Шевченкіана · “Тарас Григорович подарував їй “Кобзар” 1860 року з дарчим написом: “Глафірі Александровні Ракович. На пам’ять Т. Шевченко”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Дев’ять нових прізвищ до “Шевченківської енциклопедії”
Слово Просвіти, №20 за 2024 рік
У попередні роки мені випала можливість запропонувати через тижне" вик “Слово Просвіти” кілька десятків нових імен і термінів до “Шевченків" ської енциклопедії”, вміщених затим окремим розділом у книзі1. Вважаю за необхідне продовжити цю роботу, виходячи з того, що, на мій погляд, необхідно представити в енциклопедії чи додатку до неї кожну постать, принаймні один раз означену Шевченком у творах і Щоденнику, листу" ванні та його дарчих написах, або причетну до поетової біографії. Важли" во зауважити, що пропоновані матеріали не є класичними енциклопе" дичними статтями, а лише позначають нові теми для розгляду.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Лабзін Олександр Федорович (1766–1825) – відомий масон і містик-письменник, історик масонства, конференц-секретар (з 1799 року), віце-президент Академії мистецтв (1818–1822). Ця майже непомітна в шевченкознавстві постать, адже поет згадав Лабзіна побіжно лише раз, особливо демонструє моє переконання в тому, що кожне таке прізвище має знайти окрему лапідарну фіксацію у “Шевченківській енциклопедії”. Отже, по чину. Дорогою з заслання в Петербург Шевченко вимушений був надовго затриматися в Нижньому Новгороді, де 6 листопада 1857 року занотував у Щоденнику про свій візит у дім доброго знайомого, управителя Нижньоновгородського соляного управління Миколи Якобі та цікаву розповідь його дружини Аграфени Миколаївни: “…Вона розповіла мені про Лабзіна, про того самого конференц&секретаря Академії мистецтв, який запропонував Іллю Байко& ва, царського кучера, обрати почесним чле& ном Академії, тому, що він ближче від Арак& чеєва2 до государя. За цей дотеп Аракчеєв вислав його в Симбірск3, де він і помер на ру& ках моєї шановної співрозмовниці”. Ця неймовірна історія, що стала повчально-визначним історичним анекдотом, була викладена й Олександром Герценом, якого саме в той час читав Шевченко у “Полярной звезде”: “Президент Академії запропонував у почесні члени Аракчеєва. Лабзін запитав, у чому полягають заслуги графа по відношенню до мистецтв? Президент розгубився і відповів, що Аракчеєв – найближча людина до государя4. “Якщо ця причина достатня, то я пропоную кучера Іллю Байкова, – зауважив секретар, – він не лише близький до государя, але й сидить перед ним””. Між іншим, у приватному листі на початку 1822 року ректор Академії мистецтв з 1814-го Іван Мартос, який і вів академічну раду, розповів, як усе було насправді: “В академічній раді, в присутності президента при призначенні в почесні любителі графа Кочубея, графа Аракчеєва і графа Гур’єва, коли мною висловлено було жаль, що Академія, за відсутності місця, не може мати своїм співчленом графа Остермана-Толстого5, який, як уже відомо, опікується художниками, а при тім і близький до государя, він (Лабзін. – В. М.) сказав сії слова: і Іллюшка близький до государя, то і його прийняти в члени…”6. Таким чином, як бачимо, в очевидній конкретиці можна дещо суттєво вточнити, втім, це не змінює правильності й точності давнього вибору мерзенної історичної фігури Аракчеєва в напоумлення потомкам. До речі, саме його переляканий Мартос запевнив, що Лабзін нібито “їх не лаяв”… Наведена практично невідома інформація лише додає драматичності Шевченковому записові в Щоденнику, з якого випливає поетова повага до вчинку Лабзіна. Крім того, Тарас Григорович окремо відзначив: “Мені приємно було чути, що цей чудовий містик&масон до самої могили зберіг незалежність думки і християнську незлобність”. Погодьтеся, що Лабзін Олександр Фезію на Шевченкового “Кобзаря” 1860 року. Заслугою Ганни Никанорівни стало те, що вона власноруч склала рукописний список у зошиті під назвою “Поезія Тараса Григоровича Шевченка 1847–1850, 1857–1859. А. Н. М”, в якому було вміщено й недруковані твори Кобзаря та деякі віршовані відгуки на його смерть, промови, виголошені на похороні в Петербурзі. Цей зошит зберігся в архіві Данила Мордовця, і Василь Доманицький користувався списком Мордовцевої (тепер невідомий) у підготовці до видання “Кобзаря” 1908 року, зробивши деякі виправлення й уточнення в тексті. Проте різночитання, яких немає в жодному з автографів Шевченка, не враховував, але подавав у примітках до редагованої ним книги. Скажімо, в примітках до поезії “Чого ти ходиш на могилу?..” з циклу “В казематі” вміщено два неврахованих Доманицьким рядки: “Калиночко червоная, / Світе мій ясний!” Можливо поетеса не втрималася після Шевченкових рядків: “Зневажають червоную / Калину мою” й додала їх, переписуючи, від себе? Сьогодні можна сказати, що Доманицький вчинив мудро, бо, хоча Шевченко звертався в своїх поезіях до калини майже сорок разів, лексему “калиночка” не вживав… Разом із тим Доманицький повідомив Івана Франка, який готував двотомне видання творів Шевченка, що, на його думдорович заслуговує на скромну замітку в “Шевченківській енциклопедії”.
Мордовцева Ганна Никанорівна (1823–1885) – письменниця і фольклористка, не потрапила до “Шевченківської енциклопедії”, певно, за недоглядом, поготів, що в ній уміщено грунтовну статтю про її чоловіка – письменника й історика Мордовця (Мордовцева) Данила Лукича (1830–1905). Живучи в Саратові, Мордовцеви подружилися із засланим туди Миколою Костомаровим, у спогадах Данила Лукича зазначено: “Костомаров дуже часто їздив до нас на дачу, за шість верст від Саратова, де ми проводили літо 1855 року… Згадую наші читання творів спільного українського улюбленця, безсмертного Т. Г. Шевченка, який у той час знаходився на засланні за Аральським морем”. Познайомилася Ганна Мордовцева з Шевченком у вересні 1859 року в Петербурзі у Костомарова, де була разом із чоловіком. В академічному виданні висловлено припущення, що “очевидно, там поет і подарував Г. Н. Мордовцевій свій “Кобзар””7. Це легко спростувати, адже йдеться про видання 1860 року з дарчим написом автора: “Анне Никаноровне Мордовцевой на память. Автор. 4 февраля 1860 года”. Насправді свою книгу Шевченко надіслав Ганні Мордовцевій у Саратов, очевидно, через Косто-
Запис у Щоденнику Т. Шевченка від 6 листопада 1857 року про О. Лабзіна ку, рукопис Мордовцевої – “це список з автографа, котрий Шевченко ще раз переглянув по тому, як його було описано. Тим-то й пояснюється багато нових, кращих варіантів, ніж відомі нам”. Певно Василь Доманицький взяв до уваги те, що на списку Ганни Мордовцевої було зафіксовано її рукою: “Списано в Санкт-Петербурзі у вересні 1859 р.”, тобто в період знайомства з Тарасом Шевченком. У листі до Василя Доманицького від 21 серпня 1907 року Іван Франко дякував йому “за звістку про мордовцівські поправки, тепер буду знати, яким оком дивитися на них”. Це було вже через понад двадцять років опісля смерті Ганни Мордовцевої…
марова, про що той повідомляв у листі від 6 лютого 1860 року: “Вам надішлеться разом із тим від Шевченка “Кобзар”…” Ганна Никанорівна відповіла Шевченкові 5 березня 1860 року подячним листом, який розпочала своїм російськомовним віршем, у ньому запевняла поета, що серцем не позабуде ні пісень, ні слів його… “Якби Ви бачили радість, яку зробила надіслана Вами мені книга, Ви втішилися б моєю радістю, як своєю доброю справою. Живіть щасливо, наш дорогий Соловейко, і не осудіть, що стара ворона так недоладно прокаркала Вам своє спасибі”. Зауважу, що Ганна Никанорівна була на дев’ять років молодшою від Тараса Григоровича, а згадка про Соловейка не могла не втішити поета. Певно, жінка була захоплена й схвильована віршем “Садок вишневий коло хати…”, вже надрукованим 1859 року, в якому соловейко згадується двічі, залишившись у світовій поезії живим уособленням-символом співучої, прекрасної України. Повертаючись до листа, відправленого Шевченкові, відзначу наявність твердження про те, що його написав Данило Мордовець, додавши вірш дружини. Це не відповідає дійсності. Навпаки, Данило Лукич зробив лише коротку приписку: “Прошу прийняти і мій сердечний привіт, вельмишановний Тарасе Григоровичу. Д. Мордовцев”. Згодом він написав схвальну рецен-
Псьол Тетяна Іванівна (1819–1858) – середня за віком із сестер Псьол – поетеси Олександри (1817–1887) і художниці Глафіри (1823–1886), з якими Шевченко познайомився в Яготині у жовтні 1843 року8. Всі вони – сироти й виховувалися в сім’ї князя Миколи Рєпніна під покровительством Варвари Рєпніної, втім, про Тетяну, на відміну від сестер, відсутня стаття в “Шевченківській енциклопедії”. Насправді в Яготині знали, що Тарас Григорович пам’ятав про молоду жінку, яка була лежачою хворою. В листі до Шевченка від 3 липня 1844 року Варвара Рєпніна писала: “Ми всі тут здорові, за виключенням бідної Тані, яка страшенно страждала… вона Вам кланяється”. Не забував передавати щирі поклони і Шевченко, навіть через кілька років із заслання, скажімо, в листі до Андрія Лизогуба з Орської фортеці від 1 лютого 1848 року просив: “А Тетяні Іванівні як будете писать, то… од мене гарненько поклоніться”; в листі до Варвари Рєпніної 29 лютого 1848-го засланець побажав: “Хай зцілить її Господь”. А через кілька рядків: “Тетяні Іванівні моє найглибше шанування…” У дописці Олександри Псьол до листа княжни Шевченкові на початку березня 1848 року йшлося навіть про таке: “За Вас так багато молиться сестер ваших по Христу і по хресту; в числі останніх назву лише сестру Таню; хай допоможе Вам Господь нести Ваш хрест так, як вона несе свій!”
Ракович Глафіра Олександрівна (1831–1899) – племінниця Василя Тарновського (старшого), сестра дружини Миколи Маркевича – Уляни Олександрівни, виховувалася в їхній сім’ї9. Згодом жила в Петербурзі у своєї родички Варвари Яківни Карташевської (1832–1902), з якою Шевченко познайомився після повернення з заслання 14 квітня 1858 року. Записав у Щоденнику: “Увечері Грицько Галаган познайомив мене з чернігівськими землячками, з Карташевськими. Не манірні, милі, справжні землячки”. Ці слова стосувалися й Глафіри Ракович (за рідкісним свідченням сучасника, “худенька до прозорості, екзальтована дворяночка”), яка мешкала тоді у Карташевських. Саме у Варвари Карташевської поет познайомився на початку 1860 року з Ликерою Полусмак, яка служила її покоївкою. Про його нещасливе сватання до Ликери розповідалося в “Слові Просвіти”10, а зараз хочу зосередити увагу на практично невідомому моменті призабутих спогадів Полусмак, які знайшов через півстоліття й опублікував під назвою “Шевченкова наречена” український мистецтвознавець Кость Широцький в “Літературно-науковому віснику” (1911. Т. 53. Кн. 2). Розповідаючи про те, хто, крім Шевченка, бував у Карташевських, вона назвала прізвище літературного критика Павла Васильовича Анненкова (1813–1887), кинувши побіжно: “Він женився на тій, що сватали за Шевченка”. Виявляється, “тією” була Глафіра Ракович, яка в лютому 1861 року вийшла заміж за Анненкова, що засвідчено, зокрема, у “Малоросійському родовіснику” Вадима Модзалевського. Підтвердних документів щодо Ликериного натяку на те “сватівство” немає, принаймні найменших порухів із боку Шевченка таки не було. Втім, довіряти Полусмак можна, бо вона знала про домашні плани Карташевських і прямо вказувала, що “сватівство” випливало безпосередньо з сім’ї, можливо, такі надії лише плекала Варвара Яківна… Нагадаю також, що Шевченко ще з початку 1840-х років, коли Глафірі ледь сповнилося десять літ, мимоволі зустрічався в Петербурзі з деякими членами великої родини Раковичів. Ось у щоденнику поетового знайомого, українського історика Миколи Маркевича зустрічаємо запис від 9 травня 1840 року про дружню вечерю в зв’язку з його від’їздом в Україну, на якій були понад 50 гостей, у тому числі молодий автор “Кобзаря”. В переліку гостей на першому місці стоять родичі: “Брати і кузен – Раковичі, Тарнавські”. Немає жодної потреби занурюватися в цю тему, зате вважаю необхідним нарешті сказати про те, що невідпорно вимагає включення статті про Глафіру Ракович до “Шевченківської енциклопедії”. Річ у тому, що Тарас Григорович подарував їй “Кобзар” 1860 року з дарчим написом: “Глафірі Александровні Ракович. На пам’ять Т. Шевченко”.
Рибушкін Михайло Самсонович (1792–1849) – історик-краєзнавець, директор астраханських училищ, автор книги “Записки об Астрахани” (1841). Дорогою з заслання в Петербург Шев-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
