Про-читання · “Честь можна потоптати, а волю закайданити зась. Вона від Бога”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Сторінками національної трагедії ІІссттооррііяя яякк ззаассттееррееж жеенннняя Олександр Гижа. Зламаний меч. Роман0реквієм (Діалоги в казематі історії окраденої України). – Київ. Видавничий дім “Медкнига”. — 2020. — 420 с.
Слово Просвіти, №20 за 2021 рік
Лариса МОРОЗ, м. Київ Уже підзаголовок дає уявлення і про тему твору, і про його жанр — в авторському баченні. Далі, у тексті, знаходимо ще роз`яснення щодо його стилю та композиції: “Укотре просимо вельмишановного читача вибачити за частенькі ретро-відступи, але ви маєте справу з кусником белетризованої історії в особах” [с. 338]. Такі відступи-звертання до читача, як і розмірковування письменника про історичні процеси, про моральні проблеми, численні цитування Біблії, зокрема покликання до Христового вчення тощо, — створюють особливу атмосферу книги, ту важливу ознаку її стилю, яку можна назвати проповідництвом. Акцентування ж численних перегуків давніх подій із сучасними, а також рис і дій тодішніх імперських владців із рисами сучасних політиканів та агресорів — виявляє гостру публіцистичність книги. У поемі “Кавказ” Т. Шевченко звертається до Якова де Бальмена: “… мій друже єдиний, Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну...” І далі просить — уже його душу: “Живою душею в Украйні витай, Літай з козаками понад берегами, Розриті могили в степу назирай. Заплач з козаками дрібними сльозами...” На додачу до підкресленої мною “живої душі”, бачимо й інші улюблені образи-метафори поета: “розриті могили” як знак окрадености України, “дрібні сльози” — усім зрозуміла гірка печаль над її багатостолітніми трагедіями. Об`ємний багатобічний цей символ під пером О. Гижі перетворюється на художній прийом, який дає змогу об`єднати багато історичних персонажів (славетних імен — понад десять, від харизматичних Богдана Хмельницького та Івана Мазепи до Петлюри, Болбочана, Махна, Драй-Хмари) і вибудувати струнку композицію багатосторінкового твору. Долаючи (ігноруючи!) час і простір, душа Івана Богуна веде дискусії з багатьма діячами (тобто теж із їхніми душами) української історії. За тими дискусіями, ясна річ, стоїть автор — історик-дослідник (він тривалий час вивчав архіви — від європейських до сибірських) і водночас талановитий письменник-психолог. О. Гижа — відомий (зокрема талановито написаними історичними романами
Володимир ВОЗНЮК, письменник, культуролог, м. Чернівці У листі до Ольги Кобилянської від 1 серпня 1901 року Леся Українка писала: “Раз заїхали високо на гору Німчич і бачили звідси при заході сонця щось таке гарне і срібне, як мрія, – кажуть, що зветься Розтоки, але я думаю, що то ніяк не зветься і що його вже тепер там нема, бо щось такого може показатись тільки раз і зникнути, а вже якби хто вдруге хотів би те саме побачити, то не знайшов би”. Так геніальна поетеса змальовувала побачене з перевалу Німчич, який на межі Вижниччини та Путильщини нашої Буковини. Звідси видно гуцульські села Івано- Франківщини та Чернівеччини, а фраза “щось таке гарне і срібне, як мрія” стосується буковинських Розтік. Вони свого часу дивували геніальних кіномитців Івана Миколайчука та Богдана Ступку, композитора Володимира Івасюка і, без сумніву, десятки інших митців та тисячі шанувальників Буковини. Останніми десятиліттями дивують Розтоки неповторними літературними творами землячки, лавреатки премії імені Т. Г. Шевченка Марії Матіос, неординарністю осмислення гуцульської душі та мислення, журналістом і письменником Анатолієм Томківим. Розтоківчани дивують світ і нині – у Вижницькому видавництві “Черемош” побачила світ книга Марії Кінаш “Синиччина кичера. Поема-легенда” (2021, 147 с.). Авторка народилася і здобула середню освіту в рідному селі, відтак опановувала
“Четвертований храм” про Івана Гонту, “Облога Кармалюка”) і визнаний майстер художнього слова. А в книзі “Зламаний меч” повносило розкрилися його широкі мистецькі спроможності. Він сміливо експериментує, часом ніби навіть грається з можливостями художнього слова: то він виступає як психолог-аналітик, то як реаліст, уважний до кожної, навіть найдрібнішої, деталі, навіть до натуралістичної (оцього, останнього, варто було б уникати). Романтичні барви тут також наявні — і в описах природи (хоча й стислих), і в зображенні кохання (якого так мало й таке воно трагічне), і у вималюванні характерів персонажів твору — від абсолютно (чи майже) ідеальних до всуціль негативних. У цьому дещо бракує певної рівноваги, тобто уваги митця до обставин успішних звершень чи поразок і навіть помилок — не тільки щодо його улюблених героїв. Хоча зрозуміло: на свій суб`єктивний погляд він має право. Необхідно наголосити: книгу перейнято роздумами письменника про суспільну еліту, про її визначальну роль у долі нації (а в нас же останнім часом елітою стали звати звичайних скоробагатьків, часто ще й злодійського штибу). Часом він передає їх через думки своїх героїв: “Богун свято вірив у Христову заповідь: можеш звільнитися з рабства — скористайся ліпшим <...> слово Христа уповні озветься в серцях українців прагненням своєї Держави … Гетьманові Хмелю се вдалося зробити, а ми, старшина, вчиняємо поглум великій справі єднання <...>. Старшина не відає і знати не прагне, що провідник, вождь чи полководець стоїть нев натовпі, а над ним, бо формує зі спільноти державні чинники, котрі зміцнюють суспільство єдністю <...>. Такий вершник охоплює поспільство загальним, об`єднуючим задумом і надихає його боєтворчим духом — високим духом вершників — шляхетної еліти. <...> У жилах вождя не може нуртувати кров чабана. Бо для сего чоловіка небо — лише до виднокраю: чи буде дощик на нивку… Вершникові той виднокрай значно далі...” [с. 17]. Часом — із самого дна зболілого письменникового серця виривається гіркуще: “А що діється в нашій незалежній, досі залежній Україні? Де наша корінна, плоть від плоті і кров від крові народу українська еліта? Далеко, братіє, за виднокраями історії: одних її вершників люто розтерзано, інших закайданено навіки в казематах та тюрмах, а ще інших, слабких, звироджених духом, перекуплено, як голодних цуценят на Житньому базарі… Погодьтеся з Ісусом: Цар (правитель) правосуддям зміцнює країну… А в нас? Кожний наш президент має Біблію в домашній книгозбірні, куди полонив її заради іміджу, а Державу, яка в сповиточку іще, вони вчи-чи, скажімо, печі, підмазуючи “святковою глиною” стіни. І це надзвичайно поетично, бо в “Синиччиній кичері” глемей є застиглими сльозами одного із головних персонажів…” Святошністю огортаєш душу, прочитавши поему Марії Кінаш. Переплетіння поетичних і прозових рядків у стилі гуцульських оповідок спонукає мислити, дивуватись і дякувати авторці.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
