Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пошта “СП” · “Я творю для того, щоб люди не забували, що в них є душа. А кажуть, душа вічна”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“А українська вишиванка – диво!”

Слово Просвіти, №20 за 2024 рік

Олена ЛОГІНОВА, молодша наукова співробітниця Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка 14 травня, до Всесвітнього дня вишиванки та Міжнародного дня музеїв, дім, у якому живе пісня, гостинно приймав буковинців – родину Оксани та Віктора Павлюків, родини Селезінок-Ахтемійчуків, Віри Китайгородської, Валентини Боднар, Дарини Туз-Максимець, студентів Чернівецького фахового коледжу технологій та дизайну (І, ІІ курси технологічного відділення) з практичним психологом коледжу Іриною Горожанською та викладачкою основ інформатики та комп’ютерної техніки Олесею Манаїлою, гостей нашого краю – Галину Кізілову, директорку Тернопільської школи № 9 ім. Іванни Блажкевич, Надію-Люсі Алонцо (Нью-Джерсі, США), ВПО з Києва, Одеси, Донецької та Луганської областей, щирих поціновувачів української етнокультури та музичного мистецтва. Ми живемо в непростий час, але з кожним роком інтерес до вишитого одягу посилюється. Гасло нинішнього Дня вишиванки – “Вишиваємо перемогу”. Тож усі молімося, щоб скоріше настала світла днина, і вишиваймо. Унікальна можливість побачити зразки вишитого одягу з родинної колекції знаної на Буковині родини Ахтемійчуків-Селезінок на виставці “А українська вишиванка – диво” була в усіх, хто завітав до Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка. Василь Михайлович Селезінка (1933–2017), заслужений діяч мистецтв України, непересічний українець, справжній патріот, друг родини Івасюків, з раннього дитинства одягав вишиванки, незважаючи на політичні сили та влади, завжди носив гордо і піднесено. Його донька, Оксана Василівна Ахтемійчук-Селезінка, шанобливо ставиться до сімейних реліквій, і наші гості доторкнулися до вишитого спадку, дбайливо збереженого. Василь Михайлович у статті “Щастя – це просто” (книга “Золотої нитки не згубіть”), у ювілейному виступі на 60-річчя (1993 рік) з любов’ю та ніжністю писав про своїх батьків Михайла Івановича та Анну Василівну. Його мама понад усе любила вишивати, а вишиваючи, співати про долю свою та України і задля навчання сина продала свої дівочі коралі, перли, останню запаску, щоб він “міг заплатити 500 карбованців за право навчатися в інституті, щоб мав за що поїхати і жити в Києві”. “Щасливий, що у свої 60 років залишаюся дитиною. В мене є батьки, і незалежно від того, скільки мені років, для них я був, є і буду їхньою дитиною. А в цьому особливе відчуття щастя. Ось моя мати вишила мені спеціально до дня народження цю сорочку. Для мене це не просто декорація. Це – мамина душа, моя душа і велике мистецтво мого народу. Тому ношу її з особливим відчуттям гордості. До того ж рід мій по одній лінії (батьковій) із запорозьких козаків, по другій (маминій), як каже родинна легенда, з опришків. І ще була одна вельможна пані у моєму житті. Пані й наймичка одночасно. Ім’я її – Україна. Я вчився любові до неї найперше від мами, тата й Шевченка”, – так зворушливо писав Василь Михайлович.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин