Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На перехрестях історії · “Сотні доль, як героїчних, жертовних, так і злочинних і ганебних, вивільнив із небуття Микола Руцький”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Болісна і жорстока правда, вичитана у книзі Миколи Руцького “Ми у вічі сміялися смерті…” та підсилена власними спогадами

Слово Просвіти, №20–21 за 2020 рік

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ Справді, болісна це правда про боротьбу Української Повстанської Армії та оунівського підпілля із московськобільшовицькою та німецько-нацистською імперіями. І жорстока для сприйняття, бо в цій героїчній, жертовній боротьбі загинули десятки тисяч вояків УПА. На жаль, багато українських патріотів втратило свої життя то унаслідок спровокованої агентурою НКВС ворожнечі, то в результаті взаємного поборювання бандерівців і мельниківців, а також через терор з боку сформованих органами НКВС спецзагонів, які виступали під маркою українських повстанців. …Я часто буваю в своєму рідному селі Новосілках (тепер Набережне) Демидівського району Рівненської області, обов’язково — на Великдень. І коли я заходжу у поминальний день на кладовище, як у нас кажуть, на могилки, то при вході завжди зупиняюся біля могил із уже не раз зафарбованими вапном хрестами та затертими, забіленими написами. Зупиняюся і важко вичитую: “Сич Дмитро Петрович”, “Цибульський Михайло”, “Кулик Степан”. І на всіх цих трьох цементових пам’ятниках один і той же напис: “Умер в 1941 році”. Згадую: ще малим, коли я “вишивав” по-пластунськи поміж могил під час наших дитячих ігор у “войну”, вже тоді думав, чому такі молоді, кожному ледве за двадцять, бо роки народження були вибиті на пам’ятниках, так рано повмирали. Ніхто тоді в селі нічого не розповідав. Люди мовчали. Як і не сказали, що поруч із цими молодими членами Організації Українських Націоналістів у могилі без хреста, без пам’ятника поховано молодого оунівця Миколу Кривицького. І лише з книг мого земляка із села Ільпибоки Демидівського району, поета, прозаїка, історика, журналіста Миколи Руцького, а саме “Коли ви вмирали, вам дзвони не грали” (1994), “Вони виборювали волю України” (2009), “Ми у вічі сміялися смерті…” (останнє, третє видання 2019 р.), я дізнався багато чого про моїх односельчан. Дмитро Сич загинув, оточений енкаведистами в Боремельському лісі, Михайло Цибульський, псевдо “Чорний”, випускник Луцької української гімназії, учитель, очолював нелегальну мережу ОУН на Демидівщині, загинув разом із ним, Дмитром Сичем, своїм односельчанином, у бою з підрозділом НКВС поблизу сусіднього села Боремель. Завдяки наполегливим, систематичним архівним пошукам Миколи Руцького, передусім у архівах колишнього КДБ, тепер відомо, що в моєму рідному селі Новосілках проживав Денис Матвійович Кримусь — учасник визвольних змагань 1917-1921 років у складі армії УНР, який очолював націоналістичну організацію — Українське Вільне Козацтво (УВК). Ця організація діяла в 1937—1940 роках на території Демидівського району в селах Боремель, Новосілки, Лисин, Малево, Лопавше… Українське Вільне Козацтво ставило перед собою таку ж мету, як і Організація Українських Націоналістів: виборення самостійної Української держави. Окружний центр Українського Вільного Козацтва, яким керував Ананій Закоштут, знаходився в Луцьку. Ця військово-виховна організація поділялася на кущі, в моєму селі Новосілках кущовим отаманом був Петро Михайлович Сич. Про Дениса Кримуся, який, повторюю, очолював у Демидівському районі організацію “Українське Вільне Козацтво”, розповів мені мій батько, якого разом із Денисом Кримусем та іншими односельчанами захопили в серпні 1943 року польські шуцмани на чолі із німцями. По дорозі до Горохова, чи в самому Горохов, і розстріляли поліцаї-поляки Дениса Кримуся та ще кількох новосільківців. В особистому архіві О. Денищука, який зберігається в Рівненському краєзнавчому музеї, справа 2203 РМ, є таке свідчення: “Серпень 1943 р., німці з поляками повторно приїхали у село Новосілки, заарештували більше 10 мирних жителів і розстріляли їх у місті Горохові Волинської області. Тоді загинули: Кравчук Костянтин, Шинельник Платон, Кримусь Денис. Окрім цього, бандити спалили хату Сича Миколи. У цій акції брали участь поляки “Конопки”. Правда, як згодом стало відомо, не всіх розстріляли. Декого зразу відпустили німці. Якова Козачука, бо за віком був старший за усіх. Мого брата Стаха, бо малий ще був. Як і малого Льоньку Маркулича. А Ваньку Підубного відпустив німець, бо мав при собі посвідку, що був у полоні, в польській армії служив, і був звільнений з полону. Тоді, в серпні 1943 р., шуцмани-поляки, очолювані німцями, зігнали докупи більше двох десятків чоловік із мого села. Розповів Микола Руцький у своєму документальному романі “Ми у вічі сміялися смерті…” й про долю батька юного оунівця Дмитра Сича — Петра Михайловича Сича. Кущовий УВК Петро Сич на допиті в Рівненській тюрмі задушив із допомогою мотузки оперуповноваженого УНКВС Рівненської області Зарицького, забрав його пістолет і намагався втекти. Вискочив із вікна другого поверху, але тяжко травмувався, пошкодивши хребет та ногу, і помер 1 січня 1941 р. у тюремній лікарні. Сотні доль, як героїчних, жертовних, так і злочинних і ганебних, вивільнив із небуття Микола Руцький, слідуючи за єдиновірним компасом історичної правди. Ця правда гідна оприлюднення і пошанування, але є правда болісна, прикра, не варта, здавалося б, і згадки, і поминання. Та вважав він своїм обов’язком українського патріота відкрити ті сторінки національної історії, які намагалися за часів комуністичного режиму зачорнити, викреслити або спотворити так, щоб у народній пам’яті лишився по них чорний слід. А спонукою до такого скрупульозного вияснення затаєних у спецархівах МГБ-НКВС-КДБ героїчних і трагічних подій на Волині в 1930—1950 роках для Миколи Руцького була доля його батька — вояка УПА Миколи Руцького — “Довбуша”, світлій пам’яті якого він і присвятив цю книгу. Довелося авторові цього дослідження заглибитися в ті часи, коли зародилася не тільки Українська Повстанська Армія, але й в той значимий для національної історії період, коли постала Організація українських Націоналістів, яка проголосила, що “вестиме політику всеукраїнського державництва”. Перший Великий Збір ОУН відбувся 28 січня—1 лютого 1929 р. у Відні, учасниками якого були делегати від Ліги Українських Націоналістів (ЛУН), Української Військової Організації (УВО), Української Національної Молоді (ГУНМ), Союзу Української Націоналістичної Молоді (СУНМ). …Могили молодих членів ОУН у моєму рідному селі свідчили про те, що ця “підпільна партія ОУН”, до якої увійшла Українська Військова Організація (УВО), залучила до своїх лав багато молоді, передусім тих, хто навчався в гімназіях Галичини і Волині, в середніх школах Польщі та за кордоном. Серед понад двадцяти тисяч членів ОУН більша частина — молоді, патріотичні юнаки і дівчата, окри- Микола Руцький лені ідеалом вільної, незалежної України, заради якої вони готові пожертвувати своїм життям. Пригадую, як мій дядько Клим Воляник — рідний брат моєї матері, розповідав про те, як його донька Ганя бігала вечорами в сусіднє село Вичавки до хати-читальні, в якій проводив заняття учитель, випускник Луцької гімназії Юстим Омельчук. Виступала Ганя на самодільній сцені народного театру в іншому селі Боремель, співала в хорі, яким керував той же Юстим Омельчук. Він же, член Української соціал-радикальної партії, згодом підпільної організації Українське націоналістичне об’єднання (УНО), готував Ганю, як і багатьох інших сільських дітей, до вступу в гімназію та поширював націоналістичні ідеї серед молодих просвітян. Юстим Омельчук таємно привозив із Луцька нелегальну літературу і розповсюджував її в Дубенському повіті передусім через філії “Просвіти”, а їх у повіті нараховувалося сто дванадцять, а самих членів-просвітян було більше трьох тисяч. Дядько Клим ще пам’ятав назву однієї з брошур, яку принесла додому донька від Юстима Омельчука: “Бій під Крутами”. Отож не випадково Ганя стала зв’язковою УПА, а як і коли вона загинула — досі невідомо. Микола Руцький висвітлив складний, суперечливий і драматичний шлях Юстима Омельчука — “Горицвіта”. Саме “Горицвіт” створив і очолив Дубенський окружний провід ОУН-М, отже мельниківці домінували на цьому сприятливому для ведення повстанської боротьби терені. Багато важило те, що були тут лісові масиви — Боремельський, Хрінницький, Бокіємський, що повстанців підтримували мешканці всіх сіл. У кожному із 40 сіл сільської управи Демидівського району було створено озброєні боївки самооборони, у кожному селі над сільською управою висів національний прапор. У всіх селах розгорнули свою діяльність кравецькі майстерні, шевські артілі, майстерні з переробки круп, консервування м’яса, огірків, капусти… Шили фуфайки, кожухи, теплі штани, білі масхалати, в’язали вовняні светри, шарфи, рукавиці, шкарпетки, робили биті валянки… І все це передавалося до підрозділів УПА, спочатку господарчому районному відділові, який очолював тоді Онисій Костюк — “Максим”. У моєму селі Новосілки працювали кравецька і шевська артіль, у Хрінниках — кушнірська, в Боремлі — тютюнова фабрика. Правда, на території району із сорока селами німців постійно не було з червня 1943 року, відтоді, як повстанці вибили їх із Демидівки. У Демидівці була розташована німецька районна комендатура і перебував невеликий загін оборони. У Боремлі також розмістилася комендатура, яку очолював офіцер Шніттер, і група шуцманів із так званої польської “гранатової” поліції. У Боремлі вже в 1941 році формується членом ОУН Антоном Мичковським-Осипом, який походив із сусіднього села Новий Тік, повстанська сотня. Допомагав сотню створювати Матвій Токар — “Босота”. Саме ця сотня повстанців, у складі якої були мої односельчани, на чолі з Матвієм Токарем здійснила в червні 1941 року спробу звільнити від окупантів село Боремель. Та захопити містечко їм не вдалося. На допомогу німцям і поліції прибуло військове підкріплення з Нового Току, а саме із західної частини цього села — осідлості польських осадників Кундзіволі, де була польська військова залога—“пляцувка”. Тоді сотня “Босоти” понесла важкі втрати. У сусідньому селі Хрінниках відбулося захоронення 12 повстанців у братській могилі. Багато священників із церковними хорами відправляли спільну панахиду. Із багатьох сусідніх сіл, передусім із тих, де народилися полеглі повстанці, прибули великі гурти аби віддати останню шану українським героям. У цій братській могилі навіки спочив і мій дядько Андрій-Андріян Воляник. Микола Руцький наводить таке архівне свідчення: “Серпень 1943 р. УПА мала жорстокий бій з німцями й поляками у селі Новосілки (тепер Набережне) Демидівського району. В результаті бою були жертви у противника. У повстанців загинуло 12 чоловік і серед них: Кримусь Андріян (житель села)”. Вкралася помилка: прізвище мого дядька Андріяна — Воляник. Отже, на літо 1943 року в Демидівському районі німецькі окупанти не тримали постійних гарнізонів, хоча поряд у сусідньому містечку Горохові був. Саме в Горохівському повіті німці створили, переважно із середовища колишніх польських осадників та з числа прибулих із центральної Польщі шуцманів, відділ допоміжної поліції (шуцманшафт) зі 150 поляків, які брали участь у арештах членів ОУН

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин