Пряма мова · “Московська імперська політика витонченими й грубими методами посилювала “обрусение” українців”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Скільки років антиукраїнській ідеології “русского міра”?
Слово Просвіти, №20 за 2021 рік
Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка Найновіші наукові дослідження арабських, візантійських і західноєвропейських джерел, які здійснили львівські вчені Ігор Бойко та Ольга Щодра, стверджують, що уже у 838 р. давньоукраїнська держава Русь була високорозвиненою, відомою країною. До кінця ХІІ ст. під “Руссю”, “Руською землею” розуміли лише територію Середнього Подніпров’я, визначену містами Київ – Чернігів – Переяслав (землі полян, деревлян, сіверян). Тільки до цих земель і міст вживали термін “Русь”. Ні Новгородська земля, ні Суздальська (як і решта приєднаних до Києва земель) Руссю не були. Це переконливо засвідчують літописи. Так, перший Новгородський літопис часто повідомляє про поїздки новгородців “у Русь” (тобто в Київ, Чернігів або Переяслав). Так само “в Русь” їздили із Суздальської землі. Назву “Київська Русь”, загальновживану в історичній та історико-правовій літературі, ввели науковці-історики. У період існування Київської Руси слово “український” уперше простежується в ХІ столітті. Відомо, що назва “Україна” вперше згадується в літописі 1187 р. стосовно Переяславської землі. Ця територія була основою Київської держави – Руської землі – в ІХ–ХІІ ст. (І. Бойко). Однак досі триває гостра дискусія між російськими-московськими та українськими-руськими істориками, політиками про етнічну спадщину Руси-Київської Руси. Прикро, але під впливом фальшивої царської та комуністичної шовіністичної історіографії у свідомості мільйонів людей сформувалася антинаукова доктрина про те, що російська держава є спадкоємицею Руси-Київської Руси. Основою цієї антиукраїнської доктрини стало геополітичне злодійство Петра І, який у 1721 р. перейменував Московську державу в Російську імперію. Перейнявши грецький термін “Росія”, що означає “Русь”, Петро І цією назвою вводив в оману Європу, буцімто Московія не загарбала, не підкорила Русь-Україну, буцімто московський і український-руський народи є одним і тим же народом з нібито спільною історією, що боротьба Мазепи не мала національно-державного характеру, а була внутрішньою боротьбою за владу в державі. Сучасні московсько-путінські імперіалісти, сповідуючи політику Петра І, свою загарбницьку війну проти України також називають “внутрішньою боротьбою”, тобто громадянською війною за “справедливість”. У праці “Звідки взялися і що значать назви “Русь” і “Україна” Лонгин Цегельський зазначив, що “Петро І бажав собі з’єднати Русь-Україну з Московщиною в одне тіло, але так, щоби ясно буня літературної мови до вимови живої. Гражданка мала на оці потреби лише російської мови. В цім була її негативна риса для українського письменства. Москва видала урядові підручники “о произношении российских букв, о исправном их же употреблении” і насильно запроваджувала її до українських шкіл. 5 жовтня 1720 р. Петро І видав указ, який був нищівним ударом по українській мові і літературі: він спричинив те, що в усіх церквах і храмах, серед яких були і збудовані Іваном Мазепою, гетьмана-патріота, героя України проклинали останніми словами як зрадника і відступника. У 1729 р. вийшов указ Петра ІІ (внука Петра І), що зобов’язував переписати з української мови на російську всі державні постанови та розпорядження. Великодержавну політику “обрусения” продовжувала цариця Анна Іоанівна, яка звеліла одібрати від українських церков книги старого українського друку і замінити їх книжками московських видань. Виконуючи таємну інструкцію імператриці, князь О. Шаховський всіляко заохочував шлюби між українцями та росіянами, щоби українці й так зросійщувалися. Чи не найтрагічнішою добою для України (до більшовицької ери) виявилося царювання Катерини ІІ. Вона завершила антиукраїнську справу, розпочату Петром І. Зруйнувавши Гетьманщину, придушивши українську духовність, московський імперіалізм не міг миритися з демократичною, волелюбною Запорізькою Січчю, яка поширювала прогресивні ідеї, зміцнювала в Україні незалежницькі прагнення, розвивала національну освіту. Тож після перемоги над Туреччиною, підкорення Кримського ханства (офіційно Крим “увійшов” до складу Російської імперії у 1783 р.), потреба в Запорізькій Січі, на думку цариці, відпала, а існування цього освіченого “острівця свободи” в тилу імперії було надто небезпечним для монархії й суперечило колонізаторській політиці царської Росії. 4 червня 1775 р. великий загін регулярних російських військ на чолі з генерал-поручиком Петром Текелієм (вихідцем із сербського дворянського роду), який повертався з турецької війни, несподівано оточив Січ і вчинив повний розгром. Надто нерівні ло, неначе Московщина є осередком, а наша Русь-Україна лише прищіпкою до сего головного московського пня. Ось тому вхопився він до того слова “Росія”, уживаного в тих часах деякими нашими церковними писателями (а невживаного ні серед народу нашого, ні серед народу московського) та назвав тим словом цілу свою Московську державу, в склад якої вже входила і Україна з лівого берегу Дніпра”. З перейменуванням Московії в Росію москалі вперше дізналися, що вони великороси. Великороси – це єдиний у світі народ, який до початку ХVІІІ ст. не мав своєї назви, а звався московським людом. Якщо в корінній Московії терміни “Россія”, “русскіє” поступово приживалися, то історична Русь ніяк не могла сприйняти накинуту їй принизливу назву “Малоросія”, а русини нізащо не хотіли перетворюватися на “малоросів”. Усім своїм єством вони відчували: щоб не розчинитися в “общерусском море”, необхідно продовжити своє історичне буття під іншим іменем, яке гарантувало їхню національну ідентичність і не дозволяло б московським маніпуляторам спекулювати на спорідненості назв “Русь” і “Россія”, “русини” і “русскіє”. Щоб зірвати смертельно небезпечний асиміляторський натиск московського царизму, його тактику мімікрії в етнонімічній термінології, було вирішено здійснити революційний крок – перейти до нових назв: Україна, український, українці. Однак московська імперська політика витонченими й грубими методами посилювала “обрусение” українців. Саме в той час, як стверджував Іван Огієнко, коли жива українська мова великим струмком вривалася до мови літературної, коли правопис Мелетія Смотрицького вже був на добрій дорозі і була певна надія на пристосування його до живої мови, Петро І наказав замінити кирилицю на гражданку, а кирилицю дозволено вживати лише для церковних видань. Це був дошкульний удар по розвитку українського правопису, він силою спинив близький вже до закінчення процес пристосування правопису до живої української мови. Гражданка механічно заступила кирилицю; вона вже не знала потрібних для української вимови літер, як не знала й тих надрядкових знаків, які вживала кирилиця і які служили в Україні для наближендо наших читачів, передплатників, просвітян
1. Ігнатенко Леонід Миколайович — 1000 грн. 2. Кравченко Галина Семенівна — 1000 грн.
були сили: по сотні москалів на одного запорожця. 3 серпня 1775 р. був оприлюднений маніфест Катерини ІІ “Об уничтожении Запорожской Сечи и о присоединении оной к Новороссийской губернии”. Хитра й лицемірна Катерина ІІ, яка ревно дбала про репутацію “гуманістки і благодійниці”, зазначила у маніфесті, що “…всем же старшинам, кои служили порядочно и имеют одобренья от НАШИХ военных начальников, обьявить НАШУ ИМПЕ- РАТОРСКУЮ МИЛОСТЬ”. Але водночас, як вірна послідовниця Петра І, виявила свою підступність і жорстокість. Петра Калнишевського і його старшину заарештували і заслали на Соловки. Тут, у “герметичній ізоляції”, у нелюдських умовах судилося останньому кошовому Запорізької Січі промучитися 25 років – до 31 жовтня 1803 р., помер він у віці 113 років. Імперські ідеологи ніколи не переставали витворювати міф про винятковість Росії та її месіанство. Завоювання чужих земель (ще з часу існування Московського князівства) у Росії називали “добровольным присоединением” чи навіть “воссоединением”, аби таким чином “узаконити” розбійницькі акції. Великодержавний шовінізм постійно спрямовували проти інородців, але насамперед проти “єдинокровних слов’янських братів” – українців. У 1800 р. “недремный великороссийский глаз” спинився навіть на українських церквах з трьома банями – імператор Павло І заборонив ставити церкви в українському стилі. У 1810 р. Києво-Могилянську академію формально перетворили в Духовну академію, а колегії раніше стали духовними семінаріями. Замість обителі вищої освіти для всіх станів українського суспільства Києво-Могилянську академію перетворили на окрему духовну школу, яка повинна була стати твердинею зросійщення України. З московськими колонізаторами солідаризувалися у 60-х рр. ХІХ ст. і зросійщені українські дворяни, чиновники, інтелігенти, які “собственно для себя никаких, независимо от общих совокупно со всей Россией, желаний не имели”. Вони улесливо підспівували великодержавним панславістським теоретикам про триєдиний русскій народ, одну віру, одну мову з трьома відмінностями. Промосковсько-імперське мислення і рабсько-малоросійська свідомість чітко простежується у великій статті С. Гогоцького “На каком языке следует обучать в сельских школах Юго-Западной России?”. Автор намагається переконати, що “в сельских школах по-прежнему должны обучать по русским элементарным книгам. От замены же русских учебных книг какими-то малорусскими нельзя было бы ничего ожидать, кроме самых вредных последствий – для самого же народа”. Антиукраїнська реакція завершилась таємним циркуляром міністра внутрішніх справ Валуєва від 8 липня 1863 р., в якому зазначалося: “обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке, и употребление в училищах малороссийского языка нигде не допущено; самый вопрос о пользе и возможности употребления в школах этого наречия не решен,
но даже возбуждение этого вопроса принято было большинством малороссов с негодованием, часто высказывающимся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и не может быть и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши, что русский язык так же понятен для малороссиян, как и для великороссиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссиянами и в особенности поляками так называемый украинский язык”. У 1867 р. київський народний календар надрукував звернення А. Андріяшева під заголовком “Братское слово южнорусса землякам, которые не хотят довольствоваться общерусским книжным языком, а хлопочут о том, чтобы выдумать новый книжный малороссийский язык и на нем учить народ”. “Землячок”, батьки якого, можливо, продали “остатню корову”, щоби синок “вивчив московської мови”, вiдцурався рiдної і закликав українців лише “чужому научатись”, не підозрюючи, мабуть, що таким способом виховуватимуться нові перевертні: “Позвольте же, любезные наши земляки, сказать вам последнее наше братское слово: если вы любите и уважаете наш народ, много выстрадавший под неволею и воскресший к новой жизни, оставьте ваши затеи, спешите обучать неграмотных людей порусски, настоящим нашим общерусским языком. Не потешайте же людей, жаждущих русской грамоты и русской православной образованности несбыточной мечтой, что вы когда-то выдумаете новый язык, напишете новые граматки, новые книжки для того, чтобы начать свое мудрое обучение, пригодное только на печи, во всяком случае не дальше своей хаты, и вовсе ненужное ни в науке, ни в жизни, ни в службе Государю и Отечеству”. 25 травня 1874 р. видано новий статут про початкові народні школи, в якому четвертим параграфом підтверджено положення статуту від 14 липня 1864 р. про те, що “в начальных народных школах обучение ведется на русском языке”. Внаслідок заборони навчання українською мовою учителі змушені були користуватися російськими підручниками, що не могло не відбитися на сприйнятті українськими дітьми матеріалу, що вивчався. У шкільній читанці все було для дітей чуже: “і люди чужі, і хати чужі, і квіти, і ліси, і звірі, і птахи” (Б. Грінченко). Інтелектуальним центром українського життя в Києві у середині 1870-x pоків став Південно- Західний відділ Російського географічного товариства. Саме він не давав спокою місцевим україноненависникам. Вони не могли змиритися з тим, що на їхніх очах розгортається діяльність, що веде до самопізнання й національного пробудження українців. Справді: фундаментальні дослідження з історії, фольклористики, етнографії, статистики, археології розкривали глибину й багатство культури “малоросіян”, демонстрували їхню самобутність, живу українську силу, а значить – історичну перспективу.
Далі буде.
Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існую) чих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі при) пинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і до) рожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо до) помогти “Слову Просвіти”. Будь)яка фінансова підтримка видан) ня – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам на) ші банківські реквізити: АТ “Альфа)Банк, р/р UA 30 300346 0000026002016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб нада) ти повну інформацію про платіж.
Минулого тижня на наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися:
ЗЗввееррннеенннняя
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
