Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Велика Кам’янка, що на Коломийщині, могла б стати всеукраїнською “столицею добрих справ”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Війна і... карта добрих справ

Слово Просвіти, №20 за 2023 рік

Сергій ЛАЩЕНКО Героїчна смерть “Гуцула” на київському Поліссі міцно пов’яже два регіони Прикарпатця Руслана Гончарука земляки оцінили по-справжньому ще в грудні 2013 року. Тоді майданівці прозвали його “Лаборантом”, оскільки під час Революції Гідності він фахово виготовляв “коктейлі Молотова”. Проте в ЗСУ Руслан мав позивний “Гуцул”. Його рідне село Велика Кам’янка – скоріше Покуття, аніж Гуцульщина, але на Київщині (загинув Руслан 25 березня 2022 року в Кухарях Іванківського району) в таких деталях етнографії люди не дуже розбираються. Вони просто шанують його як вихідця із Західної України і вшановують гідно. Є обеліск, обговорюється перейменування вул. Заводської на вул. Руслана Гончарука. А це надзвичайно важливо для започаткування добрих відносин між регіонами. Більш активною стороною є поки що Коломия. Та й зрозуміло чому – звідти їздять на Полісся волонтери. Пригадую, як один із добрих приятелів коломиянина Геннадія Романюка сказав, що ця людина заслуговує на пам’ятник ще за життя. Бо його жертовна громадська робота може бути зразком для пересічного українця. Подібне говорили і про світлої пам’яті Петра Книшука – лідера Матеївецької територіальної громади, що поряд з Коломиєю. А мешканцю Коломиї, сотенному УПА Мирославу Симчичу земляки не лише збиралися, а й поставили прижиттєвий пам’ятник у 2008 році. Як відомо, помер пан Мирослав значно пізніше, проживши цілих 100 років! Так що стосовно прижиттєвих пам’ятників – це не міф, бо є конкретні прецеденти. Уявляєте, наскільки особливим є цей регіон? Україна багато втратить, якщо не буде системно займатися “експортом” коломийського духу на решту території країни. Я не хочу сказати, що в інших регіонах менше героїв. Просто на землі Покуття склалася непогана кон’юнктура. На політичний мікроклімат позитивно вплинула слабка зросійщеність регіону, чимала кількість учасників визвольних змагань, а пізніше – їхніх нащадків. А ще – міцні традиції Руху та інших патріотичних структур (тут вони почали формуватися ще з 1989 року), вихід місцевих газет. На факторі преси завжди акцентую, бо це не дрібниця. Скажімо, на Рахівщині, куди я поїхав збирати матеріал відразу після Коломиї, місцеві активісти з сумом розповіли, що свою газету їм врятувати не вдалося. Хоча патріоти намагалися масово передплачувати “районку”, але... Збіг факторів виявився сильнішим за людей. Це сумно, з одного боку, а з іншого – служить додатковим аргументом на користь тези про важливу роль географії під час війни. Тут або сусіди допоможуть, або інші фактори будуть задіяні. Без креативу ніяк! До речі, якщо коломияни планують запросити до себе поліщуків з Кухарів (хай для початку найбільш патріотичних і діяльних), то це дуже добре. Колись контактуватимуть і онуки героїв. “Чорноморські новини” завжди допоможуть патріотам Якщо говорити про стан української преси, то він суттєво погіршився з початком війни. І коли щось десь і збереглося, то лише завдяки максимальній мобілізації патріотів-однодумців. Тижневик “Слово Просвіти” згадував про Валентина Шермірзаєва – хороброго луганського воїна з позивним “Бандера”, який загинув у квітні минулого року на Миколаївщині. До речі, він колись мріяв побачити захід України. Встиг побувати у Львові та на Закарпатті. Збереглося фото Валентина, зроблене на озері Синевир! Воно може стати вельми символічним, якщо вдасться налагодити зв’язки між патріотичною молоддю Закарпаття та Луганщини. А якщо цьому допоможуть кияни, львів’яни чи одесити, то це лише на користь справі. Колись на одеському пляжі я почув закарпатську говірку, познайомився з відпочивальниками і для підкріплення знайомства прочитав по пам’яті деякі вірші на закарпатському діалекті. Мешканцям Іршавщини сподобався сам факт уваги галичанина до їхнього регіону. Ми стали друзями, і одеська газета “Чорноморські новини” про це написала. Одеські пляжі – також місце знайомств! Отже, ситуативно мий так інколи допомагаємо одне одному. Але важливо, щоб це було не “ситуативно”, а щоб запрацювала система. Географічній співпраці – зелену вулицю! Нам є чим поділитися. Часом добрі справи стають помітними лише порівняно з іншими регіонами. Скажімо, село Велика Кам’янка, що на Коломийщині, могло б стати всеукраїнською “столицею добрих справ”, позитивним прикладом для держави. Невже лише я помітив гарну тенденцію? А треба, щоб уся Україна знала про те, як сільська громада допомагає родинам загиблих героїв. Вдові Героя Небесної сотні Ігоря Ткачука, яка після смерті чоловіка залишилася одна з трьома дітьми, односельці за дев’ять місяців зробили великий гарний будинок! Це було в 2014 році. А наприкінці 2022 року такий же гарний будинок звели для вдови і п’ятьох дітей Руслана Гончарука! Це унікальне для України явище, і треба зробити так, щоб подібні діяння земляків стали нормою для інших регіонів. Про це можна розповідати і на Закарпатті, і на Київщині, і в Причорномор’ї. Не знаю, як на Одещині ставляться до родин загиблих. Може, й не так, як у Великій Кам’янці. Зате я встиг побувати в селищі Доброслав і був вражений тим, наскільки швидко і творчо місцеві патріоти побудували низку хороших, патріотичних пам’ятників. Досить добре, як для зросійщеного Півдня. Агов, патріоти, мерщій на вивчення досвіду! Він незабаром знадобиться на визволених від ворога територіях. Добрі справи одного регіону можуть впливати на решту території України. До речі, коли коломиянин Петро Книшук був ще живий, я обговорював з ним можливість поїздки місцевих школярів на Одещину. І в сам обласний центр, і в дельту Дунаю, і в симпатичний Доброслав. Тоді пан Петро сказав: “Можете планувати, кошти знайдуться!” Якби не передчасна смерть подвижника, то вже і з’їздили б… Як розширювати коло однодумців? Це не так вже й складно. Головне – зрозуміти просте правило: приятелів відразу побільшає, коли навчимося віддячувати за кожну добру справу. Скажімо, так, як це роблять мешканці Великої Кам’янки. А якщо будемо віддячувати в масштабах всієї України, то й результат буде відповідним. Скажімо, кілька років тому мешканець Мукачева Роман Жук розпочав потужний екологічний рух під назвою “Chysto.De”. Закарпатці креативно і з молодіжним запалом почали прибирати береги Карпатського моря. Енергетика добрих справ завжди позитивно діє на регіон. Але ж може діяти і на всю Україну? Хіба для Чорного моря ця тема менш актуальна? На жаль, минулого року Роман Жук загинув на південно-східному напрямку. Ця обставина підштовхнула мене до думки: а що, коли організувати всеукраїнський екологічний рух імені Романа Жука? Хай би в цій справі закарпатці були лідерами. Бо ми згадуємо цей край лише у зв’язку із сепаратизмом, а чи не було б ефективніше говорити про позитив? Якщо свого часу Закарпаття взяло в емоційний полон мужнього козака з Луганщини Валентина Шермірзаєва, то візьме й інших! Часом саме географічна прив’язка може неабияк попрацювати на ефективність. Інший приклад. Загиблий минулого року під Бахмутом Олексій Вещевайлов народився в Гомелі і був одружений з білорускою. Проте ніколи не забував, що за національністю він ерзя. Ерзяни і мокшани – це два корінні народи Мордовії. Олексій розумів, що таке втрата незалежності і що таке імперські амбіції Москви. Тому ще з 2014 року два роки воював за Україну у складі бригади “Чорних запорожців”. Потім відсидів за це два роки в білоруській тюрмі. А з 2022 року знову боровся з окупантами у складі білоруського полку “Погоня”. Загинув у гарячій точці – під Бахмутом – у вересні минулого року. До речі, мав позивний “Ледяй”, що в перекладі з ерзянської означає “Жнець”. Символічне ім’я, правда? Але пожинати добрі справи, започатковані Олексієм, доведеться вже іншим ерзянам, білорусам та українцям. До речі, поховали “Ледяя” не в Гомелі і не в його рідній Ерзянь Мастор (Країні Ерзян), а в Тальному Черкаської області. Це зробили згідно з його заповітом, оскільки там уже був похований його бойовий побратим-українець. Важливо, щоб мешканці Тального вшановували “Ледяя”, пам’ятаючи його національність та причетність до білоруського збройного формування. Пам’ятний знак українською, ерзянською та білоруською мовами відразу привертав би увагу і багато чого сказав би неупередженим дослідникам визвольних змагань. У перспективі це може бути особливе, символічне місце для тих, хто присвятив своє життя боротьбі з кривавою Російською імперією. Все залежатиме від того, якою мірою українці усвідомлять роль “патріотичної географії” війни. Народний “Моссад” вивчатиме географію злочинів Говорячи про загиблого луганчанина Валентина Шермірзаєва, варто згадати такий факт. Ще в 2014 році проросійські односельці з Можняківки повибивали йому вікна за проукраїнську позицію. Цікаво, чи не змінили вони тепер своєї думки? Чий далі вірою і правдою служать Москві? Про це ми запитаємо їх після війни. Бо сам Валентин уже не зможе, він загинув за Миколаївщину, та й старенька його мати вимушена була покинути регіон... Тож було б непогано, якби й сепаратисти покинули село, не чекаючи визволення Луганщини воїнами ЗСУ. А якщо залишаться? Чомусь пригадалася ідея всенародного українського “Моссаду”. Ні, нехай виявленням і ліквідацією воєнних злочинців займаються фахівці з відповідних структур. Сподіваюся, що наші вмотивовані герої впораються із завданням. Але професіоналів могла б суттєво підтримати всеукраїнська мережа однодумців. Йдеться не стільки про покарання, скільки про інформування суспільства. Часом не так важливе покарання, скільки зміна настроїв у тому чи іншому населеному пункті. Можна зробити так: приїздить у село група патріотично налаштованих громадян – респектабельних і неагресивних. Бажано, щоб там були й жінки, і чоловіки – це неабияк заспокоює, дозволяє провести конструктивну розмову. Приходять візитери до лідера сільської громади і питають: що вам відомо про позицію того-то й того? З Інтернету відомо, що він у минулому робив те-то й те-то... Яких би поглядів не дотримувався голова територіальної громади, а буде вимушений триматися українського берега. А коли виявиться патріотом, то це взагалі буде чудово! Подібних географічних точок, де потрібне втручання громадськості, у нас чимало. Скажімо, в 2017 році в селі Розквіт, що на Одещині, сепаратисти спалили автівку проукраїнській родині Сапункових. Лариса Сапункова завжди вимагала чіткого виконання закону про мову, що не всім подобалося. До речі, під час гасіння палаючої автівки ідейні “путіноїди” ще й воду відключили. Уявляєте, яке там сепарське кубельце? Вартість автівки так і не компенсували, а грошей на нову вже не було... Наскільки мені відомо, з початком Великої війни Лариса Сапункова вимушена була виїхати за кордон. То що, тепер там сепарам роздолля? Чи хтось контролюватиме настрої в населеному пункті? Можна пригадати батька й сина Голубенків з Покровського району, що на Донбасі. Їх по-звірячому побили місцеві сепаратисти у 2017 році. Старший Голубенко – у минулому зразковий працівник МНС – після побиття отримав інвалідність, а його син Михайло одужав, відслужив у морській піхоті, став своєрідним символом перемоги добра над злом... На жаль, хлопець пропав безвісти у квітні 2022 року, захищаючи Авдіївку. Цікаво, що тоді один із нападників навіть пробував влаштуватися на роботу в поліцію! Уявляєте рівень нахабства? Якби не газетні публікації, то може й влаштувався б. Хіба таких не варто розшукувати після перемоги? А щоб процес ішов належним чином, треба виховувати в українських громадянах почуття причетності до кожного регіону України! Тоді подібних груп захисників справедливості можна створити багато. Думаю, вони й так стихійно утворюватимуться, якщо ЗМІ творитимуть відповідний клімат. Географія поразок повинна перетворитися на географію перемог. Важливо, щоб ми пам’ятали: непокаране зло може знову проростати. Зате відновлена справедливість гарантує соціальний оптимізм, опосередковано сприяє зростанню добробуту і покращує життя. Наші доблесні ЗСУ завжди мусили враховували географічний фактор. А чи враховують його люди тилу? З цього приводу маю деякі міркування. Оскільки надмірно завантажувати воюючу частину суспільства було б несправедливо і нераціонально, деяку роботу зі зміцнення обороноздатності нації варто довірити громадським структурам. І ось тут географічний фактор доведеться враховувати. Повірте: це додасть ефективності! Адже нерідко буває так, що юнак із Прикарпаття загинув на Чернігівщині, волинянин – на Донбасі, а одесит – на Харківщині. З погляду військового ця обставина мало впливає на загальний хід війни. Проте в тилу врахування географічного фактору дозволить ефективніше розвивати горизонтальні зв’язки, об’єднувати суспільство. Луганський козак “Бандера” (Валентин Шермірзаєв) на закарпатському озері Синевир, 2021 р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин