Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Людина – дитя природи. І, спостерігаючи за змінами в навколишньому середовищі, кожен з нас відчуває зміни у власній поведінці”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Дивосвіт родинного трикнижжя

Слово Просвіти, №20 за 2024 рік

Микола СЛАВИНСЬКИЙ Протягом останніх років побачило світ своєрідне родинне трикнижжя: збірки віршів Катерини Мандрик-Куйбіди “Ставай, Україно, до бою!” (2022), Христини Куйбіди-Кришкевич “Голубівна” (2021) та Василя Куйбіди “Ландшафти голосів” (2023). Це, без перебільшення, унікальне явище в українській ліриці. Започаткувала поетичну традицію славного роду Катерина Куйбіда (1927–2004), яка народилася в селі Сукіль Станіславської (нині Івано-Франківської) області. Батько був лісорубом, у дерев’яній хаті під образами ясніли портрети Івана Франка, Маркіяна Шашкевича і Тараса Шевченка. Усі грамотні односельці відвідували “Просвіту”. Діяв “Союз українок”, юнаки та дівчата ходили на вечорниці, дивилися вистави, зокрема за п’єсою “Назар Стодоля”, тож цілком закономірно стали воїнами УПА. 25 жовтня 1950 року юну Катерину як зв’язкову заарештували. Після повернення в Україну з далеких сталінських таборів згадувала: “Слідчий допитував і бив. Відповідала: “Не знаю”. Він мене знову допитував і бив, бив і допитував”. У короткій автобіографії – жодного слова про першопочатки віршування. Є хіба що одне принагідне свідчення: у 5-й камері внутрішньої в’язниці Станіславського управління МДБ, де було 32 жінки, склали колективну – воістину народну! – пісню, де, зокрема, відлунився спогад про катування в кабінеті слідчого: “Якщо я не впала, / То б’є у живіт, // А потім у груди, // Аж темніє світ”. Саме ці рядки, вірогідно, належать Катерині Мандрик (після одруження на засланні – Мандрик-Куйбіда), адже вона писала вірші ще до арешту. Книжка “Ставай, Україно, до бою!” відкривається двома мініатюрами 1944 року, далі подано лірику 1945–1949 років… Обвинувальний вирок зачитали 17 травня 1951 р.: як особливо небезпечну злочинницю Катерину Мандрик (уже поетесу!) засудили на десять років суворого режиму, а також на п’ять років заслання в Інті – Богом забутому містечку Комі АРСР. Там, після одруження із нескореним земляком-бандерівцем Степаном Куйбідою, народила трьох синів, зокрема Василька – майбутнього знаного лірика, науковця, громадського діяча та політика. Повернулася в Україну лише 1964 року (чоловік залишився на спецпоселенні в засніженій Інті). Тоді ж, уже в рідних краях, написала поезію “Земля свята, бо тут батьків могили…” Читала вірші сина – і перші, ще школярські та студентські, і пізніші, аспірантські, а також занотовані після захисту кандидатської дисертації, яка не мала нічого спільного з лірикою. Назва суто наукового дослідження була незбагненною для непосвячених, бо йшлося в ньому про “нелінійний аналіз слабо збурених нелінійних динамічних систем на функціональних многовидах”… Благословляла першу книжку віршів “Контур” (1991), коли ж син став відомим громадським діячем, по-материнськи щиро раділа, що він 2003 року захистив докторську дисертацію й воднораз підготував до друку дві поетичні збірки – “Вертикаль стебла” та “Долина відображень”. Тоді ж, відчуваючи наближення останніх днів життя, написала: “Перейду у трави до болю зелені, // Щоб збутися віщими снами”. Вірші матері й сина, споріднені провідною темою – утвердженням українськості, глибинно перегукуються, перелунюються, часто-густо мовби переливаються в суголосні змістоформи. Така вже природа родового начала на світових паралелях справжньої поезії. Яскраве підтвердження цього – збірка віршів “Голубівна” передчасно згаслої Христини Куйбіди-Кришкевич (1981–2020). Донька Василя Куйбіди та внучка Катерини Мандрик- Куйбіди дебютувала 1999 року. І батько, й бабуся читали її першу мініатюру з такими завершальними рядками: “Настане час – як зірка спалахну, // Чиста, наче слово”. Гени роду, які озвалися в рідному, чистому, мов сльоза, образному слові, небесно-земні, спільні, а ось іскра Божа в кожного своя. Саме це й засвідчує родинне трикнижжя. Катерина Мандрик-Куйбіда тяжіла до традиційного віршотворення, наснажувала його фольклорними мотивами, адже впродовж довгих років не лише нотувала народні пісні, а й оприлюднювала їх. У передмові до книжки “Ставай, Україно до бою!” Василь Куйбіда наголошує: “До слова ставилася, як до Бога, – ніколи не говорила неправди і зайвого не говорила. Свої погляди і думки обстоювала за будь-яких обставин”. До речі, мала феноменальну пам’ять, могла годинами цитувати Біблію, у в’язницях і таборах вивчила німецьку, польську, естонську та литовську мови, студіювала французьку. Навіть на схилі життя – і це характерно для шляхетної, скромної Катерини Мандрик-Куйбіди – не вважала себе ні поетесою, ні перекладачкою, хоча й виносила на читацький суд переспіви віршів франкомовних авторів. Вплив європейської лірики найвиразніше вловлюється у пізніх творах поетеси, в яких домінує неримованість, нерівнонаголошеність, структурна несиметричність (вони, до речі, притаманні й рідному фольклору). Ось лише один приклад із верлібрового доробку авторки, схильної до традиційного віршування: “Над золотом листя померхлим схилилася осінь. // Сонце сидить на пеньку, усміхаючись”. Саме гармонійне поєднання класичних начал та верлібрового розмаїття, вільного дихання строф стало основою основ лірики і Василя Куйбіди, і Христини Куйбіди-Кришкевич. Українське/народне слово у них, як і в Катерини Мандрик-Куйбіди, добірне, точне, афористичне. Це ще

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин