Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Шевченко розкрив історичну помилку Богдана Хмельницького в його орієнтації на Московщину”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко: «Ця книга поповнила сучасну історичну літературу»

Слово Просвіти, №20–21 за 2020 рік

Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Г. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. Автор проєкту Володимир Мельниченко розкриває поетів інтерес до літератури з історії України, розповідає про його сприйняття прочитаних книг. Автор наголошує, що Шевченкове осмислення історії, переплавлене в поетичні твори, мало незмірно більший вплив на читачів, аніж будьякі наукові праці. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Такої розумної книги, такого чистого нашого слова я ще не читав” Це — захоплений відзив Шевченка на впорядковану П. О. Кулішем книгу “Записки о Южной Руси”. Двотомний збірник фольклорних творів та історичних документів під такою назвою Пантелеймон Олександрович видав у 1856—1857 рр. у Петербурзі. В Щоденнику Тарас Григорович зафіксував 17 червня 1857 р.: “Вдячний я йому за “Записки о Южной Руси””. Йшлося про перший том (1856), який поет отримав від П. О. Куліша на засланні навесні 1857 р. Уже 22 квітня Тарас Григорович писав у листі до Я. Г. Кухаренка: “Прислав мені із Пітера курінний Панько Куліш книгу своєї роботи, названу “Записки о Южной Руси”, писану нашим язиком. Не знаю, чи дійшла до Чорноморії ся дуже розумна і щира книга. Якщо не дійшла, то випиши1, не будеш каяться (Я. Г. Кухаренко в серпні 1857 р. відповів: “На “Записки южноруські” я послав гроші в Пітер”. — В. М.). Такої доброї книги на нашому язику ще не було дрюковано. Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на лодоні показана”. Того ж дня в листі до А. М. Маркевича Шевченко зізнався: “…Такої книги, як “Записки о Южной Руси” я ще зроду не читав. Та й не було ще такого добра в руській літературі. Спасибі йому, він мене неначе на крилах переніс в нашу Україну і посадив меж старими сліпими товаришами2кобзарями”. І ще того дня — в листі до свого друга М. М. Лазаревського: “Як побачиш Куліша, поцілуй його за книги, що він мені подарував, а особливо за “Записки о Южной Руси”. Такої розумної книги, такого чистого нашого слова я ще не читав”. Двадцятого травня в листі до того ж М. М. Лазаревського Шевченко знову торкається цієї праці: “…А за “Записки о Южной Руси” подякуй його ще раз од мене. Не тепер, а коли2 небудь іноді я думаю удрать критику на сию воистинно драгоценную книгу”2. В цих словах — бажання поета висловитися у прозі на теми драматичної української історії. Втім, Шевченко був реалістом: “Але то ще тілько думаю, а там Бог його знає, як воно буде”. В той час Тарас Григорович жив у стані постійного захоплення книгою. П’ятого червня знову писав Я. Г. Кухаренку: “Думав я тобі послать свій екземпляр “Записки о Южной Руси”, але і сам ще добре не начитався тих записок. Дуже добра книга”. Неважко переконатися, що захоплено-емоційна, навіть екзальтована оцінка Шевченком книги передусім зумовлена тугою за Батьківщиною та широким використанням П. О. Кулішем любих поетовому серцю історичних переказів, народних дум і пісень, які й допомогли Шевченкові “на крилах перенестись в Україну”. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине… От де, люде, наша слава, Слава України! Без золота, без каменю, Без хитрої мови, А голосна та правдива, Як Господа слово. Цікаво, що М. І. Костомаров, як учений, спокійно назвав книгу П. О. Куліша в переліку майже сотні джерел, використаних ним для написання “Богдана Хмельницького”, правда, серед тих, “які хоч і дуже важливі, але вимагають суворої і обережної критики”. Втім, і Шевченко, щиро захоплюючись, тверезо зауважив найголовніше: “Куліш тут свого нічого не додав, а тільки записав те, що чув од сліпих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла добра, щира і розумна”. Коли вийшов другий том, Шевченко відзначив це в Щоденнику 15 жовтня 1857 р., ав листі до М. М. Лазаревського від 18-19 жовтня 1857 р. просив передати П. О. Кулішеві прохання надіслати йому обидва томи “Записок о Южной Руси”3. Цікаве Шевченкове звернення до безпосередньо Кулішевого тексту, що стосувалося епілогу до книги. В ньому П. О. Куліш, не називаючи імені Шевченка, схарактеризував його так: “Величайший талант южно-русской литературы, певец людских неправди собственных горячих слёз”. У розвиток цієї тези П. О. Куліш писав: “…В языке малороссийском он образовал, или, лучше сказать, отыскал формы, которых до него никто и не предчувствовал, а из местных явлений жизни создал целый мир новой, никем до него не осознанной поэзии. В его стихах язык наш сделал тот великий шаг, который делается только совокупными усилиями целого народа в течение долгого времени, или волшебным могуществом гения, заключающего в своей единице всю врождённую художественность родного племени”. У Щоденнику стурбований Шевченко записав 26 жовтня 1857 р.: “Чи не з дружби це?” В листі до П. О. Куліша від 4—5 грудня 1857 р. він висловився повніше: “Розумний, дуже розумний і сердечний эпилог вийшов; тілько ти дуже вже, аж надто дуже, підпустив мені пахучого курева; так дуже, що я трохи не вчадів”. Захоплено зустрів Шевченко і окреме видання українською мовою Кулішевої книги: “Чорна рада, хроніка 1663 р.” (СПб., 1857). У перекладі російською мовою Шевченко раніше читав “Чорну раду” в журналі “Русская беседа”, про що згадав у Щоденнику 26 жовтня. В листі до Куліша від 4—5 грудня 1857 р. Тарас Григорович писав: “Спасибі тобі, Богу милий друже мій великий, за твої дуже добрі подарунки, і особливе, спасибі тобі за “Чорну раду”. Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все2таки не скажу більш нічого, як спасибі. Добре, дуже добре ти зробив, що надрюкував “Чорну раду” по2нашому. Я її прочитав і в “Руській беседі”, і там вона добра, але по2нашому лучче”. Між іншим, у цьому записі знову-таки втілилася широка й добра Шевченкова душа, здатна радіти успіхам своїх друзів і щедро винагороджувати їх своїм щирим словом. “Лежав і читав “Богдана Хмельницького” Костомарова” Ішлося про монографію М. І. Костомарова “Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России”, що була надрукована в 1857 р. в “Отечественных записках” (№ 1—8), і саме в журналі читав її Шевченко4. Окремим виданням книга вийшла у 1859 р. Нагадаю, що книгу читав поет, який ще у 1843 р. написав “Розриту могилу”, уперше висловивши історичний докір гетьману5 від імені матері-України за підписання ним у 1654 р. у Переяславі акту приєднання України до Московської держави: Ой Богдане! Нерозумний сину! Подивись тепер на матір, На свою Вкраїну, Що, колишучи, співала Про свою недолю, Що, співаючи, ридала, Виглядала волю. Ой Богдане, Богданочку, Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала. Так само у “Великому льосі” (1845) Шевченко розкрив історичну помилку Богдана Хмельницького в його орієнтації на Московщину. Разом із тим, в містерії Хмельниччина постає першоосновою Гетьманщини, а сам гетьман — творцем цієї держави. Поет пройшов свій власний шлях осмислення Богдана Хмельницького, зокрема, в контексті кінцевих результатів Переяславської угоди 1654 р., і, страждаючи за поневолену Росією Україну, жорстко заявив у самому Переяславі 18 серпня 1859 р. у вірші “Якби-то ти, Богдане п’яний…”: Амінь тобі, великий муже! Великий, славний! та не дуже… Якби ти на світ не родивсь Або в колисці ще упивсь… То не купав би я в калюжі Тебе преславного. Амінь. П. Куліш. Портрет Т. Шевченка. 1844 р. У цьому контексті нагадаю узагальнюючу думку О. С. Забужко про те, що “чого як чого, а браку фахової ґрунтовности в підході до історичних подій Шевченкові закидати не доводиться”. Втім, було б нерозумно не враховувати наукові праці — давніші й сучасні, — в яких акумульовано важливий висновок про те, що “для історичних поезій Шевченка (як і для Гоголевої повісті “Тарас Бульба”) органічним є народнопоетичний історизм…”6. Відомий вчений Є. К. Нахлік аргументує, що для Шевченка, як і романтиків 1830—1850-х рр.. безумовною “думою правди”, “козацькою славою” є те, “Що про Україну / Сліпий старець, сумуючи, / Співає під тином” (“Гайдамаки”). Так! Шевченко назавжди заявив, що “не одцуравсь того слова…” Кобзаревого. На засланні у вірші “Буває, в неволі іноді згадаю…” (1850) поет вустами загиблого “сивоусого козака”, який начебто наснився йому малому, повторив це своє переконання у правдивості кобзарських співів: І про могили, і про нас З старцями Божими по селах Правдива дума невесела Меж людьми ходить… Втім, на думку вченого, Шевченкова “нестримна поетична фантазія випереджала набуття історичних знань, компенсуючи брак відомостей художнім домислом та авторськими рефлексіями. Історичні прогалини в Шевченкових творах зумовлені не так недостатністю тодішньої історичної науки, як специфікою його творчого мислення”7. Загалом, позиція Є. К. Нахліка стисло зібрана в таких рядках: “Ретельне наукове пізнання вітчизняної та вселюдської історії, її раціональне філософське осмислення ставали б на заваді його міфотворчості, обривали б крила його поетичній уяві. Шевченко спішив висвітлити історичні явища у злободенному ракурсі, з власними оцінками, передати певні психоемоційні враження од давніх подій, сугестіювати читачам суспільно-перетворювальний тип мислення і поведінки… Не ставлячи перед собою завдання науково осмислити ні вітчизняну, ні всесвітню історію, Шевченко затято тримався національних, антиімперських, антицарських, антикріпосницьких і демократичних переконань своєї молодості, які протягом усієї творчості домінували в його екскурсах в українську, слов’янську, біблійну, античну та західну історію”8. Знати про таке трактування Шевченкової “затятості” треба. Пам’ятаючи втім, що в українській мові слово “затятий” означає: стійкий, непохитний, який виражає найвищий ступінь ознаки, вияву чого-небудь. Одним словом, і в цьому випадку Шевченко був затятий, як і весь український народ. Обов’язково також пам’ятатимемо, що Шевченкове осмислення історії України, переплавлене в поетичні твори, мало незмірно більший вплив на читачів, аніж будь-які наукові праці. З цього приводу цікаво звернутися до спогадів М. М. Білозерського, в яких він розповідав про перше поетове прочитання своїм знайомим і друзям послання “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…” на літературному вечорі у В. В. Тарновського: “Василь Васильович Тарновський — батько (пом. 1865 р.) розповідав мені, що в нього в 40-х роках у Києві бували літературні вечори, які відвідували М. І. Костомаров, Василь Михайлович Білозерський та інші друзі і знайомі Тарновського, серед них був і Шевченко. Одного разу прийшов він і прочитав щойно написане ним відоме “Посланіє до земляків”. Загальний зміст цього твору й особливо ті місця, де говориться про козацьких гетьманів, яких Шевченко перший зрозумів і виставив їх у справжньому вигляді, справили на всіх присутніх приголомшуюче враження: з цього моменту схиляння перед ясновельможними і уявлення про них як про героїв-лицарів припинилися… Слово Шевченка скинуло їх з п’єдесталів і поставило на належні місця”9. “Сердечно вдячний Осипу Максимовичу за його безцінний подарунок” Десятого грудня 1857 р., знаходячись у Нижньому Новгороді, Шевченко записав у Щоденнику, що новий знайомий, фольклорист, етнограф, педагог В. Г. Варенцов привіз із Москви від О. М. Бодянського його книгу “О времени происхождения славянских письмен”: “Сердечно вдячний Осипу Максимовичу за його безцінний подарунок. Ця книга дивовижно як поповнила сучасну нашу історичну літературу”. Монографія О. М. Бодянського “О времени происхождения славянских письмен” видана в Москві 1855 р. Шевченко високо й щедро оцінив її, тим більше, що йшлося про публікацію окремим виданням докторської дисертації вченого, в яко-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин