Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота письменника · “Виспівую та плачу” – пісня була для нього своєрідною медитацією, сутністю самозаглиблення”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Шевченко і музика

Слово Просвіти, №20 за 2024 рік

Якось один мій добрий друг, відомий латвійський поет Імант Зієдоніс запитав: “Як ви гадаєте, що було спочатку – слово чи музика?” Не вага" ючись, я відповіла – музика. Не буду повторювати істин, відомих ще піфаґорійцям, що всесвіт по" будований за законами музичної гармонії. У нього своя циклічна музич" на форма, свій лад, свій ритм і темп, своя агогіка. Щоразу, коли людина намагається порушити ці закони, виникає дисгармонія, яка призводить до значних катаклізмів, як у природі, так і в суспільстві. І на сьогодні ми стали свідками чи не найбільших трагедій людства, породжених самими людьми, що пішли проти своєї природи. Софія МАЙДАНСЬКА З часу підписання ганебної Переяславської угоди починається велика руїна України, цього разу духовна. Як і належить новітній орді, грабувалося все, що становило духовну чи матеріальну цінність. Та цинізм грабунку полягає в тому, що все це беззастережно і безсоромно приписувалося культурі “великого русского…”, маючи на увазі Московію, а згодом і всепоглинаючі болота Петербурга. Зрештою, навіть прадавня назва нашої землі – Святої Руси – разом з її історією була нахабно і грубо прилатана до азійської косоворотки. Вже наприкінці XVII – на початку XVIII століть Києво-Могилянська академія стає основним постачальником вчених, державних і церковних діячів, а також мистців для Росії. Якщо продовжувати роздуми, початі М. Костомаровим, з питань двох руських народностей, ми спостерігаємо: коли в Україні процес культурного розвитку відбувався природньо, впродовж тисячоліть формуючи своєрідний ґенетичний код нації, або, як писав В. Вернадський, енергію людської культури, певну для даної території з її природою і кліматом, ноосферу, то щодо Росії, лише побіжно ознайомившись із найвидатнішими представниками російської культури, – нам впаде у вічі, що майже кожен з них, як говорять у Москві, “абрусевший”. Зрештою, в цій країні, де царі найбільше пишалися мундирами і муштрами, кожен, хто хотів трудитися “во славу отечества”, змушений був “абрусеть”. Але найприкрішим було те, що на цьому ґрунті ще буйніше розквітала бундючність правлячих, “витворилася, – як писав М. Костомаров, – нетерпимість до чужих вір, презирство до чужих народностей, гордовита думка про себе”. Відтоді минуло кілька віків, але в політиці великої московської імперії нічого не змінилося. На початку ХХ ст. філософ і політолог А. Крістензен у своїй праці „Філософія політики” дав цьому явищу дуже точне визначення: ”Там, де поневолений народ культурно перевищує пануючу націю, яка старається зіпхнути його на власний культурний рівень, ірреденту взагалі можна перемогти тільки формальним винищенням”. В одному з листів до редакції “Народного чтения” Т. Шевченко пише: “Історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини”. Справді, Т. Шевченко – це згусток, квінтесенція українського національного характеру, що впродовж віків вироблявся духовною енергією нашого народу. Пісенна творчість була літописом нашої землі. Оцей, як часто говорять, співочий характер українця став сутністю Шевченкового єства, своєрідною, надзвичайно тонкою субстанцією. Пісня з раннього сирітського дитинства стає тим внутрішнім балансом, що в найскладніших ситуаціях урівноважує стан його зболілої, чутливої до кожного дотику, душі: Давно те діялось. Ще в школі. Таки в учителя&дяка, Гарненько вкраду п’ятака, (Бо я було трохи не голе – Таке убоге), та й куплю Паперу аркуш і зроблю Маленьку книжечку, – хрестами І візерунками з квітками Кругом листочки обведу Та й списую Сковороду Або “Три царіє со дари”. Та сам собі у бур’яні Щоб не почув хто, не побачив, Виспівую та плачу. Та ще до школи п’яного дяка він мудрим споконвічним способом починає засвоювати історію рідного краю так, як засвоювали ще до нього десятки і сотні поколінь, – через розповіді старих. Спасибі, дідусю, що ти заховав В голові столітній ту славу козачу: Я її онукам тепер розказав… Народна філософія, етика, естетика, історія, природознавство, закладені у відшліфовану, виточену форму пісні, думи, легенди, переказу, виховували смак дитини. “Виспівую та плачу” – пісня була для нього своєрідною медитацією, сутністю самозаглиблення і водночас – тонкою аріадниною ниткою, що легко виводила його до людських сердець. Чи не найчастіше у спогадах про Т. Шевченка згадують його спів, його надзвичайно проникливий м’який тенор. Потреба його природи постійно звучати така органічна, що, позбавлений писати і малювати, він навіть у сні співає. У Щоденнику поет пише: “Я задрімав і на крилах чарівного Морфея перелетів з Орської фортеці і в якійсь татарській халупі знайшов М. Лазаревського, Левицького і ще якихось земляків, що грали на скрипках і співали українських пісень. Я приєднав свій тенор до капели, і ми співали чисто і злагоджено…” Брак систематичної освіти змушує Шевченка постійно працювати над собою. Тут він чимось нагадує Й.-С. Баха. У того також було міцне селянське начало (clas Bauerntum), яке особливо яскраво виявилося в “Селянській кантаті”. Бах був автодидактом, він також не отримав систематичного курсу спеціальної освіти, й усвідомлення цього постійно переслідувало його, не даючи спокою нещадно самовимогливому єству. Невситима жадоба до знань не покидає обох впродовж усього життя. Ніколи не виїжджаючи з Німеччини, Бах завжди був у центрі подій тогочасного мистецького світу. Те ж саме можна було б сказати і про Шевченка, до якого доля була надто суворою, відмірявши для творчості і волі всього якихось десять років. Малий Себастьян Бах, сліпаючи без свічки, лише при світлі місяця, щоб навчитися контрапункту, переписує для себе твори Генріха Шютца1. Шевченко, щоб навчитися глибини поетичного слова, сидячи в бур’янах, переписував у саморобну книжечку геніального Сковороду. У Шевченковому Щоденнику, в його листах лейтмотивом проходить трагічна тема забороненої творчості і велика туга за книжками. У своїх судженнях про літературу і мистецтво Шевченко категоричний. Саме через те, що поет володіє надзвичайною здатністю вловлювати найтонший ультразвук фальші й неправди, ми спостерігаємо його бурхливу, нищівну реакцію на псевдокультуру, псевдомораль, псевдорелігію. Такою ж мірою він виявляє і своє захоплення істинною красою. У студіях над творчістю Тараса Шевченка І. Франко звернув увагу на одну з головних естетичних засад поета: “Се його адорація штуки”. Штука стає для Шевченка чимсь божественним, вічним, чимсь таким, до чого треба приступати з побожним трепетом. Великі майстри штуки – поети, маляри, різьбярі, музиканти — є для нього предметом культу…” Шевченко продовжує і розвиває започатковану в добу українського бароко, а головно — у філософській доктрині Г. Сковороди, ідею божественної сутності краси і любови, закладеної в кожній творчій праці. Його не цікавлять доґматичні, вихолощені ідеї російського православ’я, де за кожною твоєю посмішкою вбачають лукавого, де на першому плані буква, а не зміст. Він протестує проти “п’яних кошлатих жерців-священників” і з жахом оскверненої душі кам’яніє перед “огидними страховиськами”, які б мали означати ікони в церкві Святого Георгія у Нижньому Новгороді. “Де ж християнки? Де християни? – з обуренням вигукує він. – Де безплотна ідея добра і чистоти? Скоріше в кабаку, яку цих спотворених тваринних капищах”. (Щоденник, 27 вересня). У свій труд він закладає біблійний зміст Бога – творця прекрасної живої природи, справедливо поділеної між усім сущим, він закладає євангелічний зміст здорового духовного зерна, кинутого на благодатний ґрунт. “Без розумного осмислення краси, – пише поет до Залєського, – людина не побачить всемогутнього Бога… У кожній корисній справі необхідне захоплення, а воно, – пише далі Шевченко,– здобувається тільки глибоким розумінням краси, безконечности, симетрії та гармонії в природі. О, як би мені хотілося тепер поговорити з тобою про космос…” Неосяжна божественна тайна, закладена в діло рук митця – поета, художника, музиканта, – впливає на людину сильніше, ніж сама природа. Шевченко ставить творчу особистість на найвищий щабель духовності, де тільки їй дозволено говори- Тарас Шевченко. 1859 р. Фото Івана Гудовського

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин