З блокнота письменника · “Що є життя? Хто до кінця збагне? Воно — прекрасне, як би все не склалось...” · с. 10сторінка оригіналу ↗
Слава Богові за все...
Слово Просвіти, №20 за 2021 рік
Анатолій МАТВІЙЧУК, співак, поет, композитор, публіцист, Народний артист України
Ця фраза сьогодні час від часу лунає в моїй свідомості, хоча душа знаходиться в якомусь особливому, майже медитативному спокої, коли не потрібно багато думок і слів – достатньо однієї, Величної Мантри, в якій умістилося все: Любов і Туга, Радість і Смуток... Слава Богові за все. Бувають такі тихі вечори, коли небо обкладає важкими хмарами, що тиснуть і тиснуть на свідомість, ніби гранітні брили. Аж тут – нізвідки – проступає якесь світло – і в короткому проміжку поміж хмарами раптом заясніє, закучерявиться і проллє своє тихе сяйво молодий місяць. Ніби нагадуючи: “Життя – прекрасне, як би все не склалось!” І ти розумієш, що головна цінність твого життя в тому, що воно триває, і піщинки твого годинника – це далеко не часточки кварцю, а чистісіньке золото найвищої проби. Бо ти усвідомив, як ніхто, могуть і незворотність часу. Це те, про що не здогадуються молоді, бо молодість – пора набуття досвіду, а не гірких прозрінь. У неї, молоді, все це попереду. Як там у мене в одному вірші: Ми живем одну коротку вічність, А чи, може, нескінченну мить... Тож для молодих життя – це коротка вічність, а для нас, зрілих і просвітлених, – нескінченна мить. Справді нескінченна, бо коли прийде її кінець, ми про це вже не відатимемо, розчинившись у хвилях вічності... Слава Богові за все. І перше за те, що він дав нам Свідомість. А вона – неймовірна річ. Юним і молодим вона дає можливість жити мріями. Людям зрілим і сповненим сили – конкретними планами. А люди похилі живуть своїми найдорожчими спогадами. Ті приходять до них у найкращих снах, чи в моменти денного розслабленого спокою, коли очі просто спостерігають, як біжать по небу хмари, як тремтить листя на вітру, як граються діти в свої одвічні “доньки-матері”. Що є життя? Хто до кінця збагне? Воно — прекрасне, як би все не склалось... Повторюю ці слова, знаючи, що плин часу буває, як легенький вітерець, а буває, як жахливий ураган. Добре, що нікому не зриває дахи і не руйнує стіни, а від тих негараздів, що час від часу підступають до нашого порогу, можна якось заховатися всередині себе, знаючи, що там у тебе тепло і затишно. А це не кожному дається. Хтось би віддав усе, аби не лишатися наодинці із собою, бо там, усередині, – пекучий біль непрощених образ і жага несправджених амбіцій, гострі ножі неправедних вчинків, зрад і злочинів, які пектимуть і зенні торфу й золотоносного піску, обмірник забоїв і просто різноробочий. Відбувши 1943 року визначений неправедним судом строк, просив звільнення. Але йому, так само, як іншим, оголошено, що “сидітимуть” до “особливого розпорядження”. Репресивне “червоне колесо” підминало сотні тисяч або й мільйони людських життів без розбору. Від серцевого нападу помер влітку 1944 року в “Колимському краї”. Відомостей про реабілітацію немає. Імовірно, нікому було поклопотатися… Під час Другої світової війни, опинившись не з власної волі в окупованому Києві, Докія Гуменна, вірна дочка свого народу, яка люто переслідувалася за радянської влади, не заплямувала свою совість жодною співпрацею з фашистами. Виживала, продаючи на тодішньому Євбазі та обмінюючи на щось їстівне вишивки, над якими скніла день і ніч. Не давала спокою згадка про статтю А. Фарбера “Лживая повесть” у московській газеті “Правда”. “Марксистська критика” в жовтні 1940 р. рознесла в пух і прах повість “Вірус” правдолюбної авторки про задушливу атмосферу в обласному відділі охорони здоров’я, де до скандального звільнення нетерпима до фальші працювала стенографісткою та заодно перекладачкою з російської мови на українську й навпаки. Потягла до Львова найдорожче, що мала, – рукописи та власні видання, розкритиковані вщент. Бідувала в ДІПі – в європейських таборах для переміщених осіб. Шукала притулку в тодішній Чехословаччині, Австрії, повергнутій Німеччині, Італії, Канаді, поки не очутилася у США. Найнялася на нелегку роботу в цеху, де виготовлялися канати для морських суден. Не новиною для емігрантки була фізична праця: у Києві працювала на підприємстві, де виготовлялися будильники. Оселилася в Нью-Йорку в “апартаментах” – кімнатці на першому поверсі, в тисняві між паперами й книгами. За творчими пориваннями ніколи було вгору глянути. І не до заміжжя було. Тільки й утіхи, що активна діяльність у тамтешній українській громаді. Жодні поневіряння не завадили воістину талановитій письменниці написати чотиритомний твір-епопею “Діти Чумацького шляху”. Вже те, як було видрукувано мучитимуть до самої смерті. А можливо – і опісля. Хто знає? Слава Богові за все! Особливо за те, що не дав мені ані шаленої слави, ані величезних статків, ані важкого тягаря відповідальності за долі цілих народів. Бо як воно важко буде – залишати колись цей світ, гадаючи, що ти спіймав за бороду самого Бога, що на тебе працює сила-силенна людей, які готові тобі молитися, а прийде час – зненавидять – і поширюватимуть легенди та плітки про тебе... Слава Богові за все! У тебе є твій дім, твої рідні. Чи кілька друзів, яким ти можеш подзвонити навіть серед ночі. Просто так. Погомоніти про футбол, про жінок і про політиків... А коли ти не спиш усю ніч, навіть якщо ти ліг рано, а заснув, коли вже за вікном зажевріло на Сході, ти, прокинувшись, можеш не поспішати кудись летіти стрімголов. Бо знаєш: твоє від тебе не втече, а якщо втече, то воно – не твоє... Тому ти не спішиш уже нікуди, а, підійшовши до вікна, широко розплющуєш очі і, зробивши глибочезний, аж до хрусту ребер, вдих, подумки говориш: “Дякую, Боже!” Слава Богові за все. І найголовніше за те, що він дає можливість осмислювати своє буття, знаючи, що хтось, у такі тихі вечори робитиме теж саме... І от, коли цю істину збагнеш, То легко буде жити й помирати. І рідним братом ти мене назвеш. І я в тобі знайду — сестру чи брата... Слава Богові за все, рідні мої брати і сестри...
унікальний роман, засвідчує, що то – справжній подвиг людини з великої літери. За вихідними даними: Мюнхен – Нью- Йорк, 1948-1951 рр. Після проголошення незалежної Української Держави ми до останнього подиху Докії Кузьмівни 4 квітня 1996 року обмінювалися листами, за якими, було видно, недремно пильнували “органи”. Надіслані ж її видання на мою київську адресу попри всі мої старання такі не вдалося одержати. Видавництво “Дніпро” за моєї ініціативи опублікувало книгу Докії Гуменної “Дар Евдотеї” – правдиву історію поневірянь відданої Україні авторки в чаду комуністичної ідеології. З цієї нагоди 2003 року я запропонував Миколі Вінграновському відвідати Жашків. Знаменитий поет і популярний кіномитець погодився. Відправилися легковиком його приятеля з кіностудії Довженка. Якраз тоді Микола знімав як режисер серію “Гетьманські столиці”. Вирішив показати в Жашкові “Чигирин – столиця гетьмана Богдана Хмельницького”. Обдарованим патріотичними переконаннями в Україні так чи інакше уготований тернистий шлях. Після школи красень-син степовиків поступив на акторське відділення Київського інституту театрального мистецтва. Формуючи з дозволу пом’якшеної на той час влади свій власний курс у Всесоюзному державному інституті кінематографії, Олександр Довженко узяв показного київського студента під свою опіку. У фільмі видатного майстра “Повість полум’яних літ” (1961), відзнятому Солнцевою, Вінграновському випала честь зіграти рядового солдата Івана Орлюка. За найкраще виконання чоловічої ролі отримав золоту медаль Міжнародного кінофестивалю в Лос-Анджелесі. ...У салоні автомобіля за спиною водія ми їхали з Миколою плечем до плеча. Про що тільки не переговорили. Він зі злістю сказав, що вийшов із Комітету Шевченківської премії. Не стерпів піднімати руку за “договорняки”, що ухвалювалися поза Комітетом. Гадаю, з пам’яті старших поколінь правовірних комуністів не вивітрилося, як О. Корнійчук, захлинаючись від захвату, проголошував лавреатом Шевченківської премії Микиту Хрущова. А ще першорядні лавреати – затяті борці проти “українського буржуазного націоналізму” та всіляких ворогів “радянської влади”. У
Руслана ЛОЦМАН Код єдності
Для нас вишиванка – не тільки на свята, Для нас вишиванка – щоденне життя. Це пісня, що з серця злітає крилато, Це до України святі почуття. Для нас вишиванка – не тільки окраса, Не просто старе автентичне вбрання. В ній наша історія, думи Тараса І все, що пов’язане з словом “рідня”. Для нас вишиванка – енергія роду, Ці хрестики віри – від зла оберіг. Це те, що ніколи не вийде із моди, Що нас, українців, об’єднує всіх. Для нас вишиванка – то паспортні дані, То, можна сказати, мов шкіра і кров. У ній ми зростали щасливі і гарні, У ній нас плекала батьківська любов. Для нас вишиванка – весільна обручка, Рушник, що на щастя і долю лежить. Бабусину голку тримає онучка, Щоб звичай прадавній продовжував жить. Для нас вишиванка – присяга на вірність. І найголовніше, щоб з нею чи без Ми серцем служили своїй Україні. Молитвами світла торкались небес. 21.05.2020
тому, здебільшого мотлосі, пошукати за нинішніми оцінками щось путнє важко. Не було б потреби нагадувати про це, якби пануюча політика не накладала лапу на присудження будь-яких премій… До клубу в Жашкові прізвище Вінграновського принадило учителів і любителів кіна та красного письменства з усього району. Після урочистого зібрання проводжав гостей чималий гурт “доброзичливців”. Одна вчителька, певно, з бойових, підступилася до Миколи Степановича: “Коли Вас побачила, защеміло серце: як Ви подалися! А коли послухала, то яка ж у Вас сила духу!” “Нічого собі комплімент”, – довелося мені зауважити стиха. Микола усміхнувся: “О sancta simplicitas” (О, свята простота!). Ці слова приписують чеському проповіднику Яну Гусу. Засуджений католицьким Константським собором “світоч правди, волі”, за характеристикою Т. Шевченка, нібито сказав так, коли старенька селянка підкинула до вогнища принесений нею хмиз. Вінграновському судилося переступити межу вічності 26 травня 2004 року. Прожив 67 літ. Похований на Байковому кладовищі в Києві. Докія Гуменна упокоїлася на українському православному цвинтарі Саут-Баунд-Брук штату Нью-Джерсі. Її ім’я, як і Миколи Вінграновського, удостоєне світлої пам’яті в зарубіжжі та в незалежній Україні. У Києві належалося б назвати іменем Докії Гуменної вулицю, де вона горювала в такій же кімнатці, як і в Нью-Йорку... Світлу пам’ять про Миколу Вінграновського увічнено в назвах вулиць у Первомайську, де народився, в Києві, Миколаєві, є провулок у Білій Церкві. Ім’я видатного письменника, актора, кінорежисера присвоєно школі №17 у Первомайську. Недовідомі путі господні. А понад усе – жорстока юдоль земна. Колись римський імператор “Божественний Веспасіан” повчав сина, що “гроші не пахнуть”. Пахнуть люди. Кожний по-своєму. А з ними й людство з усіма державними інституціями. На щастя, неодмінно народжуються особистості, гідні великої пошани. А в Україні сповідують заповідане Тарасом Шевченком, Іваном Франком, Лесею Українкою… На лихо, так звана українська еліта легко піддається на уславлення будь-чого чужого, а не на вшанування достойних синів і дочок рідного народу.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
