Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пишуться вірші · “Стане люстром світла, міста, дому, у якому з’явиться на мить жінка, що край столу і престолу, край любові і життя сидить...” · с. 8сторінка оригіналу ↗

Любов дорослих людей

Слово Просвіти, №20 за 2023 рік

Любов ГОЛОТА Паперовий янгол У стоптаних сандалях, у ветхому хітоні мій паперовий янголе, забутий на балконі! Твій зношений вінок вже не вінець, а клоччя, а все ж бетонну кліть за ниточку волочиш... На пальчиках тонких є шрами і мозолі, і сяють круж чола дрібні кристали солі. Ти – вічність, а я – мить, оце й уся різниця, Бо вітер, а не піт нам умиває лиця. Ти вранці просурмиш – я плачу проти ночі. Ці сльози крізь бетон і серце, й камінь точать. Легка моя душа – кружля, як паперина ще й наново слова лепече, як дитина! А янгольська сурма співа Господнє слово – аж зводяться крилята, тріпочуть паперово! Розгорнемо сувій з скупих обрізків неба – записано на них про мене і про тебе. Пощо нам цей бетон й неону мертві пасма, Як лопотять крильми небесна сила й власна?! *** Сьогодні так: не чую літ, лиш горлицю в гаю і шелесткий її політ у літа на краю: вронила пірце із крила на поруділі глиці, манила довго й завела за небокрай зіниці – а там небесні порохИ, перга з самого раю, хмарини білі, як гріхи, яких вже не згадаю... Чий погляд, старший за грозу сповняє свої треби?! І обійма мою сльозу ота сльоза, що з неба... *** Допито вино з новорічної пляшки. Засохли троянди на мертвім роялі. Колядки про смерть. І дурні придибашки Вмовляють зібратись і рухатись далі. Хто – в рів, хто – в піке на сліпім повороті. І вже не розгледиш ні друга, ні брата. Сміються увічі наївній голоті: Ось – бідна кутя. Може, буде й багата. – Ідіть на кутю! – не озвалося жодної пташки. І повня стьмяніла не світить на дальну дорогу. Лиш постріл, що влучить в зорю-бідолашку. І ноги спіткнуться і вищерблять тріску з порогу. Повернешся в дім і боїшся дитину обняти. І очі відводиш. Й всміхаєшся, наче причинна: – Збулася? Всього! Фотографія мами і тата. І карта ландшафтна із написом: Це – Україна! *** Господи! За ці юначі сльози, за обличчя, що пливе в крові – у раю Твоїм хай стогнуть грози, блискавки хай зріють в голові! А коли вогонь очей Твоїх верховних спалить навіть тіні ворогів, вклякну і молитимусь безмовно: Ти зумів, мій Боже, Ти посмів – взяв у пригірщ цю сльозу й кровину, матір звів на ноги з-під хреста… Чи вернув молитву в Україну? Чи з могил козацький меч дістав?.. Я готова стати на покуту, хоч нема смирення на біду: – Хай Твоя відомста буде люта. Ворога на смертнім поводу заведи за обрій дня і ночі і навіки погляд відведи: хай цією кров’ю вмиє очі. Хай нап’ється із ції сльози! *** Забути звістку злу і хворості забути, Ще – вихлюпнуть сльозу, як з кришталів отруту, Ще – стерти смерті знак з руки, з очей, із літер – Життя, течи навспак, летюче, наче вітер! О брате Суховій, даруй палючий подих На вимін степовий – зносивсь тілесний одяг: На срібну сон-траву, зелене молодило, На згорток кураю міняю своє тіло! Напнеться вражий лук і проростуть ножі – Діяріуш розлук залишу на межі: Я тут, я є, я ще... Хоча й Посвистач свище: Дрібнесеньким дощем і вихором-вихрищем Що вдосвіта мине, що стихне проти ночі, – Ти перейми мене, Всеможний і урочий! ...Я тут, серед трави, сховалась на толоці – Невидима сльоза у невидющім оці. *** Удвох зі свічкою згадаєм що любили, від чого гасли і кому світили я – серце, а вона – хиткий вогонь, рожевий квіт у човниках долонь. Удвох зі свічкою заглянемо в дзеркала – підсвітить очі пломінець зухвало і тіні розкладе, і чорноту... Себе впізнаю, та уже не ту: Я не про молодість – вона завжди банальна. І не про вроду – врода проминальна. Шемрава темрява шовками розточила всі кольори – лишилось чорне й біле... Удвох зі свічкою. І ґнотик тихне-тахне, І ніч печальна воском мені пахне, І на стіні витончується тінь І западає в межову світлінь. *** Матір Божа, чи лежить дитя запорізьке в Тебе на колінах? Чи сльозу, чи кров, чи забуття Син вдихне в благословенну глину плоті, що не відала гріха, в плач, що світу звістував надію?! Господи, душа моя суха... Я молитись, Господи, не смію: не прощай, бо не прощаю я ворогу, який підліший Змія... Хто ж тепер спасе і відведе, Хто, святий і кріпкий, і всесильний?.. Ти повсюди, Господи, й ніде. Це твій син, нехрещений і вільний. Ця молочна крихітна душа вибирає до глибин дорогу – і карає, й плаче, і втіша І освятить нашу Перемогу *** Зберу в саду святковий почастунок. І мед, і сіль поставлю на столі. О Господи, не умножай рахунок Героїв, що припали до землі. У них не лиця, Господи, а лики. Їх дух – високий і правдивий глас. Вкраїнські хлопці – БогочоловІки. А Перемога – український Спас. Замовляння Перебираю пучками й очима клоччя часу. Торкаюсь облич – стали світлими темні, стали святими світлі... Ми серед них – клич! Пам’ять друкує картинки: книгарні, кав’ярні, кінцеві зупинки стріч-перехресть. Доріжки слуху не розмагнічені: життя-жерсть: ненависники стали рідними, заздрісники – ніжними, злісні – тихо цвітуть... Крутиться веретено – ниткою міряю путь. Хлоп’я з конопельок зіткане пише чорним чорнилом. Очі кольору річки беруться смагою болю. Терпи! То Парка в’яже вузли на обніжках долі. То Параскева П’ятниця бажає сили й снаги. Сирова нитка Слова тебе підперезує, Води полощуть, вітри зчищають... Світлі й святі з любов’ю дивляться із небес: Словом тебе замовляю. Словом ти підперезаний. Слово тобі говорить, аби ти з недуги воскрес! ...Ти зведешся на ноги. Пальці злегка тремтітимуть. Ось – чистий зошит і ручка зі срібним пером. Ти нікому нічого не винен-хіба що собі і Слову... А я заварюю каву, Друже мій золотий. *** ...Не я б’ю – січуть моє серце різками, щоб не вмирало, щоб проросла у нім вербова гілка і стала сопілкою для онуків – вони ще маленькі, та їхні рученята солодко обіймають мене, їхні голоси проникають в кожне слово – гратимуть! Радісні очі триматимуть моє серце в повітрі – щоб ті, хто любить мене, дихали вільно і весело, не втомлювалися радіти малиновим пташкам, що з’являються в кроні високої верби і в’ють гнізда цілий тиждень – Заспівають на світанку наступної неділі голосно і ніжно, як діти... *** Здрастуй, доме! Ось і я, край столу, не хилюсь на руки, не молюсь і себе, вчорашню, не згадаю, й тим, що буде завтра – не журюсь. У вікні відбиток – то Селена зеленаве світло посила і на стінах пише невтолено дівчинки моєї імена. Я їх бачу. Та нічна сирена розгойда забуті письмена – Прочита їх моречко Червлене й на пісках збудована стіна стане люстром світла, міста, дому, у якому з’явиться на мить жінка, що край столу і престолу, край любові і життя сидить... *** Інні Білоус присвячую У прадіда був горОдище, криниця, ставок і степ. Дідова груша родить ще, в ярку глибокім росте. Хочеться на дідизну, Аж серце моє натще – Прадідове городИще Вітром війне в лице. Ось і сподобив, Господи, Помилував і простив – На Провідну неділю Рід цілує хрести. Христосується рід із родом –

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин