“А все одно так хочеться любити”. 11 Поетичний автограф · с. 11сторінка оригіналу ↗
Накуй щастя-долі
Слово Просвіти, №20–21 за 2020 рік
Василь МІСЕВИЧ, Чернівецька обл.
*** Краєвид малий, неначе клітка, І дороги дзвонять, аж гудуть. Можу заховатися за квітку Серед квітня в білому саду.
Можу налітатися високо, Де раюють вишні молоді, І на бучку пташка синьоока Вигріває діток у гнізді.
*** Запахло вереснем і кропом. Спресався час. Короткі дні. Біжать дощі. Дощі — галопом, Неначе олені.
Димлять вершини вогко гнотом. Дерева мокнуть край ріки. І горобці на нитці-дроті Висять, як гудзики.
диху.
Запахло вереснем. Не роси- Вода висока, аж гірка. А в серці так щемить ця осінь, Мов крик журавлика.
Ревнощі?
Любов?
Доля Р.Г. Вже промчали літа, наче потяг, Їх не спинять ні мури, ні гать. Все гадалось: хай завтра…
хай потім.
Аякже, бувало,
Замуркоче і крутить хвостом. Потім сядеш за столик.
На розі.
Вип’єш чарку, і другу, вина. За любов, яка вічно в дорозі… А, можливо, ще прийде вона? Щастя є. Щастя буде,
я знаю,
Пісня Осідають тумани На луги, на діброви, Листопадиться осінь вереснево в гаях. Намалюй мені маму, Як зорю вечорову, Намалюй мені маму Й сірий крик журавля.
Бо йому відлітати Завтра досвітком в ірій… Лиш луною смереки На зорі проячать. Намалюй мені маму При доріженьці сірій І її тополину, Голубину печаль.
Будуть знову Карпати Виглядати у гості, Буде знову розлука Полиново-гірка. Намалюй мені маму На калиновім мості, Де зозуляться зорі У зіницях ставка.
Осідають тумани Тополиним зітханням, На вітрах сизокрилих Журавлинить земля. Намалюй мені маму, ЇЇ вічне чекання, Що терпке і солоне, Наче крик журавля.
*** Земля…
околиця…
село.
Ми не чужі у ріднім домі. Знайди себе у цім огромі — Звіздою, пташкою,стеблом.
Карпати…
річечка…
весло.
А там — планет високе гроно. Знайди себе у цім огромі — Звіздою, пташкою, стеблом.
Гуде, двигтить весняним громом, На денці серця залягло. Напій росою джерело, Зігрій когось у власнім домі.
Знайди себе у цім огромі.
***
Свій слід не зітри.
І крила доріг, і ці ранні сади заколисує днина.
І верби плакучі над ставом розвішують вітами шовк.
Всі хочуть рости, зацвітати,
і просить пожити ще глина,
що липне в негоду до ніг,
наче грубий і в’їдливий шов.
Свій слід не зітри. Будуть там ночувати дерева й зозулі,
І коник залізним копитом шукати прудке джерело.
На біле обійстя під ранок злетяться літа промайнулі,
Розкриють обійми до сонця співучі дорогий весло.
Свій слід не зітри.
Побратимів покличе він завтра у гості
І доли і води,
й найвищу в Карпатах кичеру – гору.
Постій з голубами притихло на ріднім калиновім мості,
Витрушуй із серця поволі вчорашні тривоги й журу.
Тільки б ключик до нього знайти. Може, разом подумаєм, Раю? А що віршем тривожу, прости.
*** Уже мовчало небо… груші… сливи… І промінь сонця на узгір’ях гас. А світ стояв, як мельник, в білім мливі, Шукав когось. Мене, а може, вас… Ніхто не знав, де корінь наш, початок, Де літо, осінь, гори і орли. Не бачив вітер ні плаїв, ні кладок, І коні в трави травами брели. Була пора вечірня. Дихав обрій, Стелив шляхам під ноги рушники. І ниви йшли, І гай за гаєм горбивсь, І сипав листя, наче мідяки. Беріть мене – свою любов і муку. До ниточки… мізинчика… до сліз. Поцілувала ніч мене у руку, І десь скрипів… скрипів Чумацький Віз.
Шумить — гуде. Всі ловлять звуки Антени-чаплі на даху. Сіріє даль, луги і луки Від вітра по-
Зозуле, зозулько, божественна дочко, Ти знову сьогодні прийшла в мої сни. Малюю твій голос на білім листочку, На травах зелених пахкої весни.
Нічого не прошу у тебе я нині, Господь береже дні і ночі мої. Накуй щастя-долі ти неньці-Вкраїні, А я помолюся за діток твоїх.
*** В мужчин турбот, як листя на барвінку. Така тривожна і крута пора. А тут Господь ще виліпив нам жінку, Та ще (о Боже!) з нашого ребра. Трудився в поті. Не купавсь у славі. Безсонні ночі й труднощі зборов. Таку красиву виліпив, як сам він. На наші муки?
*** Маленька ручка… В пальчиках — свіча. В горі капличка — шлях долати важко. Дівчатко йшло. Загаялось дівча, Бо на шляху обідала мурашка.
Біленька льоля — золотилось шитво. І сум, і радість в голубих очах. Дівча казало пошепки молитву. Це бачив Бог. Поцілував дівча.
Життя і білим, й чорним оповито. Було душі, як птицям у сльоту. А все одно так хочеться любити Тебе, як зірку, світлу і святу. Нема струни – і скрипка не заграє. Немає сонця – бліднуть небеса. А я молюсь, що ти мене кохаєш. За що — спитають? Я не знаю й сам.
Коли ідеш — пливеш мені здається. І вже цвіте, і вже сміється вись, І у прохожих світяться обличчя… А, може, правий був Господь колись?
Можу обійти стежки столітні, Що блистять і сяють, наче креш… Хочеш віднайти мене у квітні? Пошукай, їй-богу не знайдеш.
*** Ріка і гай. Мурашки у траві. І скапує роса з небес потрошки. А вітер — що? Лиш народився він, Тримається рукою за волошки.
Озирнулась – уже тридцять п’ять. Будні йшли і котилися валом, І не раз осипались плоди. Чи кохала?
Та розвіялось з часом, як дим. Вибирала, звичайно, найкращих, Хоч не вийшло, не склалось таки. Бо траплялись лише непутящі: Як не бабники, то пияки. В’ється вогник, потріскує в грубі. Поруч — Мурчик. Маленький, мов гном. Поцілуєш його в теплі губи,
Стежина й даль. На стежці міні-хлопчик. Дзвенить повітря і дзвенять мости. Вітрець змужнів, траву шовкову топче Й хлопчині чеше чубчик золотий. Оба такі, як перший цвіт барвінку. Їм щедро стелить сонце промінці. Ідуть собі. Як друзі, йдуть в обнімку, І по волошці в кожного в руці.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
