4 “Два покоління мусили вирости, щоб відновити сили і антитоталітарний спротив досяг цілі”. Пам’ятаємо · с. 4сторінка оригіналу ↗
«Тріумф людини»: українці, які перемогли ГУЛАГ
Слово Просвіти, №20 за 2019 рік
Закінчення. Початок на стор. 1
— Українці становили понад половину в’язнів ГУЛАГу 1953 року. Вони були серед тих найактивніших, хто зруйнував імперію ГУЛАГу і всю комуністичну державу, — сказав на відкритті виставки директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. — Українці в ГУЛАГу не мали тисяч легіонів для перемоги, вони самі були легіонерами та преторіанцями, однак вірними не імперії, а своїй Батьківщині — Україні. І вони тріумфували, хоч їхня боротьба і розтягнулась на 74 роки, поки існував комуністичний тоталітарний режим та система його концтаборів. Вони тріумфували 24 серпня 1991 року, коли Чорновіл, Лук’яненко та інші політв’язні вносили до зали Верховної Ради український прапор. Нацистські концтабори, які фактично будували за аналогією радянських, перемогли союзники антигітлерівської коаліції 1945 року. Але гітлерівський Аушвіц водночас був переможений і сталінським ГУЛАГом! Сталінсько-берієвські ж проіснували переважно до смерті їхніх організаторів — до хрущовської “відлиги”, та частково були відновлені згодом в епоху брежнєвізму для боротьби з “інакомисленням”. Жахлива війна режиму проти людяності, системи проти людини, табору проти свободи, пропаганди проти вільної думки аж до 1989 року — піку горбачовської перебудови. Виснажені війною народи СРСР 1945-го не знайшли тоді сил скинути після Гітлера й другого тирана — Сталіна. Європа була знекровлена настільки, що віддала Сталіну майже все, що він вимагав: свій схід і центр (складові майбутнього “соціалістичного табору”). На місці низки нацистських концтаборів постали радянські. ГУЛАГ не зупинявся ні на мить. Мільйони людей і десятки народів відгородили від зовнішнього світу залізною завісою. Згодом Радянський Союз продовжуватиме вже конкретно розбудовувати цю залізну завісу і спорудить стіну в центрі Берліна, щоб окреслити зону для своєї тиранії і сваволі. З 1965 року, вже при Брєжнєві, в СССР та підневільних країнах “соціалістичного табору” запровадять пишні святкування Піррової перемоги, щоб затерти думки про її надвисоку ціну. Ціну, яку Кремль і його комуністично-імперські вожді змусили заплатити кожну родину. Без перебільшення — кожну. Надто висока ціна цієї “перемоги”! Цю ціну кремлівська верхівка зробила такою зумисне, щоб убезпечити себе від народного бунту. Кремль боявся і слушно очікував, що сильні духом і тілом солдати розвернуть зброю проти Москви, коли повернуться з переможеного Берліна. Тому тілами наших дідів форсували Дніпро, тому беззбройних виставляли проти танків, тому гнали рядами на мінні поля, тому й рятували від наступу фронту промислові станки, а не людей — “баби єщьо нарожают!” (Жуков). “Шапками закидати ворога” — це не лише про злочин проти своїх власних солдатів. Це про план утримання комуністичної тоталітарної влади. Такою є правда Другої світової війни для нас, українців, і кримських татар, а також для росіян, білорусів, казахів, грузинів, азербайджанців, вірменів — усіх понад 100 національностей величезної тюрми народів — СССР. Такою вона стала і для окупованих країн Балтії, Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Балкан і східних німців. Такою була Східна Європа після 1945 року. Два покоління мусили вирости, щоб відновити сили і антитоталітарний спротив досяг цілі. Лише 1989 року завдяки волі вільних людей упав Берлінський мур. А 24 серпня 1991 року Україна ставить фінальну крапку в існуванні тоталітарної імперії — СРСР. Але чи завершилася історія комуністично-імперського ГУЛАГу? Сьогодні українські громадяни знову отримують вироки по два десятки років таборів (як у сталінсько-брежнєвські часи!) на російській Півночі. ГУЛАГ знову піднімає голову в путінській Росії. В наших силах — не допустити цього і першим кроком до цього має стати усвідомлення кожним українцем факту: не називати “перемогою” перебування у колоніальній неволі, до якої нас знову змушує гібридною війною на сході України тоталітарний режим Путіна з його новітніми неоімперськими далекосяжними планами.
Георгій ЛУК’ЯНЧУК ціональні прапори, газети й листівки патріотичного змісту. Ми одноголосно обрали П. Ніженського головою нашого осередку. Керувалися не тільки його беззаперечними заслугами, а й тим, що він як пенсіонер мав більше за нас вільного часу. Тому мав можливість поширювати національні й демократичні ідеї у ветеранському середовищі, дуже заскорузлому і просталінському. Саме тоді з ним стався цікавий випадок. Кілька ветеранів (“вітінарів” за словами П. Ніженського) накинулися на нього зі звинуваченнями в підривній, антирадянській, націоналістичній діяльності. Люто кричали, бризкаючи слиною, що готові негайно розстріляти його і всіх новітніх “бандєровцев”. За те, що хочуть Вільної України. Бо так вони чинили в післявоєнний час у західноукраїнських областях. Петро Іванович не розгубився. Він сказав їм усе, що про них думав і знав. Зокрема, що хоч нагород мають більше за нього, але на фронті ніхто з них не був жодного дня. Один із них у період війни був наглядачем-охоронцем у сибірському концтаборі, а потім під час служби в енкаведистській спецгрупі, що вдавала з себе бандерівську боївку, особисто закатував десятки мирних людей у Дрогобицькій області. Переважно вчителів і медпрацівників, що прибули зі Східної України. А другий брав участь у депортації сотень українських родин з Галичини до Сибіру. У листопаді 1989 р. нам стало відомо, що на Батьківщину з пермських таборів доставлять тіла померлих і похованих на чужині українських політв’язнів В. Стуса, М. Литвина та О. Тихого. Було ухвалено рішення зустріти домовини з мучениками в бориспільському аеропорту. П. Ніженський приніс туди три власноруч виготовлені великі тернові вінки. Після поховання героїв вінки прикріпили до хрестів на їхніх могилах. Навесні 2014 р., коли московський агресор вторгся в Україну, П. Ніженський пішов до військкомату і попросив мобілізувати його до української армії. Заявив, що, попри поважний вік, готовий обороняти Батьківщину від лютого кремлівського ворога. Запевнив, що з роками не втратив солдатських навичок і відваги. Подякувавши за великий патріотизм і високий бойовий дух, йому порадили йти додому й по змозі допомагати нашим бійцям матеріально. Що він регулярно і робив майже до останніх днів життя. Вічна Пам’ять і Слава Петрові Ніженському — солдатові Другої світової, вірному синові України, активному учаснику боротьби за незалежність Батьківщини у ХХ ст.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
