живу в Карпатських горах пречудових”, “Путило, ти моя Путило!”, “Мамо, рідная матусе”, “Українська моя мова” та ін. Валентина Юріївна подякувала всім за щирі вітання і згадала буковинського письменника Василя Мельника, який свого часу підтримав її творчий талант і благословив на поетичну ниву.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
