5 Погляд · “Сьогодні, потрібно, частіше нагадувати про моторошні події не такого вже далекого минулого”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Світло «живих смолоскипів» минулого – із проєкцією на сучасність
Слово Просвіти, №20 за 2021 рік
В “Університетському видавництві “ПУЛЬСАРИ” побачила світ книжка
Олени Пономаревої і Даріо Фертіліо “Живі смолоскипи”. Перша її версія під назвою “Герої в огні” вийшла італійською мовою у Флоренції в листопаді 2020 року.
А вже 2021 року в серії “Історія і сучасність” з присвятою “Моєму Татові та його поколінню Шістдесятників, громадській мужності людей, які торували шлях до Свободи” видання явилося й український читачеві. “Світло “живих смолоскипів” минулого – із проєкцією на сучасність” – так назвав передмову до книжки Максим Стріха. З приємністю знайомимо з нею читача.
Максим СТРІХА, професор, перекладач, письменник
Перша версія цієї книги під назвою “Герої в огні” вийшла друком італійською у Флоренції в листопаді 2020-го. Її автори – філологиня, викладачка Римського університету “La Sapienza” Олена Пономарева та відомий італійський журналіст і письменник Даріо Фертіліо, який довгий час працював у провідній національній газеті “Corriere della Sera”. Це була не перша книга, написана ними в співпраці: їй передувала видана в Мілані в лютому 2016 року театралізована оповідь “Люди й Кіборги” (українська версія якої з’явилася через рік в “Університетському видавництві ПУЛЬСАРИ”; за її матеріалами було створено радіоп’єсу на Українському радіо за участю Наталі Сумської та Олексія Богдановича).
Очевидно, що кожна чесна розмова на українські теми є в сьогоднішній Італії своєрідним подвигом, адже пропутінська налаштованість значної частини місцевого обивательського загалу та еліт не є таємницею. Нещодавно після неймовірних дипломатичних зусиль вийшов з італійської в’язниці Віталій Марків, якого суд присяжних засудив до 24 років тюрми фактично за те, що він зі зброєю в руках захищав свою країну від російських зайд. А Олені Пономаревій відоме італійське видавництво, спершу зацікавившись її італійськими перекладами українських
“поезій війни”, саме ж відмовило, з’ясувавши (після власного розслідування!), що один із авторів воював на фронті під символікою підрозділу, який в Італії, слідом за кремлівськими пропагандистами, багато хто називає “фашистським”.
Проте завдяки співпраці
Олени Пономаревої та Даріо Фертіліо розповідь про Василя Макуха та інших українців, поляків, чехів, литовців, для яких мученицька смерть у вогні виявилася останнім аргументом у протистоянні з нелюдською системою, з’явилася спершу саме італійською мовою (“Eroi in fiamme”. Pagliai Editore, Firenze, 2020) і була помічена італійською критикою, сприяючи, отже, руйнуванню закорінених стереотипів щодо України та її громадян. Тепер закономірно надійшов час для появи й української версії видання.
Жанр цієї книги визначити непросто. Документальна оповідь чергується тут з авторською реконструкцією подій чи й просто з умотивованою творчою фантазією. Реальні історичні персонажі (віолончеліст Ростропович, філософ Сартр, керівник відділу преси та пропаганди Італійської компартії Оккетто, що в 1968-му був її головним “ідеологом”) сусідять із вигаданими, але цілком достовірно змальованими хіпі на англійському курортному острові Вайт, учасниками студентських заворушень у Парижі, Каліфорнії та Мілані, робітниками заводу в Празі, які охороняли делегатів останнього з’їзду ще незалежної компартії Чехословаччини напередодні окупації країни військами Варшавського договору, і радянськими танкістами, які зробили перший постріл по мирних демонстрантах на Вацлавській площі.
Розповідь повертає читачів у
1968 рік, який на Сході розділеної Європи запам’ятався “Празькою весною”, розчавленою танками окупантів, а на Заході – потужним рухом молодих хіпі проти війни у В’єтнамі й “буржуазного суспільства” взагалі, за свободу вільно займатися сексом і вживати наркотики. На тлі цих бурхливих подій мало хто у світі звернув увагу на те, що 5 листопада, якраз напередодні урочистого відзначення “25-ї річниці звільнення Києва від німецько-фашистських загарбників” і “51-ї річниці великої жовтневої соціалістичної революції”, на Хрещатику облив себе бензином і підпалив колишній учасник боротьби ОУН і в’язень радянських концтаборів Василь Макух. “Живий смолоскип” біг людною головною вулицею столиці УРСР, вигукуючи “Геть колонізаторів!”, “Хай живе вільна Україна!”, “Геть руки від Чехословаччини!”.
Від отриманих опіків Макух у страшних муках помер через тридцять годин у київській лікарні. А перед своїм ретельно продуманим учинком він з’їздив із Дніпропетровська (де змушений був жити після повернення з табору) у рідне село на Львівщині, попрощався з родичами й друзями, розповів про свій намір священникові на сповіді, а, їдучи до Києва в залізничному вагоні, написав на сторінках учнівського зошита довгий лист керівникові України Петрові Шелесту, якого надіслав адресатові перед самоспаленням.
Цей лист (з помітками червоним олівцем, зробленими,
ймовірно, самим партійним керівником України) зберігся – автори книги подають його повністю. Як відомо, Шелест сполучав відданість комуністичній ідеї з місцевим патріотизмом і бажанням підвищити статус української мови, за що через якихось чотири роки теж позбувся посади і був відправлений на почесне вигнання до Москви. Як саме він відреагував на прочитаний передсмертний лист безумця і зухвальця – є не просто витвором уяви авторів, а своєрідною реконструкцією, зробленою за залишеними на аркуші помітками. Віриться, що по-людському дуже суперечливий компартійний лідер України міг думати і відчувати саме так.
А після прочитання листа самого Василя Макуха гранично зрозуміло, якою була мотивація самоофіри для цього сорокарічного колишнього оунівця, що виявився зайвим у “щасливому радянському житті” й свідомо обрав мученицьку смерть, залишаючи дружину та двох дітей (яким система не забарилася помститися): йому залежало на тому, щоб розбудити співвітчизників від летаргічного сну, спонукати їх стати на боротьбу за національні й людські права.
Інша річ, що досягнутий ним реальний ефект зовсім не відповідав замірові: хоч Євген Пронюк і написав за свіжими слідами трагедії статтю “Пам’яті героя”, яка розповсюджувалася в “Самвидаві”, але будьмо відверті: число її читачів за тих умов не могло бути високим. Навіть автор цієї передмови, який усе життя прожив за якихось кількасот метрів від будинку на Хрещатику, 27-А, де 5 листопада 1968 року спалахнув “живий смолоскип”, і який належав до того вузького сегменту київського україномовного “гетто”, де слухали “радіоголоси” і стежили за арештами в середовищі української інтелігенції (та намагалися підтримувати хоча б родини заарештованих), про Василя Макуха довідався тільки в роки “пізньої перебудови”...
Цінність книги Олени Пономаревої і Даріо Фертіліо полягає ще й у тому, що її українська сюжетна лінія вплетена в широкий загальносвітовий контекст (інакше книжка про Україну навряд чи виявилася б цікавою для італійців). Адже за два місяці до Макуха просто під час урочистостей на “Стадіоні Десятиліття” у Варшаві, де було присутнє все вище керівництво ПНР, підпалив себе 59-річний бухгалтер, колишній комбатант Армії Крайової Ришард Сівєц. Через два місяці після загибелі Макуха на Вацлавській площі окупованої Праги здійснив самоспалення двадцятирічний студент Ян Палах. У травні 1972 року на центральній площі Каунаса біля Музичного театру з вигуком “Свобода Литві!” спалив себе 19-річний Ромас Каланта. У січні 1978 року на Тарасовій могилі згорів живцем пенсіонер, колишній політв’язень Олекса
Гірник. Усього ж, за підрахунками дослідників, такий крайній спосіб протесту обрали для себе близько сімдесяти громадян колишнього радянського блоку.
Яким мусив бути стан цих людей, що свідомо йшли на мученицьку смерть, прирікаючи водночас на тяжкі моральній фізичні страждання близьких та рідних? Чи виправданою виявилася їхня самопожертва, чи розбудила вона серця тих, до кого “живі смолоскипи” прагнули достукатися бодай у такий страшний спосіб? Автори книги намагаються дати власну відповідь на це запитання. Хоч, напевно, і вони розуміють, що ніяка відповідь не може вважатися тут остаточною, і свій варіант відповіді кожен їхній читач – італієць чи українець – шукатиме вже сам для себе.
Водночас книга рельєфно змальовує прірву, яка існувала в 1968 році між людьми, що опинилися по два боки від “залізної завіси”. На схід від неї для декого часом лишався єдиний шлях – самоспалення, бо розтоптане життя в поневоленій країні втрачало будь-який сенс. На захід від неї відбувався безглуздий (як уже видно з півстолітньої перспективи) бунт хіпі та по-лівацькому налаштованої молоді, цілковиту інфантильність учасників якого демонструють реконструйовані авторами рефлексії Сартра, що теж тоді приєднався до бунтарів-студентів і навіть був “ув’язнений” (щоправда, його відразу звільнили за особистим наказом президента де Ґолля).
Цю різницю історичних доль і неспіввимірність випробувань, що випали людям на Заході та Сході, автори вдало підкреслюють для читача, “вмонтовуючи” у текст внутрішню сповідь самовдоволеного французького філософа Сартра. Або моральні муки російського віолончеліста Ростроповича, змушеного грати Дворжака в Лондоні, розуміючи, що навіть змоги відмовитися від цього концерту, призначеного відразу ж після окупації Праги, у нього немає...
Наступні висновки автори лишають зробити читачеві. Один із них більш-менш очевидний: трагедія Сходу полягала в тому, що кращі, з найбільш загостреним почуттям гідності, робилися “живими смолоскипами” (або гинули в болоті тоталітарних буднів у якийсь інший, не такий моторошний, але, врешті-решт, теж страшний по-своєму спосіб). Відтак благами здобутої на початку 1990-х свободи закономірно скористалися передусім ті, хто штовхав людей на самоспалення, кидав їх до таборів, переслідуючи найчесніших і найяскравіших. А тому історична доля України виявилася після 1991- го такою складною і звивистою.
Натомість західні хіпі та налаштовані “по-революційному” студенти, яким не довелося розплачуватися за своє колишнє бунтарство роками мордовських чи якутських концтаборів, урешті-решт, зробилися частиною істеблішменту – інтелектуального і політичного. Саме вони (та їхні діти, на кшталт Барака Обами) після зухвалої і кривавої бійні, влаштованої Росією грузинам улітку 2008 року, вигадали “перезавантаження відносин”, благословивши тим путінський режим розтоптати рештки внутрішньої опозиції і розпочати в 2014-му вторгнення в Україну. Саме вони в Парламентській асамблеї Ради Європи голосують за повернення російської делегації, оскільки “треба продовжувати діалог”... Саме вони контролюють значну частину університетських кафедр славістики на Заході, досі відчуваючи містичний трем перед “загадковою російською душею” і створюючи своїми лекціями та виступами в медіа ідейне підґрунтя для “казусу Марківа” (адже хтосьтаки змусив тих італійських обивателів-присяжних засудити захисника України до строку, на сім років довшого від того, якого просила прокуратура).
Щоб спонукати людей зрозуміти ці доволі очевидні речі бодай сьогодні, потрібно, напевно, частіше нагадувати їм про моторошні події не такого вже далекого минулого. І з цим своїм завданням автори книги, що її українське видання читач тримає в руках, блискуче впоралися.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
