Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Проблема українських націо­нально-визвольних змагань та проблема боротьби жінок за свої права досить споріднені”. · 7 Доля на тлі історії · с. 7сторінка оригіналу ↗

Жінки в боротьбі за Україну

Слово Просвіти, №20 за 2021 рік

Дарія БОБРИК, фахівчиня Центру гуманітарної співпраці з українською діаспорою к показує історія, жінки здатні виконувати різні ролі, а не лише ґендерно стратифіковані. Яскравим доказом цього стала Всеукраїнська наукова відеоконференція “Жінка в боротьбі за Україну”, приурочена до 100-річчя від дня народження активної учасниці дисидентського руху Лесі Коцюби. Цей захід у віртуальному просторі згуртував науковців, журналістів і громадських активістів з Ніжина, Києва, Львова, Чернігова, Запоріжжя. Ініціаторами та модераторами стали завідувач кафедри історії України Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, учасник АТО Євген Луняк та директорка Центру гуманітарної співпраці з українською діаспорою, членкиня Національної спілки журналістів України Надія Онищенко. Надія Петрівна однією з перших у Ніжині написала про Лесю Коцюбу, яка з 1956 по 1974 рік викладала на кафедрі української літератури в Гоголівському виші. У статті “Усіх захистила своїм серцем” (часопис “Український дім”, випуск № 1–2 за 2011 рік) детально висвітлено ніжинський періоду житті Лесі Йосипівни, зокрема передачу праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація” за кордон, через що пані Леся потрапила під ковпак КДБ, втратила роботу та спокійне життя. Окрім конференції, відбулася низка заходів: відкриття меморіальної дошки Лесі Коцюбі на будинку, де вона мешкала, на вулиці Московській; показ вистави за драмою колишнього студента Лесі Йосипівни, нині – українського письменника, доцента кафедри української літератури, методики її навчання та журналістики Олександра Забарного “Леся” студією “Life- ART”; відкриття виставки “Леся Коцюба – особистість крицевої вдачі” в історичному відділі Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського. У читальному залі для наукової роботи бібліотеки НДУ імені Миколи Гоголя організували книжкову виставку “Усіх захистила своїм серцем”. Представлені книги та газетно-журнальні статті допоможуть більше дізнатися про життя й діяльність колишньої викладачки Гоголівського вишу Лесі Коцюби, про рух опору в Україні в 1960–1990 рр., про письменників-шістдесятників. Організатори конференції готують також до друку збірник спогадів про Лесю Коцюбу. Онлайн-конференція складалася з двох секцій: життя та діяльність Лесі (Олександри) Йосипівни Коцюби та внесок жінок у боротьбу за становлення та розвиток незалежної України. Гострим у слові та точним у думці був професор Київського національного університету культури і мистецтв Микола Тимошик. Він неодноразово порушував питання чину української інтелігенції та проблему пристосуванства бюджетної інтелігенції. Микола Степанович поділився спомином про Лесю Коцюбу, яка разом зі студентами-літстудійцями по бездоріжжю пізнього листопадового вечора 1972 року опинилася в селі Данина, аби провести виховну годину для старшокласників. Професор Тимошик зауважує: “Вони добиралися до нас із Ніжина перекладними: до Почекиного рейсовим автобусом, до Лосинівки – підводою, а в Данину – пішки. Чоботи й плащі-кобеняки їм назбирали родичі лосинівських студентів. Чи багато хто з нинішньої інтелігенції наважиться у такий спосіб навідатися в наше село?” Відповідь на це запитання стає очевидною після того, як Микола Степанович розповідає історію з похованням діаспорянина Ігоря Качуровського: урна з його прахом три місяці простояла в церкві Всіх Святих у Ніжині, поки чекали дозволу на місце поховання в його рідних Крутах. А чого варта епопея з поверненням селу Данина його історичної назви?! Про викладацьку діяльність, національний активізм та оточення Лесі Йосипівни розповідали викладачі нашого вишу: доцент кафедри української літератури, методики її навчання та журналістики Олександр Забарний і доцент кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин Петро Моціяка. Директор Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського Геннадій Дудченко використав особову справу Лесі Йосипівни як джерело вивчення її біографії. Доктор історичних наук, начальник Південно-східного відділу Українського інституту національної пам’яті Ігор Кочергін доповіддю про співзасновницю Української Гельсінської групи Оксану Мешко продемонстрував, наскільки відважними, принциповими та затятими бувають українки. На момент останнього ув’язнення Оксані Яківні було майже 76 років! Радянські кати сподівалися, що Мешко невдовзі помре, а вона спокійно казала, що переживе і їхнього Брєжнєва. Справді: Оксана Мешко померла в січні 1991 року, коли незалежність була вже так близько… Жахи сталінських концтаборів пані Оксана описала в книзі “Між смертю і життям”. Людиною, яка вміла летіти проти вітру, називають українську літераторку, учасницю дисидентського руху, правозахисницю, засновницю Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Ірину Калинець. Своїм виступом віддала їй належну шану Ірина Ключковська, кандидатка педагогічних наук, директорка ­МІОКу, лавреатка премії імені Ірини Калинець. За словами Ірини Ключковської, постатей такого штибу, як Ірина Калинець, було досить мало, але саме вони визначили майбутнє України. Ба більше, такі особистості сприяли тому, що сьогодні Україна на геополітичній карті світу є самостійною державою. У конференції взяла участь кандидатка політичних наук, народна депутатка України Софія Федина. Вона зауважила, що тема жінки в історії не повинна зводитися лише до питання ґендеру, вона має ширший масштаб. Пані Федина актуалізувала проблему вибору. Жінка сама обирає, як їй жити, головне, щоб це було свідомо. Так, за її словами, для Марусі Звіробій Майдан та події на Сході стали точкою нового відліку. Вона була російськомовною, мала бізнес, загалом, її життя було прогнозоване та впорядковане. Але війна змінила все. Нині вона вважає, що українська мова – питання національної безпеки. Маруся стала волонтеркою, контрактницею ЗСУ. Окрім цього, у неї виникла ідея створити центр військової підготовки, так з’явився “Марусин полігон”. на відкритті меморіальної дошки Лесі Коцюбі Леся (Олександра) Йосипівна Коцюба Про жінок на лінії вогню розповідав аспірант кафедри історії України НДУ імені Миколи Гоголя Володимир Баров. Його тема звучала так: “Від сестержалібниць до воячок: жінки в армії УНР”. А кандидат історичних наук, старший викладач кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету Юрій Щур висвітлив діяльність зв’язкової Мелітопольського окружного проводу ОУН Надії Артюхової. У праці “Інтернаціоналізм чи русифікація” Іван Дзюба писав: “Чи існує сьогодні на Україні україноненависництво? Багатьох це питання здивує. Але не всіх. Я певен, що знайдеться чимало українців і навіть неукраїнців, які не лише ствердять, що існує, але й наведуть факти з власного досвіду”. Своєю чергою Софія Федина під час конференції зауважила, що в нашій історії було чимало зради з внутрішнього середовища. Вона вважає за необхідне дослідити, якими мотивами керуються індивіди в таких ситуаціях, що спонукає їх ставати українофобами, манкуртами. Після таких слів на думку спадає книга Олександра Савченка “Антиукраїнець, або Воля до боротьби, поразки чи зради”. Автор по-новому трактує ключові моменти історії України, доходить висновку, що тисячолітня еволюція українського суспільства створила не лише українських героїв, а й їхніх антиподів, до категорії таких він зараховує: малоросів, хохлів, прихильників Московськоправославної цивілізації, корупційну українську еліту. До конференції долучилася журналістка, голова жіночого центру “Спадщина” Галина Дацюк. Її виступ був присвячений засновниці перших дитячих садків в Україні, професорці, подвижниці жіночого руху, голові Всесвітнього Союзу Українок, членкині уряду Української Народної Республіки Софії Русовій. Ця жінка була переконана, що національна освіта має першорядне значення, боролася за утвердження української школи та садка. Русова вимагала від Ліги Націй висловити ставлення до радянської влади, уряд якої є “урядом терору і насильства над народами, що мають нещастя належати до совітів”. Вважала, що бути гарним педагогом – це бути справжнім реформатором майбутнього життя України. Ставлення Софії Федорівни до національних питань свого часу чітко окреслив її син Юрій: “Коли мова йшла про національну справу ніщо не могло спинити її завзяття: ні родина, ні діти, ні переслідування царських жандармів чи більшовицьких чекістів, ні тюрми, ні арешти, ні тяжкі умови еміграції, ні події приватного життя… Ніщо не спиняло її енергії в боротьбі за український ідеал”. Проблема українських національно-визвольних змагань та проблема боротьби жінок за свої права досить споріднені, щонайменше через те, що одне неможливе без іншого. Як це не парадоксально, але за часів відсутності державності, прав та свобод народжувалися жінки, які мали бажання діяти, розвиватися, працювати на благо своєї України. Сьогодні ж можемо натрапити на інший алогізм: жінки, які мають усі юридичні права, не користуються ними повною мірою, а деякі взагалі повністю переймають спосіб життя жінок патріархальних часів з чіткою ґендерною сегрегацією та дискримінацією. Своїми діями, точніше пасивністю, вони знецінюють досягнення, за які боролися десятиліттями: право на освіту, роботу, участь у громадському житті. Ґендерна рівність – це насамперед про гідність і повагу. Невже ми маємо сьогодні голос для покірного мовчання?! Зліва направо: Ю. Хоменко, В. Кривець, С. Козлова, О. Самойленко, А. Гомоляко, О. Забарний

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин