Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Люди серед людей · “Дивіться, ви он які великі, а Україна яка маленька, і ви на нас напали. Що вам від нас треба, сволото?!” · с. 6сторінка оригіналу ↗

Люди з Міста Марії

Слово Просвіти, №20 за 2023 рік

Оповідь перша. Стефанія і родина Бухало Мама – Ольга, фахівчиня з обліку та аудиту, працювала бухгалтеркою. Тато – Андрій, працював у міській газовій службі. З дитин* ства займався футболом, грав за міські команди. Тренував дітей у проєкті “Давай грай!” від “Шахтар Сошиал”. Діти: Стефанія, 2014 р. н., Дмитрик, 2016 р. н. Так-так, цю дівчинку звати Стефанія. Назвали її так гарно і, як для Маріуполя, незвично за вісім років до перемоги хлопців із Kalush Orchestra на Євробаченні. У Стефанії великі уважні очі. Вона говорить українською, старанно добираючи слова. – Я народилася, коли вже була війна. А коли мені був місяць, ми поїхали з Маріуполя до Ялти, там жили мамині батьки. У тітоньки там пансіонат. Всі одразу думають, що Ялта – це тільки в Криму. А наша Ялта недалеко, дуже гарне місце. Коли наші не дали захопити Маріуполь, ми повернулися. Родичі, друзі жили в одному з нами будинку. І ми всі були як одна величезна сім’я. У чотири роки я почала співати в хорі, потім записалася на естрадні танці. Ще б і на малювання ходила, та часу бракувало. У суботу ми раненько вставали, швиденько вдягались, і тато відвозив мене машиною на танці. Будинок творчості у нас був дуже гарний, сцена велика. У січні серед танцювальних колективів міста ми посіли перше місце. А в лютому… Щойно росіяни почали бомбити місто, ми одразу виїхали – тато з мамою, я з чотирирічним Дмитриком, дідусь, бабуся, хрещена з родиною. Спочатку в Більмак – це містечко таке, потім у Запоріжжя, а тоді – до Львова. У потязі було дуже тісно, люди сиділи на своїх речах або стояли в коридорі, в тамбурі, скрізь. Нас було так багато в купе, що лягти не було як, і ми майже весь час сиділи. Ще було спекотно. Вночі люди спали на своїх валізах. А я спати не могла, мені було сумно і страшно. Я аж заплакала, і тоді тато забрав мене в коридор і взяв на руки. Ближче до ранку мама дала мені чаю. Вона була дуже бліда. Дмитрик спав у неї на руках. Потім я познайомилася з дівчинкою, теж із Маріуполя, вона їхала до Польщі. Ми з нею малювали. Тільки малюнки виходили невеселі… Коли приїхали до Львова, ми з дідусем загубилися на вокзалі, але згодом знайшлися. Потім ми приїхали до села. Нас прихистили добрі люди, в селі був клуб, і ми там перед Великоднем плели віночки, робили букети, продавали, а гроші переказували на ЗСУ. Із сусідською дівчинкою Яною ми ходили до крамниці по цукерки й печиво, влаштовували чаювання. Яна гарно малює. Коли ми від’їжджали до Києва, вона подарувала мені свій альбом, я його бережу. А татові батьки залишились у Маріуполі. Їм там нічого було їсти, бо все відібрали росіяни, а те, що ми лишили, швидко закінчилося. У грудні дідусь помер. Тато сильно плакав, бо не міг поїхати попрощатися. А мама сказала, що повернеться лише тоді, коли Маріуполь знову буде наш… У Києві ми винайняли квар- Стефанія, Новий рік#2022 тиру. Я ходжу до школи. Мама купила мені бісер, я навчуся робити прикраси й продаватиму їх – за маленькі гроші, хто скільки дасть. Просто дарувати не зможу, бо гроші потрібні для ЗСУ. А знаєте, я вмію грати у футбол! Мій тато грає добре, у Маріуполі він грав за місто, а потім діток тренував… Моя мрія – щоб ми перемогли і закінчилася війна. Дуже хочу додому. Але до Маріуполя, який він зараз, не хочу. Там вороги. Та й друзі роз’їхалися, хто куди. В багатьох усе згоріло, як у моєї хрещеної, вже немає куди повертатися… От якби ми всі зібралися в Києві й оселилися на одній вулиці, наче й не розлучалися! Такий маленький Маріуполь вийшов би, тільки без моря… Київ мені дуже подобається. Я люблю Золоті ворота. Ще люблю дивитися на Дніпро. Хоча тоді я ще дужче сумую за морем. Я ж щоліта жила у дідуся з бабусею, в нашій Ялті. Дідусь мене плавати Олена БОНДАРЕНКО навчив. От виросту, стану відомою танцівницею, куплю собі будинок біля самісінького моря і всіх, у кого немає де жити, запрошуватиму в гості. А, ще не сказала. Найкращий спогад – новорічні свята. Тато привозив щось смачненьке, мама готувала, ми з Дмитриком прибирали, потім усі разом прикрашали ялинку – вели-и-ку таку! Сідали за стіл, вітали одне одного, обіймалися. Згодом вибігали у двір, ліпили сніговика, світили бенгальські вогні… Я була така щаслива! Я й зараз щаслива, що мої рідні живі… Оля Бухало: – Третього серпня 2014-го була велика стрілянина. Але наші місто захистили, не здали. І ми жили далі – як пташки, не замислюючись, що війна зовсім поруч, і не ймучи віри, що вона може підійти під наші вікна. Того самого 24 лютого, о 9-й ранку, під канонаду ми виїхали з міста. Були страшні черги з автівок. Один із блокпостів палав. Тиждень були в Більмаку Запорізької області, у друзів сестриного чоловіка. Потім не стало світла і опалення. Вирішили їхати далі. На заправках робилося щось неймовірне… Згуртувалися десь біля 50 машин, їхали полями – в Горіховому вже кипіли люті бої. У селах питали дорогу. Якийсь чоловік став нас клясти, побачивши, що донецькі номери: “Це через вас усе, вертайтеся до своїх господарів!” Об’їхали Горіхове, там усе ревло і гуло. Щойно зітхнули Родина Бухало. Маріуполь. Щастя 17 грудня 2022 року в Києві періщив холодний дощ. Автобус міжміського сполучення поволі сунув темними вулицями. Пасажири зрідка перемовлялися, навіть діти принишкли. Блекаут, що тривав понад 35 годин, втомив і змусив поринути в себе. Попереду лежала далека дорога. Україною, Румунією, Болгарією… до Варни. Місто мовчки дивилося вслід подорожнім, блимаючи з вікон самотніми вогниками свічок. Благодійники – американське подружжя Дел Лой та Джулія Хансени – замислили власним коштом вивезти з воєнної української зими й оселити на якийсь час у тепліших краях кілька родин (жінок і дітей), переважно з Маріуполя. Cпільно з Інститутом Левітта і громадською організацією “Я Маріуполь” узялися втілювати задум. І от упродовж чотирьох місяців ці жінки з дітьми жили у світі без війни. У цьому світі вони могли як завгодно довго дивитись на Море. Тоді їхні очі робилися лагідними, а усмішки – безборонними. Бо Море було серцем їхнього міста. Міста Марії… Своїми оповідями я не стану створювати картин жаху. Та й картини ці вже є – поза нашим бажанням і всупереч йому. Жах можна припинити лише в один-єдиний спосіб – перемігши ворога. У цих оповідях будуть невидимі світові сльози, осіле в серці горе і негучний подвиг порятунку родини. А ще – дивовижний оптимізм, взаємні підтримка й допомога. Тут житимуть люди, які після Перемоги відбудують, відновлять, відродять свої теплі родинні гнізда. І туди хтось повернеться, а хтось – уже ні. Вони почнуть з чистого аркуша писати історію своїх малих бізнесів, родинних святі відпочинків. Зрештою, історію своєї країни – найкращої у світі…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин